Ключові слова: присутність, екзистенція, діяльність, бездіяльність, «власний» і «невласний» способи існування, забуття буття. Пасивність особистості, споживацтво, індиферентність, інертність, лінь та апатія


Чтобы посмотреть этот PDF файл с форматированием и разметкой, скачайте его и откройте на своем компьютере.
ВІСНИК ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ
Серія
ФІЛОСОФІЯ. СОЦІОЛОГІЯ. ПОЛІТОЛОГІЯ
Заснований у 1993 р.
Українською, російською та англійською мовами
Свідоцтво про державну реєстрацію засобу масової інформації
серія КВ № 7898 від 17.09.2003 р.
Редактор В. І. Пащенко
Технічний редактор
Коректор
Підписано до друку 15.03.2013 Формат 70х108 1/16. Папір друкарський.
Друк різографічний. Гарнітура Times New Romans.
Ум друк арк. 22,75. Обл. – вид. арк. 24,00.
Тираж 300 прим. Зам. №
Видавництво «Інновація»
49006, м. Дніпропетровськ, вул. Свердлова, 70
Свідоцтво про внесення до Державного Реєстру
ДК № 1761 від 22.04.2004 р.
Skirtach V.
Information society: a problem of the conceptual
Snit’ko D.
Human activity and inactivity in M. Heidegger’s
Khanstantinov V.
Ethnic and religious tolerance as a part of resource
Kharchenko S.
Ethnocultural civilizations in the context of the
Kharchenko Yu.
The Spesi�c of gravity in�uence on the process of
Shatalovich A.
The main features social ontology in the frame of
areopahityk
Zhurba M.
Digitalization of culture and media risks: the
114
Zavidniak B.
The Transcendent and Providence in Philo of
Ivanova L.
The nature and content of the phenomenon of liability.
Ihnatyeva O.
The problem of interfaith dialogue in the process of
Kyselyova Yu.
From «subject» and «subjectivity» to «subjectity»:
Kitov N.
«Philosophy in Russia», «Russian philosophy», «Rus
national philosophy»: explication of concepts.
Kovalets M.
The phenomenon of hyper-chaos in speculative
Kondratieva V.
Human self actualization: humanistic psychology
Kondratieva I.
Christianisation of Armenia and institutional design
Krat Yu.
The phenomena of «Another» in the existential
philosophy J.-P. Sartre
Kryvda N.
Transitional processes in culture: theoretical and
Madenova M.
Historiography and reception as two ways of scienti�c
heritage research (Illustrated by the A. S. Lappo-
Danilevskyi’s book «The methodology of history»)
Matviychuk A.
Principles and paradigms of the ecological knowledge
Megrelishvili M.
The In�uence of the moral consciousness on the
dynamics of constructive and destructive processes in
Mirzazade L.
Miroshnikov O.
The concept os the «war-machine» in the
Mudrak V.
Modern social and philosophical tendencies of
informative support of professional competence
in higher education system in the context of the
Oleksenko R.
The role of family in the spiritual education of future
B.
The methodological signi�cance of the category «the
Razin A.
Rayhert K.
The Anthropological Philosophy of Ludwig von
Bertalanffy
Ryabinchuk M.
Social capital – an interdisciplinary concept in social
Samchenko V.
Types of rationality and progress in science
Ханстантинов В. А.
Этноконфессиональная толерантность как
составляющая ресурсного потенциала региона
Харченко С. П.
Этнокультурные цивилизации в контексте
разворачивания глобализационных процессов
Харченко Ю. В.
Специфика влияния гравитации на процесс
формирования инфраструктуры
Шаталович А. М.
Особенности социальной онтологии в корпусе
Lugutsenko T.
Philosophical-anthropological conceptions of
Abbasovа K.,
Makhmudovа R.
The problem of residual knowledge in terms of
Aytov S.
Philosophical and historical and anthropological
aspects of art (Novel I. S. Turgenev «Smoke»)
Andreeva O.
The re�ective realization of modes of existence
in culture from the attitude of «semantic» part:
Artashkina Т.
Hybrid identity in russian culture as a result of
Bilyk O.
Buzskyy M.
Liberalism, factuality and space of the communications
Burkovsky M.
Philosophical investigations of mythology of F. von
Vezhleva E.
Vlasevych-Khorkava T.
Freedom and the problem of human identity in French
Wolynets О.
Poverty as a global problem in Social Doctrine of
Voronyansky A.
Mass communication as a social process of
Gorbatiuk Т.
Opening the Higgs boson as a new stage in the
development of knowledge about the nature of the
Grigorieva L.
Concept of «ecological consciousness» in the system
Gritskevich T
Humeniuk S.
Ukrainian and polish relationships: retrospective viev
Dashdamirova C.
Dialectical approach to the study of molecular
Dimitrova S.
Dron S.
Aristotle’s and Augustine’s time structure
Zhimbeeva S.
World outlook sources of environmental problems
Киселева Ю. Н.
От «субъекта» и «субъективности» к «субъектности»:
терминологические поиски
Китов Н. Г.
«Философия в России», «росийская философия»,
«русская национальная философия»: экспликация
Ковалец М. С.
Феномен гипер-хаоса в спекулятивном реализме в
интерпретации Квентина Мейясу
Кондратьева В. И.
Самоактуализация человека: гуманистическая
психология и религиозные практики
Кондратьева И. В.
Христианизация Армении и оформление
институциональных объединений
Крат Ю. Г.
Феномен «другого» в экзистенциальной философии
Сартра
Кривда Н. Ю.
Переходные процессы в культуре: теоретико-
методологические аспекты
Маденова М. П.
Историография и рецепция как два способа освоения
научного наследия (на примере труда А. С. Лаппо-
Данилевского «Методология истории»)
Матвийчук А. В.
Принципы и парадигмы экологического знания как
идейное основание экологической деонтологии
Мегрелишвили М. А.
Влияние морального сознания на динамику
конструктивных и деструктивных процессов в
обществе
Мирзазаде Л. Ф.
Особенности социальной модернизации в
современном обществе
Мирошников О. А.
Понятие «машина войны» в философии
постмодернизма
Mудрак В. И.
социально-философские
тенденции информациологического обеспечения
профессиональной компетенции в системе высшего
образования в контексте соотношения «личность-
информация»
Олексенко Р. И.
Роль семьи в духовном воспитании будущего
предпринимателя
Остапенко Б. И.
Методологическое значение категории
«авангардность»
Разин А. С.
Экономическая этика: эпистемологический статус и
содержание
Райхерт К. В.
Антропологическая философия Людвига фон
Берталанфи
Родный О. В.
Мифопоэтические истоки смеховой культуры
Рябинчук М.
В.
Социальный капитал как междисциплинарная
концепция в социальной науке
Самченко В. Н.
Типы рациональности и прогресс науки
Скиртач В. М.
Информационное общество: проблема
концептуального обоснования
Снитько Д. Ю.
Деятельность и бездеятельность человека в
философии М. Хайдеггера
СОДЕРЖАНИЕ
ФИЛОСОФИЯ
Лугуценко Т. В.
Философско-антропологические концепции
человека информационной культуры
АббасоваК. Я.,
Махмудова Р. М.
Проблема остаточных знаний с точки зрения
философии образования
Айтов С. Ш.
Философские и историко-антропологические аспекты
художественного творчества (роман И. С. Тургенева
Андреева О. Н.
Рефлективное воплощение модусов бытия в культуре
с позиций «семантического»: теоретические и
практические аспекты
Арташкина Т. А.
Гибридная идентичность в российской культуре как
результат становления российской цивилизации
Билык А.
Солярная мифология в античной философии.
Бузский М. П.
Либерализм, фактичность и пространство
коммуникаций
Бурковский М. В.
Философские исследования мифологии Ф. фон Шеллинга
Вежлева Э. К.
Музыкальный текст в аспектах бессознательного
Власевич-
Хоркава Т. В.
Свобода и проблема идентичности во французской
философии экзистенциализма
Волынец О. А.
Глобальная проблема бедности в социальном учении
католицизма
Воронянский А. В.
Массовая социальная коммуникация как процесс
реализации власти над обществом
Горбатюк Т. В.
Открытие бозона Хиггса как новый этап развития
знания о природе микромира: мировоззренческий
аспект
Григорьева Л. И.
Понятие «экологического сознания» в системе
экологического образования и воспитания
Грицкевич Т. И.
Сущность и специфика реформаторства
Гуменюк С. Н.
Украино-польские отношения: ретроспективный
взгляд на становление религиозной толерантности
Дашдамирова Ч. Ф.
Диалектический подход к исследованию
молекулярных структур в биологии
Димитрова С. В.
Роль действий и поступков в жизни современного
человека
Дронь С. П.
Аристотелевско-августиновская структура времени
Жимбеева С. И.
Мировоззренческие истоки экологических проблем
Журба Н. А.
Дигитализация культуры и медиариски:
метафизический аспект
114
Завидняк Б. T.
Трансцендентность и Провидение у Филона
Александрийского
Иванова Л. С.
Сущность и содержание феномена ответственности.
Социально-философский аспект
Игнатьева О.
С.
Проблема межконфессионального диалога в условиях
глобализации мира
Кітов М. Г.
«Філософія в Росії», «російська філософія», «руська
національна філософія»: експлікація понять
Ковалець М. С.
Феномен гіпер-хаосу в спекулятивному реалізмі в
інтерпретації Квентіна Мейясу
Кондратьєва В. І.
Самоактуалізація людини: гуманістична психологія
і релігійні практики
Кондратьєва І. В.
Християнізація Вірменії та оформлення
інституціональних осередків
Крат Ю. Г.
Феномен «Іншого» в екзистенціальній філософії
Ж.-П. Сартра
Кривда Н. Ю.
Перехідні процеси в культурі: теоретико-
методологічні аспекти
Маденова М. П.
Історіографія та рецепція як два способи освоєння
наукової спадщини (на прикладі праці А. С. Лаппо-
Данилевського «Методологія історії»)
Матвійчук А. В.
Принципи та парадигми екологічного знання як
ідейна основа екологічної деонтології
Мегрелішвілі М. О.
Вплив моральної свідомості на динаміку
конструктивних і деструктивних процесів у
суспільстві
Мірзазаде Л. Ф.
Особливості соціальної модернізації в сучасному
суспільстві
Мірошников О. А.
Поняття «машина війни» в філософії постмодернізму
Мудрак В. І.
Сучасні соціально-філософські тенденції
інформаціологічного забезпечення фахової
компетентності в системі вищої освіти в контексті
співвідношення «особистість-інформація»
Олексенко Р. І.
Роль сім’ї в духовному вихованні майбутнього
Остапенко Б. І.
Методологічне значення категорії «авангардність»
Разін О. С.
Економічна етика: епістемологічний статус і зміст
Райхерт К. В.
Антропологічна філософія Людвіга фон Берталанфі
Родний О. В.
Міфопоетичні витоки сміховаї культури
Рябінчук М. В.
Соціальний капітал як міждисциплінарна концепція
в суспільній науці
Самченко В. М.
Типи раціональності і прогрес науки
Скиртач В. М.
Інформаційне суспільство: проблема
концептуального обґрунтування
Снітько Д. Ю.
Діяльність та бездіяльність людини в філософії
М. Гайдеґґера
Ханстантинов В. О.
Етноконфесійна толерантність як складова
ресурсного потенціалу регіону
Харченко С. П.
Етнокультурні цивілізації в контексті розгортання
глобалізаційних процесів
Харченко Ю. В.
Специфіка впливу гравітації на процес формування
інфраструктури
Шаталович А. М.
Особливості соціальної онтології в корпусі
ареопагітик
ФІЛОСОФІЯ
Лугуценко Т. В.
Філософсько-антропологічні концепції людини
інформаційної культури
Аббасова К. Я.,
Махмудова Р. М.
Проблема залишкових знань з точки зору філософії
освіти
Айтов С. Ш.
Філософські та історично-антропологічні аспекти
художньої творчості (роман І. С. Тургенєва «Дим»)
Андрєєва О. М.
Рефлективне втілення модусів буття в культурі з
позицій «семантичного»: теоретичні та практичні
аспект
Арташкіна Т. А.
Гібридна ідентичність в російській культурі як
результат становлення російської цивілізації.
Білик О.
Солярна міфологія в Античній філософії
Бузський М. П.
Лібералізм, фактичність та простір комунікацій.
Бурковський М. В.
Філософські дослідження міфології Ф. фон
Вежлева Е. К.
Музичний текст в аспектах несвідомого
Власевич-
Хоркава Т. В.
Свобода та проблема ідентичності в французькій
філософії екзистенціалізму
Волинець O. O.
Глобальна проблема бідності у соціальному вченні
католицизму
Воронянський О. В.
Масова соціальна комунікація як процес реалізації
влади над суспільством
Горбатюк Т. В.
Відкриття бозону Хіггса як новий етап розвитку
знання про природу мікросвіту: світоглядний аспект
Григор’єва Л. І.
Поняття «екологічної свідомості» в системі
екологічної освіти та виховання
Грицькевич Т. І.
Сутність та специфіка реформаторства
Гуменюк С. М.
Українсько-польські відносини: ретроспективний
погляд на витоки релігійної толерантності
Дашдамірова Ч. Ф.
Діалектичний підхід до дослідження молекулярних
структур в біології
Димитрова С. В.
Роль дій і вчинків в житті сучасного людини
Дронь С. П.
Аристотелівсько-Августинівська структура часу
Жимбеєва С. І.
Світоглядні витоки екологічних проблем
Журба М. А.
Дигіталізація культури та медіаризики:
метафізичний аспект
114
Завідняк Б. Т.
Трансцендентність і провидіння у Філона
Олександрійського
Іванова Л. С.
Сутність і зміст феномена відповідальності.
соціально-філософський аспект
Ігнатьєва О. С.
Проблема міжконфесійного діалогу в умовах
глобалізації світу
Кисельова Ю. М.
Від «суб’єкта» та «суб’єктивності» к «суб’єктності»:
термінологічні пошуки
софія
10. Лосский, В.Н. Боговидение / Владимир Лосский ; [Пер. с фр. В.А. Рещиковой ; сост. А.С. Филоненко].
– М. : АСТ, 2003. – 760 с. – (Philosophy).
11. Мейендорф, И. Введение в святоотеческое богословие / Протоиерей Иоанн Мейендорф. – Клин :
Христианская жизнь, 2001. – 448 с.
12. Мейендорф, И. Византийское богословие. Исторические тенденции и доктринальные темы /
Протоиерей Иоанн Мейендорф ; Пер. с англ. В. Марутика. – Мн. : Лучи Софии, 2001. – 336 с.
13. Минин, П. Главные направления древне-церковной мистики // Мистическое богословие / Христианская
благотворительно-просветительская ассоциация «Путь к Истине» ; [Л. Лутковский]. – К. : Путь к истине,
1991. – С. 337-391. – (Памятники богословской мысли).
14. Флоровский, Г. Восточные отцы Церкви / Георгий Флоровский. – М. : АСТ, 2003. – 637 с. – (Philosophy).
Шаталович А. М. Особливості соціальної онтології в корпусі ареопагітик
У статті проаналізовано особливості, витоки і наслідки соціально-онтологічних поглядів у роботах
Псевдо-Діонісія Ареопагіта.
Ключові слова:
Діонісій Ареопагіт, ієрархія, соціальна онтологія.
Shatalovich A. The main features social ontology in the frame of areopahityk
The paper analyzes the origins and consequences of social and ontological views in the works of Pseudo-
Dionysius the Areopagite.
Keywords:
Dionysius the Areopagite, hierarchy, social ontology.
Надійшла до редколегії 28.02.2013 р.
С метафизикой света Ареопагита тесно связан и указанный ранее примат ангельского
бытия. Ведь только высшие чины ангелов созерцают Бога в ярком свете и сами пронизаны
неизреченным светом. В той мере, в которой ангелы сохраняют верность своему
назначению и не искажают своей природы, они суть «Ангелы света»: их тела и одежды
как бы состоят из света, обладая его легкостью, подвижностью и блистательностью.
В социальном учении Псевдо-Дионисия обращает на себя внимание элемент,
существенно отличающий Корпус Ареопагитик от неоплатонических учений – это
соборность. Как обращает внимание С.С.
Аверинцев [1, с. 619-620], Псевдо-Дионисий,
сделал то, чего не мог сделать ни один языческий неоплатоник: в очень прямой, четкой
и притом развернутой форме связал онтологию неоплатонизма с проблематикой
человеческого сообщества, понятого как Церковь. В данном учении уже не отрешенная
душа одинокого мыслителя совершает бегство уединенного к «Уединенному», о котором
говорится в последних словах «Эннеад» Плотина, но люди и Ангелы принимают от
непостижимого Бога норму своего совместного бытия, реализовать которую и тем самым
подняться к Богу они смогут только сообща, восполняя друг друга, помогая друг другу,
передавая друг другу свет по закону иерархии.
Онтологическими предпосылками указанного элемента соборности выступает у
Ареопагита любовь, которая «сосредоточена преимущественно в Прекрасном-и-Благом,
предшествует благодаря Прекрасному-и-Благому, и исходит из Прекрасного-и-Благого
и чрез Прекрасное-и-Благое, и которая единочинных существ содержит во взаимном
общении, старших – побуждает к промышлению о младших, а низших – утверждает в
их стремлении к высшим» [4, 4.12, с. 44]. И хотя, по мнению Г.
Флоровского, Дионисий
повторяет типично эллинистическую мысль о космической силе любви [14, с. 447], но в
его учении есть существенные отличия от доктрины неоплатонизма, которые коренным
образом преображают неоплатонические идеи. Данные отличия требуют более
подробного анализа и будут рассмотрены в дальнейшем исследовании.
Выводы
. Псевдо-Дионисий связывает онтологию неоплатонизма с социальной
проблематикой. В результате, ключевой особенностью социальной онтологии в Корпусе
Ареопагитик становится принцип иерархии. Небесный и земной миры в учении Псевдо-
Дионисия смыкаются в единое статическое социально-мистическое бытие. Каждый
чин участвует в божественной жизни согласно своей способности и местоположению
в иерархии. С одной стороны, это способствовало возникновению учения о священном
характере церковной иерархии и утверждению примата ангельского бытия в христианской
традиции. С другой стороны, Псевдо-Дионисию удалось переосмыслить христианскую
идею соборности в терминах неоплатонизма. Его иерархия сотворенных существ
представляет собой уже не плод деградации Единого, а нерушимый и божественный
порядок, через который достигается соборное уподобление Богу, общение и соединение
с Ним. Существенную роль в описании данного процесса играет метафизика света, а
также требующая дальнейшего более подробного анализа метафизика любви.
Бібліографічні посилання:
1. Аверинцев С.С. София-Логос-Словарь. Собрание сочинений / Сергей Аверинцев ; Под ред. Н.П.
Аверинцевой и К.Б. Сигова. – К. : Дух і Літера, 2006. – 912 с.
2. Библия. Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета : В русском переводе с параллельными
местами / Российское библейское общество.
– Перепеч. с изд. Московской Патриархии. – М. : Российское
библейское общество, 1997. – 1376 с.
3. Городецька, Н.Л. «Ареопагітики» та їх вплив на формування та розвиток філософської думки України
(XI – XVII ст.) : автореф. дис… канд. філос. наук : спец. 09.00.05 «Історія філософії» / Городецька Наталія
Любомирівна ; Львівський національний університет. – Л., 2004. – 15 с.
4. Дионисий Ареопагит. Божественные имена / Дионисий Ареопагит ; Перев. с греч. Л. Лутковского //
Мистическое богословие / Христианская благотворительно-просветительская ассоциация «Путь к Истине» ;
[Л. Лутковский]. – К. : Путь к истине, 1991. – С. 13-94. – (Памятники богословской мысли).
5. Дионисий Ареопагит. О Божественных именах // Корпус сочинений. С приложением толкований преп.
Максима Исповедника / Дионисий Ареопагит ; Пер. с греч. и вступ. ст. Г.М. Прохорова. – 2-е изд., испр. –
СПб. : Изд. Олега Абышко, 2006. – С. 121-309. – (Библиотека христианской мысли).
6. Дионисий Ареопагит. О небесной иерархии // Корпус сочинений. С приложением толкований преп.
Максима Исповедника / Дионисий Ареопагит ; Пер. с греч. и вступ. ст. Г.М. Прохорова. – 2-е изд., испр. –
СПб. : Изд. Олега Абышко, 2006. – С. 34-120. – (Библиотека христианской мысли).
7. Дионисий Ареопагит. О церковной иерархии // Корпус сочинений. С приложением толкований преп.
Максима Исповедника / Дионисий Ареопагит ; Пер. с греч. и вступ. ст. Г.М. Прохорова. – 2-е изд., испр. –
СПб. : Изд. Олега Абышко, 2006. – С. 310-396. – (Библиотека христианской мысли).
8. Лега, В.П. Философия Плотина и патристика: взгляд с точки зрения современной православной
апологетики : дис… канд. богосл. / Лега Виктор Петрович ; Православный Свято-Тихоновский богословский
институт. – М., 1999. – 52 с.
9. Лосев, А.Ф. История античной эстетики. Поздний эллинизм / А.Ф. Лосев ; [худож.-оформ. Б. Ф.
Бублик]. – Печ. по изд. 1980 г. – М. : АСТ ; Харьков: Фолио, 2000. – 958 с. – (Вершины человеческой мысли).
софія
ролью церковной иерархии и «святых людей» [12, 1.4].
В учении об иерархии Ареопагита обращает на себя внимание также примат
ангельского бытия. С точки зрения Дионисия, ангел есть «образ» Божий, проявление
неявленного света, «зеркало» чистое, светлейшее, незапятнанное, неповрежденное,
«воспринимающее всю красоту благообразного образа Божия и беспримесно сияющее в
себе, насколько это возможно, благостью священного молчания»
[5, 4.22, с. 207]. Ангелы
умственно стремятся к богоподражанию, духовно взирают на Божественный первообраз,
стараются сообразовать с Ним свою духовную природу и ведут жизнь совершенно
духовную. Ступени ангельских чинов имеют неоспоримое преимущество перед
земными ступенями. Им доступно прямое и непосредственное ведение божественных
тайн, они первые получают Божественное озарение, и чрез них уже дается откровения
людям. Ареопагит подчеркивает, что ангелы во многих случаях руководили человечество
к Богу и через них преподан закон Божий [6, 4.2, с. 58-59]. По его мнению, человек
может непосредственно общаться только с низшими ангелами, а с высшими ангелами
через посредство низших. Во имя своей схемы Дионисий не останавливается и перед
корректировкой Священного Писания. Так в 13 главе «Небесной иерархии», он не
соглашается видеть в серафиме, явившемся пророку Исаии действительного серафима
[2, Ис. 6:6], а понимает под ним ангела, прозванного серафимом, либо объясняет это
явление как действие серафима через ангела.
Данные положения Корпуса Ареопагитик за счет своей апостольской авторитетности
внесли существенную лепту в утверждение высокого аксиологического статуса
ангельского бытия как несомненно превышающего статус человеческий. Это отразилось
в этико-аксиологическом соотношении форм социальной жизни: соответствующее
ангельскому чину монашество (как постриг в ангельский чин) стало оцениваться
однозначно выше брачной жизни.
Следующую особенность дионисиевой иерархии – статичность, можно хорошо
проиллюстрировать в соотношении с социальным учением Августина. Так, С.
Аверинцев
[1, с. 619-620] обращает внимание, что как Августин, так и Псевдо-Дионисий исходят
из неоплатонической онтологии и христианской идеи Церкви. Для Августина мир
предстает как история («Священная история»), которая понята как острый спор
противоположностей и как путь, ведущий от одной диалектической ступени к другой, на
котором Церковь – это «странствующий по земле» страннический «град», находящийся
в драматическом нетождестве своему же собственному зримому облику. В отличие от
этого мистическая философия общества Ареопагита не включает в себя осмысления
истории, что больше сближает ее с Проклом. Иерархия Ангелов и непосредственно
продолжающая ее иерархия людей, это отражение чистого света в «весьма ясных
и незамутненных» зеркалах, передающих луч друг другу [6, 3.2, с. 52]. Таким образом,
тема Корпуса Ареопагитик – мир как порядок и структура, как законосообразное
соподчинение чувственного и сверхчувственного, которое неизменно, бездраматично,
статично пребывает во вневременной вечности.
Существенным элементом в конструировании указанного статического порядка у
Псевдо-Дионисия выступает свет. Истоки данной метафизики света также восходят к
неоплатоническому учению. Для неоплатоников, согласно систематизации А.Ф.
Лосева
[9, с. 209], абсолютное единство представляло, прежде всего, свет; и объединение в нем
всего сущего квалифици
ровалось как бездна бесконечного света. Эманации и энергии,
исходящие из абсо
лютного единства и из мира идей (царства света), суть, прежде всего,
«световидные» принципы (принципы освещения). Солнце есть видимый и отдаленный
образ божественного Света. Также и мышление человека есть свет и освещение. Даже
все телесное в меру своего эманативного существования есть та или иная степень
освещения. Аналогичные идеи встречаем и у Ареопагита [5, 4.4-4.6, с.171-177]. Он
пишет о видимом образе сияния Божественной благости, то есть всеозаряющем и
вечносветящем солнце, которое будучи всего лишь ничтожным отражением Блага, тем
не менее в преизбытке обладает светом. Также Дионисий выделяет и умопостигаемый
свет. По его мнению, Благо называется Светом еще и потому, что оно устраняет любое
неведение и заблуждение из душ всех людей, приобщая их к священному свету. По слову
Ареопагита: «всепревосходящее сияние благости произливается как на высочайших
и самых старших существ (из чинов небесной иерархии), так и на самых младших
из них, но поскольку при этом оно запредельно всему, то ни самые высшие не могут
достичь его превосходства, ни самые низшие не могут выпасть за его пределы, оно же
просвещает, созидает, оживляет, сохраняет и совершенствует все, что имеет возможность
бытия, отмеряя время бытия всего сущего, будучи числом его, порядком, содержанием,
захватить собственную территорию неоплатонизма, воспользовавшись его философской
«техникой»» [10, с. 409].
На наш взгляд более верна точка зрения И.
Мейендорфа о неоднородности
неоплатонического влияния. По мнению исследователя, в тех областях, где Ареопагит
выходит за рамки неоплатонизма (в области богословия), он выказывает себя истинным
христианином, хотя и не слишком самобытным. А вот что касается его доктрины
иерархий, то, несмотря на искреннюю попытку интегрировать неоплатоническое
мировоззрение в рамки христианства, надо говорить об очевидной неудаче, последствия
которой привели к большому смятению и путанице, в частности, в экклезиологических
формулировках [12, 1.4]. И.
Мейендорф обращает внимание на проблему влияния
неоплатонизма на социально-онтологические взгляды Псевдо-Дионисия, а через него и
на социальное учение христианской традиции. Следуя в русле развития поставленной
проблемы, систематизируем и эксплицируем особенности, истоки и следствия социально-
онтологических взглядов в Корпусе Ареопагитик, что и будет составлять
цель
данной
статьи.
Изложение основного материала.
Социальные взгляды Дионисия Ареопагита
представлены в его учении о церковной и небесной иерархии [6-7]. Иерархия – ключевое
слово, один из основополагающих онтологических принципов в Корпусе Ареопагитик.
Иерархия – ступенчатый строй мира, представляющий собой попытку заполнения
разрыва между абсолютным Богом и относительным творением, которую С.С.
Аверинцев
характеризует как имманентизацию трансцендентного [1, с. 619-620].
Как известно идея иерархии заимствована Псевдо-Дионисием из неоплатонизма,
в котором она имела ключевое значение [9, с. 222]. Но если в неоплатонизме это
онтологическая иерархия, возникающая через деградацию Единого, то у Ареопагита она
трансформировалась в некую иерархию святости. Ее целью становится уподобление по
мере возможности Богу и соединение с Ним [6, 3.2, с. 52].
Начало дионисиевой иерархии восходит к «преддвериям Божества», к предстоянию
неизреченному Богу, который становится известен только через проявление своих
«сил» или «лучей Божества», называемых также «энергиями», «нетварным светом»
или «благодатью». Эти силы (энергии) пронизывают мир, являются причиной его
существования, находясь во всем и в то же время вне всего, но в отличие от неоплатонизма
они не представляют собой уменьшенную форму, деградацию или эманацию Божества.
Через них все сотворенное может вступать в соединение с Богом. Они раскрываются
(хотя и не в полной мере) через имена Божии: Благо, Премудрость, Жизнь, Свет, Любовь,
Бытие.
Ступени дионисиевой иерархии определяются степенью близости к Богу. Наиболее
близки к Творцу три ангельских чина (триада): Херувимы, Серафимы, Престолы,
которые принимают первоначальные Божественные озарения и передают его далее
вниз по ступеням [6, 4.2, с. 58]. Вторую и третью триады ангельских чинов составляют
соответственно Господства, Силы, Власти и Начала, Архангелы, Ангелы (в узком
смысле слова). Образованная «девятерица» как систематизация библейского учения
об ангелах – «триада триад» есть усугубление сакраментального числа «три» (символа
незримой и сокровенной сущности Бога») и представляет собой развертывание вовне
внутренних энергий Пресвятой Троицы. Соответственно небесным ангельским триадам,
как их отражение и символическое воссоздание, возникают триады земные: епископы
(иерархи) – священники – диаконы и монахи – миряне – оглашенные.
Иерархия у Дионисия по существу есть связанная система посредований из трех
ангельских и двух земных триад. На каждой ступени существует большая или меньшая
восприимчивость к духовным реальностям, так как нижележащие ступени получают
благодать только через вышележащие. Каждый чин участвует в божественной жизни
согласно своей способности и местоположению в иерархии. Следовательно, отношения
между человеком и Богом втискиваются в рамки иерархической структуры и полностью
детерминируются системой посредников [11, 3.4]. Против тотального характера этой
системы посредничества высказывает в дальнейшем свой горячий протест эпоха
Реформации.
Таким образом, церковь, христианское государство, человеческое общество у Дионисия
представляют собой образ (икону) ангельской иерархии, доктрина «церковной иерархии»
непосредственно подстраивается к доктрине «небесной иерархии», описывается как
единое социально-мистическое бытие, образует «мистико-символическую теорию
общества» [1,
141]. По мнению И.
Мейендорфа, результатом этой неоплатонической
интеграции доктрины иерархии в церковную жизнь, на Западе возникает учение схоластов
о священном характере церковной иерархии, а на Востоке происходит путаница между
софія
processes.
Any form of manifestation of «beingness» appears to be the psychophysical formation, because when the
investigator is approaching to the maximum of its internal structure, the smallest details of his designs disappear.
Among universal terms in modern physics that are characterizing the features of space infrastructure the
terms «space», «gravity», «�eld», «singularity», «elementary particle», «energy», «mass», «matter», «in�nity»
«entropy» are the most clear. Phenomena that are represented by them, give enough valuable information about
some aspects of creating of the world and the speci�cs of time-space version of reality that human intelligence is
able to think and perceive as a comfortable living environment for themselves.
The term «infrastructure» is used today to refer to a complex set of social relations. It is also used to identify
speci�c linkages and money management businesses, institutions, agencies and others. This tern is polysemantic
and thus it is representing different facets, sides, segments, vectors of social development as one of the universal
dimensions of Ontos. Although the term «infrastructure» continues to operate at the intersection of scienti�c and
practical interests of economy, politics, law, education, culture, industry and agriculture, life, anyway, it does not
cover the basic interpretation of the image of a coherent social reality as a universal arti�cial world. They would
rather focus on the isolation of problem areas in various spheres of human activity.
If we extrapolate the principle of establishing contacts and relationships, which is applied in engineering or
architectural art in the plane of the quantum processes where communication is done through the in�uence
of gravitational forces, the architectonic of space also will be a systematic and structured like abstract design.
However, space infrastructure has its own individual characteristics. Its topology represents absurd principles
of symmetry, while we have created an arti�cial reality that is clear, understandable for human intellect and
demonstrates comfortable proportions.
For infrastructure constructing all the necessary conditions must be created: isolating the idea of space,
removing its image (or draft); considering the mechanism of space models design under the image or under the
project; considering its appropriate temporal characteristics and features of further transformation; calculating
the beginning of its deployment, geometric parameters and amount of required energy and the material; getting
started and create the model of space (or version of reality). So-developed infrastructure is the result of the
manifestation of some activity-creative forces that reign in nature (this can include both the mind and gravity),
and a prerequisite for communication.
Кeywords:
infrastructure, gravity, communication, space, energy, consciousness.
Надійшла до редколегії 28.02.2013 р.
УДК 111
А. М. Шаталович
Днепропетровский национальный университет имени Олеся Гончара
ОСОБЕННОСТИ СОЦИАЛЬНОЙ ОНТОЛОГИИ В КОРПУСЕ АРЕОПАГИТИК
В статье проанализированы особенности, истоки и следствия социально-онтологических взглядов
в работах Псевдо-Дионисия Ареопагита.
Ключевые слова:
Дионисий Ареопагит, иерархия, социальная онтология.
Постановка проблемы и обзор литературы по теме исследования.
Влияние
таинственного автора V-VI в., известного под именем знаменитого ученика апостола Павла
на средневековую мысль (причем как восточную, так и западную) весьма существенно.
По утверждению Г.
Флоровского, Корпус Ареопагитик практически являлся настольной
книгой византийских богословов [14, с. 435]. В частности, из выдающихся представителей
восточной патристики в поле его воздействия находились Максим Исповедник и
Иоанн Дамаскин. Среди западных мыслителей, влияние Ареопагита отразилось на
Иоанне Скоте Эриугене и Фоме Аквинском. Так, к примеру, в «Сумме теологии» Фомы
Аквинского насчитывается свыше 1700 цитат из Ареопагитик. Писания Дионисия
становятся авторитетными и для любомудров Древней Руси, простирая свое влияние от
митрополита Илариона и до Петра Могилы [3, с. 4]. Таким образом, след, оставленный
Корпусом Ареопагитик в становлении европейской философии, сложно переоценить.
Ведь его влияние из средневековья прослеживается вплоть до М.
Хайдеггера. Поэтому
актуальность историко-философского исследования идей Псевдо-Дионисия не убывает
и сегодня.
По распространенному мнению в Дионисии Ареопагите видят окрашенного
христианством платоника. Есть множество аргументов, дающих основание для данной
оценки. Неоплатонические идеи встречаются у Дионисия в учении о едином Боге,
происхождении и онтологической сущности зла, апофатическом методе богопознания,
понимании мира как «порядка» и «иерархии», в различении «умопостигаемого» и
«чувственного», в группировании существ в «триады», в метафизике света, учении
об эросе и др. [8, с. 4;
14, с. 444-446]. Но существует и другая точка зрения, согласно
которой Дионисий придерживается христианских взглядов и существенно преображает
неоплатонические заимствования. Как утверждает П.
Минин, мистика неоплатонизма
для Ареопагита не столько источник, сколько пособие при философской обработке
материала [13, с. 349]. Дионисий, по слову Вл.
Лосского, – это «христианский мыслитель,
облачившийся в одежды неоплатоника, богослов, весьма понимающий свою задачу, –
Це дає підстави вважати, що суб’єктивний світ є одним із найбільш глибинних вимірів
онтосу. Поруч із об’єктивним буттям, суб’єктивність є не менш загадковою, оскільки
постає духовним простором, невизначеним, неконтрольованим, безмежним. На відміну
від об’єктивності, суб’єктивність може виражатися через мову. Природа ж, навпаки, не
розмовляє з людиною. Такий внутрішньодискурсивний простір належить лише суб’єкту
й підкоряється лише йому, тобто він є «закритим» (закодованим) текстом для інших
суб’єктів, які, в свою чергу, репрезентують подібні «закриті» сфери суб’єктивностей. В
ньому закодовані всі сакральні аспекти людської самості та унікальні прояви особистісної
індивідуації. Пізнати його можна лише частково, якщо суб’єкт бажає відкритися й свідомо
віддати частину себе суспільству. Процес «розкриття» внутрішньої природи суб’єкта (або
«Я») відбувається через об’єктивацію результатів його творчої діяльності.
Бібліографічні посилання:
Популярный энциклопедический словарь. – М. : Большая Российская энциклопедия, 2001. – 1583 с.
Яворський Б. М., Детлаф А. А., Лебедєв А. К. Довідник з фізики для інженерів та студентів вищих
навчальних закладів ; [пер. з 8-го, переробл. і випр., рос. вид]. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2007. –
1040 с.
Краткий политический словарь / Абаренков В. П., Абова Т.е., Аверкин А. Г. и др.; Сост. и общ. ред. Л. А.
Оникова, Н. В. Шишлина. – 6-е изд., доп. – М. : Политиздат., 1989. – 623 с.
Малий етнополітологічний словник / О. В. Антонюк, В. І. Волобуєв, М. Ф. Головатий та ін. – К. : МАУП,
2005. – 288 с.
Економічний словник-довідник : За ред. док. економ. наук, проф. С. В. Мочерного / Худож. оформ. В. М.
Штогрина. – К. : Феміна, 1995. – 368 с. (Nota bene).
Сучасний словник із суспільних наук / За ред. О. Г. Данильяна, М. І. Панова. – Х. : Прапор, 2006. – 432
с.
Современная западная социология: Словарь. – М. : Политиздат, 1990. – 432 с.
Соціологія: короткий енциклопедичний словник. Уклад. : В. І. Волович, В. І. Тарасенко, М. В. Захарченко
та ін. Під заг. ред. В. І. Воловича. – К. : Укр. Центр духовн. Культури, 1998. – 736 с.
Безродний П. П. Архітектурні терміни: короткий російсько-український словник: Довідниковий
посібник / За ред. В. В. Савченка. – К. : Вища школа, 1993. – 272 с. : іл.
Дергачев В. А. Геополитический словарь-справочник. – К. : КНТ, 2009. – 592 с.
11.
Мартен Д. Метаморфози світу : Соціологія глобалізації / Домінік Мартен, Жан-Люк Мецжер, Філіп
П’єр; Пер. з фр. Є. Марічева. – К. : Вид. дім «КМ Академія», 2005. – 302 с.
Стігліц Дж. Глобалізація та її тягар : Пер. з англ. – К. : Вид. дім «КМ Академія», 2003. – 252 с.
Хабермас Ю. Политические работы / Сост. А. В. Денежкина ; пер. с нем. Б. М. Скуратова. – М. : Праксис,
2005. – 368 с.
Бауман З. Глобалізація. Наслідки для людини і суспільства / Пер. з англ. І. Андрущенка; за наук. ред. М.
Винницького. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 109 с.
Фримен К. Як час спливає; Від епохи промислових революцій до інформаційної революції / Крис
Фримен, Франсиско Лука ; пер. з англ. Руслана Ткачука. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008.
– 510 с.
Бланшо М. Неописуемое сообщество / пер. с фр. Ю. Стефанова. – М. : МФФ, 1998. – 80 с.
Харченко Ю. В. Специфика влияния гравитации на процесс формирования инфраструктуры.
Показано, что «онтос» как центральная философская категория, безусловно, представляет особый
интерес для большинства современных исследователей в сфере философского знания. Этот термин
репрезентирует различные значения, связанные с многочисленными трактовками реальности. Последняя
является многоаспектной и многомерной. Это – универсальная инфраструктура, где разворачиваются
физические, химические, биологическую, геологические, социальные, психические, духовные процессы.
Подтверждено, что сингулярность, которая взорвалась, стала началом формирования универсальной
инфраструктуры Вселенной. Подобная инфраструктура – это фундамент для существования всего.
Это – мегакомплексная работа, которая стала возможной благодаря колоссальным затратам энергии,
которая уже осуществилась и продолжает осуществляться с целью образования все новых связей и их
прерывания, конструирования все новых психических образований и их разрушения.
Сделан вывод, что любая форма проявления «бытийности» является психофизическим образованием,
ведь при максимальном приближении к его внутренней структуре, наименьшие детали его конструкции
исчезают. В свою очередь, каждое явление или процесс (включаем сюда и процесс мышления) являются
сверхсложными системами связей и взаимосвязей и, как показали эмпирические исследования, духовное
и материальное сводятся друг другу и являются неразрывным единством.
Универсальными для современной физики терминами, которые приблизительно характеризуют
особенности космической инфраструктуры, являются «пространство», «гравитация», «поле»,
«сингулярность», «элементарная частица», «энергия», «поле», «вещество», «бесконечность», «энтропия»
и другие. Явления, которые они обозначают, репрезентируют ценную информацию относительно
некоторых моментов сотворения мира и специфики той пространственно-временной версии реальности,
которую человеческий интеллект способен осмыслить и воспринимать в качестве комфортной для себя
жизненной среды.
Ключевые слова:
инфраструктура, гравитация, коммуникация, пространство, энергия, сознание.
Kharchenko Yu. The Spesi�c of gravity in�uence on the process of infrastructure formation.
«Ontos» is shown as a central philosophical category. This term represents the different values that are
associated with numerous interpretations of the reality. The last is taken as a multifaceted and multidimensional.
It can exist outside of man and for man. Also «ontos» is a universal infrastructure which unfolds physical,
софія
різного роду комунікаційні та комунікативні процеси. Гравітація розуміється також в якості
філософської категорії;
Інфраструктура – розглядається як простір, який, в свою чергу, є способом існування
матеріальних утворень та психічних структур, обумовлених основними характеристиками
та властивостями цього простору та фактором часу. В процесі пізнання світу людська
свідомість конструює різні моделі простору, а також в умовах індивідуального життєвого
світу створює інфраструктуру, що служить фундаментом для організації тієї чи іншої
діяльності, практики;
Комунікацію можна розглядати як результат впливу гравітації на оточуюче середовище,
що має часово-просторові характеристики, внаслідок чого: встановлюються різноманітні
зв’язки; формуються системи, системи-кластери (всесвіти, галактики, сонячні системи),
кристали; утворюються групи, класи; об’єднуються індивіди (наприклад, нації, політичні
партії, спільноти) тощо. При цьому, гравітація викривляє цю реальність і тому людська
свідомість відображає її у знятому вигляді.
При взаємодії фізичних і психічних процесів відбувається деякий обмін властивостями
(наприклад, на фізичному рівні, тіла обмінюються позитивно чи негативно зарядженими
частинками; на хімічному – відбувається реакція, змінюються якісні характеристики тіла;
на біологічному – простежується обмін речовинами; на соціальному – здійснюється обмін
думками, ідеями тощо). Такий обмін можна також назвати процесом вилучення інформації;
Комунікація – представлена як взаємодія комунікаційних та комунікативних чинників,
де перші проявляються на рівні універсальних зв’язків та систем, інфраструктур, що
репрезентують різні моделі простору, а другі розглядаються як спосіб встановлення
зв’язків на рівні дискурсу; комунікація також є передумовою або необхідною умовою для
вилучення інформації;
Інформація – може розглядатися як результат здійснення комунікації на всіх рівнях, як
форма прояву та репрезентації взаємозв’язків. В соціальному вимірі буття інформацію
можна вилучити лише тоді, коли людська свідомість зафіксувала якийсь момент реальності.
Свідомість людини є не лише суб’єктивним способом відображення об’єктивного світу,
а і способом вилучення інформації в процесі фіксації комунікаційних та комунікативних
чинників.
Ми спробували описати феномен онтосу з точки зору його матеріальної та психічної
природи. Ми дійшли висновку, що об’єктивність визначається тими часово-просторовими
параметрами, які є прийнятними, а також комфортними для виживання людських істот
в конкретній модифікації всесвіту та в конкретній геометричній моделі простору. Таких
моделей простору, що характеризуються неоднаковими геометричними принципами
й характеристиками вже сьогодні налічують значну кількість. Це означає, що саме у
тривимірному середовищі (де четвертим виміром вважають – простір-час) людина здатна
сприймати оформлені матеріальні сутності за допомогою наявного в неї набору органів
чуття. Вона може творити штучні речі внаслідок досвіду, який надходить в тому чи іншому
образі, відображеному її свідомістю, трансформованому через вибірковість її пам’яті. Такий
образ формується внаслідок нав’язаних історично уявлень, стереотипів; встановлених
суспільством правил поведінки, норм і законів, культурних традицій і звичаїв; накопичених
людством знань та індивідуальних особистісних досвідів; існуючих на заданій території
географічних та кліматичних умов життя тощо. З Фрейд у своїй книзі «Тотем і табу»
доводить, що вони діють на людину примусово. Отже, людина сама творить собі модель
життя – своєрідну метафізичну конструкцію (бо лише вона тяжіє до абсолюту, постійності
й остаточності), яка час від часу деформується, оскільки людина почувається «зачиненою
зсередини» й у певний момент вона завжди бажає звільнитися й отримати нове. Така
конструкція ламається з плином історії й людина обирає нову модель життя та поведінки.
Лише вона здатна вийти за межі об’єктивності й перебувати одночасно в тілі й в уявному
світі або в світі ідей (бо вона теж творець). Через потужний уплив уявного змінюється й
матеріальне середовище. Для людини омріяне завжди є більш цінним за реальне, чуже –
бажаніше за своє, заборонене – солодше дозволеного. Отже, можна зробити висновок, що
людський інтелект постійно прагне сягнути за межі дозволеного, він балансує на кордоні
між свідомістю та несвідомим, тяжіє до ірреального, сюрреального, віртуального. Якби
фантазія та інтуїція не проявлялися так яскраво в процесі творчої діяльності людства, то
людський інтелект не в змозі був би проникнули в середовище квазістатистичних процесів
та явищ і не переймався б красою космічного макросвіту. Тобто, духовний простір не
просто залежить від матеріального, а протиставляє себе йому і більш виразно проявляється
як особливий вимір розумного онтосу, оскільки репрезентує думки, відтворює поліфонію
голосів, що спілкуються за допомогою численної кількості мов, а також об’єктивується у
глобальному соціальному середовищі в речах.
В цьому контексті М. Бланшо зазначає, що існування кожної істоти апелює до іншого
чи множини інших (це є подібним до ланцюгової реакції, для здійснення якої необхідне
відоме число елементів і яка, у випадку невизначеності цього числа, ризикує загубитися
у безкінечності подібній Всесвіту, що створюється лише засобом самообмеження у
вселенській нескінченості); тим самим воно апелює до співбуття, співбуття скінченого,
адже саме, в свою чергу, закладає свій принцип в скінченності істот, що його становлять,
які не допустять, щоб співбуття не довело їх до найвищої точки напруги скінченності, яка
їх творить [16, с. 13].
Він підкреслює, що недостатність не визначається моделлю достатності, вона прагне
не до того, що поклало б їй край, а скоріше до надлишку неповноцінності, який лише
збільшується шляхом нарощування [16, с. 16]. З цього випливає, що людина органічно
вписана у природу Всесвіту, а її психіка миттєво реагує на будь-яку зміну стану цієї системи.
В свою чергу система фіксує будь-які зміни психічного стану людини, моменти погіршення
або покращення психічного здоров’я людства.
М. Бланшо констатує, що людина є неповноцінною істотою, яка володіє надлишком
кругозору; надлишок є нерівнозначним переповненню, достатку. Надлишок достатку,
достатком і обумовлений, – це вічне невтамоване прагнення до людської недостатності [16,
с. 16]. Отже, ентропійний характер розвитку космічної інфраструктури дозволяє системі
залишатися «відкритою». Можна зробити висновок, що вона є подібною до психічної
реальності, адже лише для людської свідомості «ефект нового» має виняткове значення.
Вона завжди тяжітиме до все нових горизонтів.
Висновки. Враховуючи наведені вище аргументи зазначимо, що ще в давнину людина
усвідомила, що соціальний онтос є живильним середовищем для існування колективного
та індивідуального мислячого фізису. Для того, щоб здійснилася творча сублімація або
ж відбулася найбільш повна трансформація його інтелектуальної енергії та відкрилися
нові рівні та інструменти пізнання дійсності, необхідно створити сприятливі умови, які
б максимально відповідали його творчим та інтелектуальним потребам (ми це назвали
конструюванням ефективної соціальної інфраструктури). Наприклад, І. Кант вказував
на співвідношення моральних принципів та законів природи. В свою чергу Г. Гегель
стверджував, що Абсолютний Дух здатен проявитися тільки через активну творчу
діяльність усього людства. К. Г. Юнг шляхом аналізу колективного несвідомого довів
існування вищих форм символічної трансформації «колективної самості».
В усіх вищевказаних підходах ідеться про створення конструктивної комунікативної
моделі «людина-космос». Причому, ця модель не суперечить життєвим принципам жодної
з існуючих сьогодні соціальних практик, включаючи політичну.
Механізм її функціонування можна пояснити тим, що людська свідомість постійно
прагне до повноти сприйняття оточуючої реальності. Мислячий субстрат є унікальним і в
тому плані, що достеменно невідомо хто тяжіє до чого – людина до світу чи світ до людини?
Такий діалог є можливим не лише за наявності комунікаторів, але й завдяки гравітації,
яка сприяє конструюванню особливого життєвого простору, зближенню та встановленню
невидимого взаємозв’язку між ними, тобто вона служить свого роду «клейстером». Отже,
гравітація безпосередньо управляє процесом побудови інфраструктур різного роду, типу,
якості, де розгортатимуться в часі відповідні процеси і явища.
Як показують сучасні дослідження з квантової фізики, астрономії, геології тощо феномен
гравітації є найбільш унікальним і цікавим з огляду на його таємничу природу. Розкриття
цієї таємниці можливо дозволить людству піднятися на новий щабель розвитку. Як не
парадоксально це виглядає, представники фундаментальних наук, поступово позбуваючись
позитивістського пафосу, все частіше апелюють до основного питання філософії – що таке
цілісне буття і звідки воно взялося? Що робить його цілісним, організованим? Моделювання
повної картини онтосу (наприклад, засобом виведення універсального диференціального
рівняння чи єдиної теорії Всесвіту) стало їх метою.
Гравітація породжує психофізичну реальність, де царюють консенсус та антагонізм.
Її дія проявляється на різних рівнях – фізичному, хімічному, біологічному тощо.
Гравітацію можна розглядати і як соціальне явище, отже і на рівні духовному. Суспільство
утворилося внаслідок об’єднання індивідів та створення штучного розумного середовища
для існування. Комунікаційні та комунікативні процеси як в соціумі, так і в природі
відтворюються в якості різного роду взаємодій, зв’язків та взаємозв’язків і репрезентують
динаміку розвитку цілісного онтосу.
З огляду на все сказане вище, можна шляхом уточнення філософського категоріально-
термінологічного апарату зробити декілька висновків:
Гравітація – необхідна умова для появи та існування явищ, процесів (психічних та
фізичних), вона формує універсальну часово-просторову інфраструктуру, де проявляються
софія
як твердий, міцний, вічний, незаперечний і плоттю його повинні бути бетон і сталь,
кровоносними посудинами – павутиння залізниць і автострад [14, с. 18] і в сучасному
мегаполісі головною стратегією виживання стала не спільність, а ізоляція й відділення
від інших [14, с. 42].
В цьому контексті можна говорити про появу ідеї «метаархітектури», згідно з якою
параметри та форми споруд і конструкцій не мають жодного значення, а таке явище як
простір можна ігнорувати. Впровадження цієї ідеї в практику може спричинити ситуацію
втрати координації та втрати можливості управляти такою величезною соціальною
конструкцією. Тому формування єдиного центру управління глобальним соціумом (або
впровадження єдиного електронного уряду) поки залишається ідеєю утопічною.
Як зазначають Ф. Лука, К. Фримен координація як соціальний процес, що зазнає
впливу комплексної взаємодії, а не рівновага, котра є станом, пояснює існування
атракторів у моделях розвитку, вагу соціальних інституцій та зв’язок між економічною
системою та іншими складовими суспільства; з цього погляду, вона встановлює умову для
життєздатності морфогенезу в первинному вигляді, визначеного на рівні організму, але
згодом через метафори застосованого до загального еволюційного процесу суспільства;
координація пояснює, чому процеси, які призводять до порушення рівноваги, існують,
але є обмеженими, чому різні ритми замкнені в межах одного режиму і чому структурна
нестабільність постійно виникає, але не спричиняє систему до вибуху [15, с. 158].
Вони також звертають особливу увагу на суттєві відмінності між простими хімічними
та органічними системами й системами соціальними. Баланс позитивних і негативних
зворотних зв’язків у екологічних нішах, «каналізація» (channelization або canalization)
розвитку, вибір простору життєздатності та стабільності, як правило, визначаються
природно скоординованими процесами, тоді як в економіці та суспільстві діє поєднання
природних процесів, свідомого вибору та цілеспрямованих дій. У цьому розумінні
соціальну координацію можна визначити як дію двох взаємопов’язаних наборів змінних:
(1) технологічних, наукових, економічних, політичних, інституційних та культурних
підсистем і (2) напівавтономних змінних, пов’язаних із цими підсистемами [15, с. 159].
Ф. Лука, К. Фримен також підкреслюють, що життєвий світ чи комунікативне
середовище можна розуміти в якості комплексної відкритої системи. Соціальні
підсистеми (наука, технологія, економіка, політика, культура) генерують велику кількість
нерегулярних флуктуацій, а саме циклічних, хвилеподібних рухів із різною та приблизною
періодичністю, спричинених або циклами конкретної підсистеми (політичними діловими
циклами, технологічними траєкторіями, культурними змінами, життєвими циклами
продуктів чи галузей тощо), або зворотними зв’язками у відносинах між підсистемами. Ці
струмені поєднуються у пучки флуктуацій завдяки специфічним процесам координації, які
виникають після структурних змін [15, с. 159].
Вони роблять висновок, що управлінські та організаційні інновації, які супроводжували
й доповнювали технічні інновації або передували ним, в основному сприяли збільшенню
масштабів операцій провідних фірм; завдяки появі електричного телефону й телеграфу
революція відбувалася як у офісах, так і в промислових цехах, в усіх бізнесових організаціях а
також у поведінці уряду та армії; нові засоби комунікації, до яких згодом додалося ще й радіо,
значно полегшили розвиток великих корпорацій зі складною управлінською структурою,
які контролювали виробничі підприємства, розташовані в різних місцях, і виробництво
й постачання матеріалів, складників та обладнання з віддалених районів. З появою нової
інфраструктури всесвітніх морських і залізничних перевезень, яка сформувалася ще в
період другої хвилі Кондратьєва, і враховуючи поділ світу між великими державами, це
означало, що конкуренція на світовому ринку стала інтенсивнішою, а експорт капіталу
значно полегшився [15, с. 303].
У всіх вказаних вище підходах проглядає ідея ентропії. Остання є природним фактором,
основним призначенням якого є координація змін та накопичення продуктивної енергії.
Максимальне її нарощування може призвести до різкого стрибка та миттєвої зміни якості
системи, а також її параметрів, або навіть до її руйнації та зникнення. Також явище ентропії
пов’язане з продуктивною дією гравітаційних чинників. Прискорення перебігу ентропії
може інтенсифікувати вплив гравітаційних сил і таким способом або збалансувати систему
(компенсувати брак енергії в системі), або система може самознищитися (відбувається
вибух через те, що енергія стає неконтрольованою).
Ентропійний характер розвитку космічної інфраструктури дозволяє здійснювати
реконструкцію системи, постійно її вдосконалювати. Ентропія наділяє смислом процеси
народження та смерті, моменти прояву та переходу матеріальних утворень із одного стану
в інший, почергову зміну стану в плані зародження порядку чи хаосу на різних системних
рівнях космічного онтосу.
власне визначення терміна «інфраструктура» і розглядає його як: 1) сукупність галузей
народного господарства, що забезпечує загальні умови функціонування економіки
й життєдіяльності людей; 2) багатовимірне комунікаційне середовище (соціально-
політичне, економічне, технологічне, інформаційне тощо), яке охоплює і виробництво
[10, с. 195]. В. О. Дергачов вважає, що результатом затвердження образу багатовимірного
комунікаційного простору є утворення транснаціональних корпорацій (ТНК), а це – 1)
міжнародні підприємницькі об’єднання, що становлять комунікаційний каркас світового
господарства; 2) підприємства, які не залежать від країни й форми власності, які мають
відділення в двох чи більше країнах та функціонують на основі проведення єдиної
політики й загальної стратегії; інтернаціоналізація виробничих і торгівельних зв’язків
здійснюється, перш за все, за рахунок ТНК [10, с. 460-461].
Процес об’єднання національних держав, культур, економік, сільськогосподарських
та промислових виробництв у потужну наднаціональну систему є природним і
закономірним. Д.
Мартен, Ж-Л. Мецжер, Ф. П’єр підкреслюють, що об’єднання в мережі
є для фірми водночас внутрішнім і зовнішнім та має численні форми; це може бути
багатовимірна мережа малих і середніх підприємств або мережі субпідряду між малими
й середніми підприємствами та великими підприємствами-замовниками [11, с. 137].
Сьогодні соціальна інфраструктура модифікується настільки швидко, що неможна точно
сказати яким буде геополітичний простір в недалекому майбутньому. Така нестабільність
зумовлена штучною інтенсифікацією комунікаційних процесів, які суттєво впливають на
цілісну соціальну конструкцію.
Погодимося з думкою Дж. Стігліца, який зазначає, що оцінка того, які результати
може дати та чи інша політика для спільного інтересу вимагає певної моделі – цілісного
погляду на те, як працює вся система [12, с. 207].
Дійсно, руйнування політичних «кордонів», зняття будь-яких обмежень у віртуальному
часово-просторовому вимірі призвело до того, що людина взагалі не бажає сприймати
хоч якусь метрику, вона бажає цілковитої свободи, навіть свободи від тілесності. Телос
завжди оформлений, а форма – обмежена власними параметрами. Людська свідомість
сприймає її як тягар, тиск. Зникнення форми означає відсутність центру тяжіння,
припинення дії гравітаційних творчих факторів на оточуюче середовище.
На це тенденцію звертають увагу такі дослідники, як Ж. Бодріяр, З. Бауман,
Хабермас та інші. Зокрема, останній акцентує увагу на виникненні нових життєвих
сфер; мережа сполучення, яка революціонувалася після винайдення залізниці, потребує
переосмислення: не лише локомотиви стають символами механізації й прогресу, але
й такі відомі транспортні споруди, як мости і тунелі, набувають іншого значення, а з
побудовою вокзалів виникає нова задача [13, с. 39]. На його думку, автобани, аеропорти й
телебашти, розвиток транспортної й комунікаційної мереж знову і знову давали імпульси
для впровадження інновацій [13, с. 39].
Ю. Хабермас також наводить приклади перших великих скляних споруд Лондонської,
Мюнхенської й Паризької виставок [13, с. 39] і зазначає, що інтер’єр позбавлений центру
й переповнений конструкціями лондонського Кришталевого замку мабуть впливав
на сучасників подібно «розсуненню» всіх відомих вимірів оформленого простору
[13, с. 41]. Так, на його думку, в якості видимого життєвого світу місто піддавалося
архітектурному оформленню, наочній репрезентації; соціальні функції міста – політичні
й економічні, приватні й публічні, функції культурної й церковної репрезентації, праці,
проживання, відпочинку й святкування – піддавалися перекладу на мову цілей, функцій
впорядкованого в часі використання оформлених просторів [13, с. 50].
Ю. Хабермас також говорить про наслідки такого втручання – місто виявилося
«втиснутим» в точку перетину функціональних зв’язків іншого типу. Його втиснули в
абстрактну систему й останню як таку вже неможливо було естетичним чином наділити
відчуттям присутності [13, с. 50]. Він підкреслює, що вокзали більше не могли візуалізувати
функції мережі комунікацій, до якої вони підключали пасажирів, адже колись у міських
воротах були втілені конкретні зв’язки із околишніми селищами й містечками [13, с. 51] й
аеропорти сьогодні розташовані далеко від центру [13, с. 51].
В свою чергу З. Бауман указує на те, що доступність швидкісних засобів пересування
стала головним каталізатором характерного для сучасної епохи процесу підриву й
занепаду всієї сукупності соціальних і культурних явищ місцевого походження [14, с.
16]. Так, на його думку, простір став «оброблений / сконцентрований / організований
/ унормований і насамперед звільнений від фізичних обмежень тіла самої людини, а,
отже, з цього моменту «організація простору» стала залежати від параметрів техніки,
швидкості її роботи і вартості її використання [14, с. 18]. З. Бауман також наводить приклад
конструйованого простору нового часу. На його думку, цей простір представлений
софія
множина елементів, що знаходяться у відношеннях і зв’язках одне з одним і утворюють певну
цілісність, єдність. Визначають матеріальні й абстрактні системи; причому, перші поділяються
на системи неорганічної природи (фізичну, геологічну, хімічну, технічну тощо) та живі системи
(біологічні системи – клітини, тканини, організми, популяції, види, екосистеми); особливий клас
системи – соціальна система (від найпростіших соціальних об’єднань до соціальної структури
суспільства; другі (абстрактні системи) – поняття, гіпотези, теорії, наукові знання тощо [1, с. 1207].
В проектуванні, де роль практики – домінуюча, термін «система» трактується
як об’єктивна єдність закономірно пов’язаних між собою предметів, явищ, знань
тощо; система становить сукупність найважливіших факторів – головних ознак
об’єкта, які взаємопов’язані прямим і зворотним зв’язком так, що від зміни одного
фактору змінюється й решта їх і вся система в цілому; архітектура становить складну
матеріальну, наявну в об’єктивній реальності систему, в якій всі її складові перебувають
у взаємозв’язку і взаємодії, реалізуючи загальну для них функцію – створення штучного
матеріального середовища, яке забезпечує життєдіяльність людей [9, с. 217]. Отже, дане
поняття є винятково абстрактним, проте, застосовуючи системний підхід на практиці,
людина суттєво «оновлює» образ соціального онтосу та постійно, на свій розсуд вносячи
корективи, змінює обриси повсякденності.
Система і структура – взаємозалежні, одне може переходити в інше й, навпаки. Якщо
будь-який елемент системи випадає, утворивши вакансію, або піддається флуктуаціям,
то це впливає на внутрішню структуру об’єкта. Як наслідок, порушується порядок,
руйнується цілісність. Термін «структура» (грецькою structura – будівля, розташування,
порядок) визначається як сукупність сталих зв’язків і відношень об’єкта, що забезпечують
його цілісність і тотожність самому собі, тобто збереження основних властивостей
при різноманітних зовнішніх і внутрішніх змінах [1, с. 1275]. Виходячи з зазначеного,
можна стверджувати наступне: щоб сформувалася інфраструктура, необхідно створити
усі необхідні передумови. По-перше, виокремити ідею простору, вилучити його образ
(або розробити проект); по-друге, продумати механізм конструювання моделі простору
за образом або згідно проекту, врахувати відповідні йому темпоральні характеристики
та особливості подальшої трансформації, розрахувати початок його розгортання,
геометричні параметри та кількість необхідної енергії та матеріалу; по-третє, розпочати
роботу й створити модель простору (або версію реальності). Отже, розбудована
інфраструктура є результатом прояву деяких діяльнісних творчих сил, що царюють в
природі (сюди можна включити як розум, так і гравітацію), а також передумовою для
здійснення комунікації.
Як бачимо, буд-яке матеріальне чи ідеальне утворення є лише фрагментом цілісного
психофізичного космічного організму. Щоб та чи інша онтична «даність» відбулася,
слід «відкрити їй двері», прокласти канал для проходження шляху (транзиту). Також
необхідно надати її існуванню смисл. В давній міфології сформувалися потужні
архетипи, що відтворюють образи «дверей у потойбічне життя», «захисних брам»,
«таємничих печер» та відповідних їм засобів транспортування фізичного тіла з одного
світу в інший. Причому, транзит тілесної оболонки здійснювався в обох напрямках і мав
зворотній харатер.
В сфері соціально-гуманітарного знання термін «транзит» – (латинською transitus –
проходження) означає перевезення пасажирів і вантажів із одного пункту в інший через
проміжні пункти [1, с. 1340]. Транзит можливий за допомогою впровадження сучасних
транспортних засобів. «Транспорт» – (латинською transport – переміщую) – це галузь
економіки, що здійснює перевезення людей (пасажирський транспорт) та вантажів
(вантажний транспорт); включає виробництво засобів транспорту; види транспорту:
наземний (залізниця, автомобілі, трубопроводи); водний (морський, річковий,
океанічний); повітряний (авіаційний); транспорт охоплює всі сфери матеріального
виробництва (в тому числі внутрішньозаводський транспорт) та особистий транспорт
(автомобілі, мотоцикли, велосипеди, квадроцикли, катери тощо) [1, с. 1341]. Транспорт
як сфера життєдіяльності стає все більш технологічним, він модифікується залежно від
інтенсивності розробки та впровадження інженерних інновацій у практику, а також зміни
світоглядних позицій людства. В умовах постсучасності людина по-новому сприймає і
трактує поняття світу, реальності, а також індивідуального буття.
В. О. Дергачов пропонує класифікувати багатовимірний комунікаційний простір
як геополітичний, геоекономічний, соціокультурний, духовний, конфесійний,
інформаційний тощо. На його думку, простір може бути розколотим, складним, таким,
що розганяється, приреченим, зібраним, протяжним; його подолати можна лише
духовно, а фізично підкорити – шляхом світової колонізації або «вогнем і мечем»;
простір істини можна буде подолати лише завдяки праці [10, с. 369]. Також він вводить
діяльності людини в усіх сферах суспільного життя; також соціальна інфраструктура
– це комплекс, установ, будівель (споруди, їх обладнання), транспортних засобів тощо,
призначених для обслуговування споживачів; сукупність тих галузей економіки, які
орієнтовані на самореалізацію людини, вияв її сутнісних сил і забезпечення соціальних
відносин; соціальна інфраструктура охоплює установи житлово-комунального
господарства, побутового обслуговування, транспорту, зв’язку, громадського харчування,
відпочинку і спорту, охорони здоров’я та навколишнього середовища, соціального
забезпечення та страхування, інформації та масової комунікації, що створюють умови
масових соціальних процесів на відміну від індивідуальних умов життєдіяльності,
що завжди є специфічними; такі умови мають відповідати прийнятим у суспільстві
нормам (що враховують і фізіологічний аспект буття людини); соціальна інфраструктура
забезпечує матеріально-технічні, соціально-організаційні та культурно-побутові умови
життєдіяльності людей, створює передумови соціального відтворення [4, с. 146-147].
Економічний словник пропонує інший варіант – «ринкову інфраструктуру», що
представлена як система підприємств, організацій та закладів, які обслуговують ринок і
допомагають йому нормально функціонувати; це товарні, фондові і валютні біржі, біржі
праці, банки та інші комерційні організації, окремі складові ринку (наприклад, ринок
товарів, ринок цінних паперів, ринок праці) [5, с. 154].
«Інфраструктура» як термін застосовується також у соціології: 1) це стійка сукупність
матеріально-речових елементів, що створюють умови для раціональної організації
основних видів діяльності людини – трудової, громадсько-політичної, культурної та
сімейно-побутової; інфраструктура характеризує взаємодію матеріального середовища
і соціального суб’єкта (особи, групи, класу, суспільства); за формою існування
«соціальна інфраструктура» – це система установ і організацій, що забезпечують умови і
можливість суспільно-політичного і культурно-побутового функціонування суспільства;
2) це сукупність допоміжних підсистем суспільства, що використовуються всіма або
більшістю громадян і підприємств країни (автомагістралі, мости, транспортні системи,
водопостачання, електроенергія, фінансове та банківське обслуговування, підготовка
кадрів, охорона здоров’я тощо [6, с. 156].
В сучасній соціології сформувалися концепції соціальної структури, які прагнуть
пояснити поведінку індивіда або групи з точки зору їх місця в соціальній структурі; з цим
пов’язана інша особливість концепцій соціальної структури – визнання детермінуючої
ролі соціальної структури по відношенню до її складових елементів [7, с. 335]. Як
міждисциплінарне поняття соціальна структура є центральним для соціології, що так
і не набуло загальноприйнятої інтерпретації; його основні визначення – різні, а інколи
й протилежні за змістом. У межах одних соціологічних концептуалізацій «соціальну
структуру» трактують як дещо ідеальне, в інших – як «матеріальне», доступне
безпосередньому спостереженню [8, с. 609]. Соціологічні дослідження репрезентували
феномен соціальної інфраструктури в якості біосоціального утворення. Це означає,
що соціум як цілісний незалежний організм набув подоби людини, скопіював її
двоїсту природу – тілесну і духовну. Соціум постає прототипом «кіборга», адже тілом
він штучний, а його розум – це колективна здатність раціонального сприйняття світу
та ідеальне відтворення його образів в інтелекті. Причому людство вдосконалює свої
фізичні та інтелектуальні можливості засобом науково-технічного інструментарію і нових
технологій. Отже, соціум, так само, як і соціальну інфраструктуру, можна розглядати і як
абстрактне явище.
В словнику архітектурних термінів узагалі відсутні такі абстрактні поняття, як будівля,
споруда, конструкція, комплекс, система, структура, проте наявний термін «цілісність»;
його розуміють як внутрішню і зовнішню єдність, нерозривність загального рішення
(наприклад, архітектурної споруди) [9, с. 258]. Це означає, що будь-яке матеріальне
утворення є результатом комплексної роботи, смисл якої полягає в системному поєднанні
різноманітних елементів та формуванні цілісної структури взаємозв’язків.
Основна частина. Якщо екстраполювати принцип налагодження зв’язків та
взаємозв’язків, який застосовується в інженерії чи в архітектурному мистецтві у
площину квантових процесів, де комунікація здійснюється через вплив гравітаційних
сил, то архітектоніка космічного простору також являтиме собою системно-структурну
абстрактну конструкцію. Проте космічна інфраструктура має свої власні індивідуальні
особливості. Її топологія репрезентує абсурдні принципи симетрії, тоді як створена нами
штучна реальність має чіткі, зрозумілі людському інтелекту й зручні пропорції.
Отже, будь-який феномен психічний чи фізичний, будь-яка абстракція чи матеріальна форма
відтворюють систему зв’язків (зовнішній аспект) і мають структуру (внутрішній аспект). Взагалі
«система» (грецькою systema – «ціле», «складене з частин», «поєднання») розглядається як
софія
системи кількісно характеризує систему відносно можливих у ній перетворень руху,
які відбуваються завдяки взаємодії частин системи як одна з одною, так і з зовнішніми
тілами (зовнішнім середовищем). Енергія системи – функція стану системи відносно
вибору початкового стану і системи відліку [2, с. 56]. Обидва визначення свідчать не
лише про те, що вказані вище терміни («гравітація», «енергія», «робота», «струм»,
«маса») взаємопов’язані між собою й, що вони описують практично одне й те саме
явище – процес утворення світу та його розвиток, але й про те, що вони містять в своїй
основі деякі відомості про основні характеристики та істинну природу комунікації.
Космічний простір, який розгорнувся невідомо з якої причини в часі й постав у
якості універсальної мегакомплексної системи, служить умістилищем для безкінечної
кількості фізичних об’єктів, кожен з яких виконує особливу, притаманну лише йому дію
та роботу. Будь-яка онтична форма, яка самозатверджується й розпочинає свою власну
індивідуальну історичну оповідь (в буквальному та переносному значенні слова, адже це
– або планета, або людина мисляча, або соціум, або будь-який інший процес чи явище)
потребує особливого поштовху до життя – своєрідного стимулу, імпульсу енергії. Для того,
щоб утворилася яка-небудь «даність», слід сконструювати її як цілісність і передумовою
для її раптової появи в часі є простір як своєрідна інфраструктура, що починає
окреслюватися й реагувати на всі фізичні властивості цієї «даності», на особливості її
метрики, на функціональні характеристики та поведінку. Так встановлюється її зв’язок
із середовищем.
Універсальними для сучасної фізики термінами, що приблизно характеризують
особливості космічної інфраструктури є «простір», «гравітація», «поле», «сингулярність»,
«елементарна частинка», «енергія», «маса», «речовина», «безкінечність», «ентропія»
тощо. Явища, які ними позначають, репрезентують достатньо цінну інформацію щодо
деяких моментів творення світу та специфіки тієї часово-просторової версії реальності, яку
людський інтелект здатен мислити й сприймати в якості комфортного для себе життєвого
середовища. Такою моделлю простору є «чотиривимірний простір», який називають
уявним простором чотирьох вимірів, на осях якого відкладаються три координати «x»,
«y», «z» і час «t». Будь-яка подія зображується точкою в чотиривимірному просторі
(світова точка). Руху деякої частинки в просторі і часі відповідає лінія у чотиривимірному
просторі (світова лінія) [2, с. 528].
Термін «інфраструктура» застосовують сьогодні для позначення складного комплексу
соціальних відносин. Його також використовують з метою виявлення специфіки
міжгалузевих зв’язків та якості господарювання підприємств, інституцій, установ тощо.
Тобто, віє є полісемантичним і таким, що репрезентує різні грані, боки, сегменти, вектори
розвитку соціуму як одного з універсальних вимірів онтосу. Хоча термін «інфраструктура»
продовжує активно функціонувати на стику науково-практичних інтересів економіки,
політики, права, освіти, культури, промислового та сільського господарства, побуту,
все одно, його основні трактовки не охоплюють образ цілісної соціальної реальності як
універсального штучного світу. Вони скоріше націлені на виокремлення проблемних зон
у різних сферах життєдіяльності людини.
Як ми вже зазначили вище, в умовах полілогу наук відбувається більш інтенсивне
проникнення спеціальної термінології в інші наукові студії. Термін «інфраструктура»
починають застосовувати сьогодні й у квантовій фізиці при спробі описати цілісну
топологію Всесвіту в її численних часово-просторових геометричних варіаціях, а також
у філософії.
Мета. Саме філософський підхід дозволяє не лише по-новому тлумачити вищевказані
категорії та встановлювати їх кореляцію, але й шляхом їх ґрунтовного системного аналізу
виявляти більш глибинні фактори комунікації та аспекти онтосу.
Аналіз досліджень і публікацій. В соціально-гуманітарних студіях серед багатьох інших
можна вибрати декілька найбільш прийнятних визначень терміна «інфраструктура»
(латинською infra – нижче, під та structura – будівля, розташування). Ним позначають
комплекс галузей господарства, що обслуговують промислове та сільськогосподарське
виробництво, а також населення. Вона включає транспорт, зв’язок, торгівлю,
матеріально-технічне постачання, водопостачання тощо, науку, освіту, охорону здоров’я,
охорону оточуючого середовища. Інфраструктура поділяється також на виробничу, що
безпосередньо обслуговує матеріальне виробництво, та невиробничу (соціальну): сюди
входять загальна та професійна освіта, охорона здоров’я та інші галузі соціальної сфери
[3, с. 202].
Малий етнополітологічний словник вводить термін «соціальна інфраструктура»,
де він представлений як усталена сукупність матеріально-уречовлених елементів,
що забезпечують загальні умови нормального здійснення і раціональної організації
нових психофізичних утворень та їх руйнації.
Зроблено висновок, що будь-яка форма прояву «буттєвості» постає психофізичним утворенням,
адже при максимальному наближенні до його внутрішньої структури, найменші деталі його
конструкції зникають. В свою чергу, кожне явище чи процес (включаємо сюди й процес мислення) є
надскладними системами зв’язків та взаємозв’язків й, як показали емпіричні дослідження, духовне й
матеріальне зводяться одне до одного й постають нерозривною єдністю.
Універсальними для сучасної фізики термінами, що приблизно характеризують особливості
космічної інфраструктури є «простір», «гравітація», «поле», «сингулярність», «елементарна
частинка», «енергія», «маса», «речовина», «безкінечність», «ентропія» тощо. Явища, які ними
позначають, репрезентують цінну інформацію щодо деяких моментів творення світу та специфіки тієї
часово-просторової версії реальності, яку людський інтелект здатен мислити й сприймати в якості
комфортного для себе життєвого середовища.
Ключові слова:
інфраструктура, гравітація, комунікація, простір, енергія, свідомість.
Вступ. «Онтос» як центральна філософська категорія безумовно представляє
особливий інтерес для більшості сучасних дослідників у сфері філософського знання.
Цей термін репрезентує різні значення, пов’язані з численними трактовками реальності.
Остання є багатоаспектною й багатовимірною. Вона може існувати поза людиною й для
людини. В свою чергу, «онтос» – це те, що існувало до появи людини й те, що було
створене людиною, тобто розпочалося з її появою. Це – універсальна інфраструктура
де розгортаються фізичні, хімічні, біологічні,геологічні, соціальні, психічні, духовні
процеси.
Сингулярність, яка вибухнула, стала початком для формування універсальної
інфраструктури Всесвіту. Подібна інфраструктура – це фундамент для існування всього.
Це – мегакомплексна робота, яка стала можливою через колосальні затрати енергії, яка
вже здійснилася й продовжує здійснюватися з метою утворення все нових зв’язків та їх
припинення, конструювання все нових психофізичних утворень та їх руйнації.
Ми вважаємо, що будь-яка форма прояву «буттєвості» постає психофізичним
утворенням, адже при максимальному наближенні до його внутрішньої структури,
найменші деталі його конструкції нагадують філігранну роботу геніального ювеліра. В
свою чергу, кожне явище чи процес (включаємо сюди й процес мислення) є надскладними
системами зв’язків та взаємозв’язків й, як показали емпіричні дослідження (наприклад,
зроблені фотографії поверхні вольфраму при максимальному збільшенні в іонному
проекторі дозволяють виявити положення атомів, хоча неозброєне око їх не сприймає),
духовне й матеріальне зводяться одне до одного й постають нерозривною єдністю.
Отже, могутні термоядерні реакції та вплив гравітаційних факторів стали необхідним
«матеріалом» для здійснення комунікаційних процесів.
Постановка проблеми. Ще донедавна міграція термінів із однієї наукової сфери в іншу
не супроводжувалася такою інтенсивністю, яку можна спостерігати в сучасних наукових
студіях. Значна їх кількість застосовувалася лише при описі явищ, які розглядалися
дослідниками в межах тієї чи іншої вузькоспеціалізованої сфери наукової діяльності
й були значущими для вирішення конкретних практичних завдань. Безумовно, роль
практики, експерименту є величезною, оскільки останні безпосередньо впливають на
когнітивну діяльність людського інтелекту й визначають вектор подальшого розвитку
фундаментальних наук та соціуму. Тому значна кількість наукових понять та спеціальних
термінів перетворилася на фундаментальні категорії, що не лише уособлюють відповідну
їм сферу знання, але й указують на її статус та значущість досліджень, які проводяться
вже протягом багатьох століть.
Зокрема, терміни «гравітація», «енергія», «робота», «струм», «маса» міцно
вкоренилися в категоріально-мовному апараті сучасної квантової фізики, а їх історія
дужа давня. Сьогодні ж вони не лише проникають у повсякденний слововжиток, але й
ефективно починають асимілюватися в гуманітарні студії.
Так, термін «енергія» – (грецькою energeia – дія, діяльність) трактується як загальна
кількісна міра, що пов’язує в одне ціле всі явища природи, різноманітні форми руху
матерії. Відповідно до фізичних процесів розрізняють механічну, теплову (внутрішню),
хімічну, електромагнітну, гравітаційну, ядерну та інші види енергії. В будь-якій замкненій
системі є справедливим закон збереження енергії, відповідно до якого енергія системи
не зникає й не виникає «з нічого»: вона лише переходить з одного виду в інший. Якщо
система не замкнена, то її енергія може змінюватися за рахунок отримання енергії ззовні
або передачі системою енергії оточуючого середовища у вигляді роботи або теплоти [1,
с. 1538-1539].
В спеціальній довідниковій літературі з фізики термін «енергія» представлений в
дещо іншому формулюванні. Енергією називають скалярну фізичну величину, що є
єдиною мірою різних форм руху речовини і полів та відповідних їм взаємодій. Енергія
софія
Показано, что идея взаимодействия и равноправия этнокультурных цивилизаций приобретает
различные формы в процессе исторического развития человечества. На современном этапе развития
эта проблема приобретает особое научное значение, а на практике реализуется в международных
движениях и организациях. Их деятельность тесно связана с глобализационными преобразованиями.
Последние становятся причиной появления не только позитивных, но и противоположных
деструктивных тенденций в геополитическом пространстве. Нации, этносы, культуры отстаивают
свою идентичность любой ценой и не всегда мирным способом. Вследствие этого фактически
нарушаются формы и принципы равноправия наций, народов. С этого момента возникает
необходимость теоретического переосмысления подходов к проблеме функционирования, развития
социокультурных, этноцивилизационных образований в едином мировом пространстве.
Доказано, что неравномерность мирового экономического развития в будущем будет только
усиливаться и, как следствие, поставит под угрозу достаточно нестойкое единство мировой общности.
Взгляд на глобализацию, как на интегральную сумму процессов, наиболее адекватно отображает
влияние этого явления (как творческий, так и разрушительный) на деятельность людей. Все более
четко просматривается настоящее ее лицо – желание западного мира, включая США, контролировать
этот процесс. Безусловно, именно Запад выступает главным проповедником глобализации, но он не
определяет ее направления и результаты, глобализация – это неравномерный и противоречивый
процесс.
Ключевые слова:
этнокультурные цивилизации, глобализационные процессы, общецивилизационный процесс.
Kharchenko S. Ethnocultural civilizations in the context of the globalization processes development.
The idea of cooperation and equality of ethnocultural civilizations takes different forms in the historical development
of mankind. At the present stage of development, this problem is of particular scienti�c value, but in practice it is
implemented to the international movements and organizations. Their activities are closely linked to globalization
transformations. They contribute not only to positive, but also to opposing destructive tendencies that take place in the
geopolitical space. Nations, ethnic groups, cultures defend their identity at any cost and not always peacefully. Actually
the rules and principles of equality of nations and ethnic groups are violated. That is why it is necessary to �nd out other
theoretical approaches to the problem of functioning, social and cultural development of ethnocivilized entities in a single
world space.
In the future the uneven global economic development will be more intensive and that endangers rather fragile unity
of the international community.
The view on globalization as the cumulative sum of the processes re�ects the most adequate impact of this phenomenon
(both creative and destructive) on the activities of people. Its true face becomes clearer – it is the desire of the Western
world, including the U. S., to control the whole process. It is not correct to identify globalization with Westernization or
Americanization. Certainly, the West guides the process of globalization, but it does not determine its directions and
results, globalization is uneven and contradictory process.
New impetus to the analysis of the phenomenon of civilization and culture in the context of the historical development
of humanity are associated with the emergency of global problems. The idea of civilization as a way of mankind existence
becomes new today.
So ethnocultural civilization also arises as the system that opposes itself to all other similar or alternative systems.
Therefore, its awareness of own unity and identity is a re�ection of complementarity as subconscious feeling of
mutual sympathy and people totality. Each of the ethnocultural civilizations, in turn, interacts with the landscape and
technosphere. These links are not random and depend on the nature of adaptation and the level of development of ethnic
groups as productive forces.
Ethnocultural civilizations as any other distinctive civilizations can not be uni�cated. At present they demonstrate an
act of their violent involvement to the single standard sample of the development – «Eurocentric» and «Post historic».
This attempt was unsuccessful. An alternative to these models is the civilizational approach to history, which is the
other point of view, compared to formation approach. They do not negate each other, but look different because they
pose to history different questions. The theory of «end of history» re�ects the real attitude of the Western world to the
representatives of other cultures. History seeks the approval of liberal democracy of the industrialized countries, which
raises its end.
Many states however do not seek integration and want to preserve its «face», indicating that the polarization of
opinions about the concept of «the end of history» becomes more intensive. All the above approaches are associated with
».
Кeywords:
al process.
Надійшла до редколегії 28.02.2013 р.
УДК 316. 77:1 (091)
Ю. В. Харченко
Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка
СПЕЦИФІКА ВПЛИВУ ГРАВІТАЦІЇ НА ПРОЦЕС ФОРМУВАННЯ
ІНФРАСТРУКТУРИ
Показано, що «онтос» як центральна філософська категорія безумовно представляє особливий
інтерес для більшості сучасних дослідників у сфері філософського знання. Цей термін репрезентує
різні значення, пов’язані з численними трактовками реальності. Остання є багатоаспектною й
багатовимірною. Це – універсальна інфраструктура де розгортаються фізичні, хімічні, біологічні,
геологічні, соціальні, психічні, духовні процеси.
Підтверджено, що сингулярність, яка вибухнула, стала початком для формування універсальної
інфраструктури Всесвіту. Подібна інфраструктура – це фундамент для існування всього. Це –
мегакомплексна робота, яка стала можливою через колосальні затрати енергії, яка вже здійснилася й
продовжує здійснюватися з метою утворення все нових зв’язків та їх припинення, конструювання все
зв’язків між системоутворюючими елементами етнокультурних цивілізацій: політичними,
економічними, культурними, релігійними та вказує на протилежні світоглядні традиції.
Етнокультурні цивілізації розвиваються циклічно і взаємодіють між собою. Вони виступають
складними соціокультурними системами, в основі яких етноси та їх об’єднання сприяють
формуванню цілісної структури.
Бібліографічні посилання:
Бердяев Н. А. Философия свободы / Н. А. Бердяев; [сост., вступ. ст. и комм. В. В. Шкоды; Худ.-
оформ. Б. Ф. Бублик]. – Харьков : Фолио; М. : ООО «Изд-во АСТ», 2002. – 736 с. – (Серия «Вершины
человеческой мысли»).
Висоцька Н. Виклики розмаїття : яким бути багатокультурному сценарію для України» / Н. Висоцька
4. – К. : Стилос, 2006. – С. 5-11.
Горбачов М. С. Грани глобализации : Трудные вопросы современного развития / М. С. Горбачов [и
др]. – М. : Альпина Паблишер, 2003. – 592 с.
Блинов А. С. Национальное государство в условиях глобализации: контуры построения политико-
ов. – М. : МАКС Пресс, 2003. – 149 с.
Гіденс Е. Нестримний світ: як глобалізація перетворює наше життя / Е. Гіденс. – К. : Альтерпрес,
2004. – 100 с. – (Серія «Сучасна гуманітарна бібліотека»).
Стігліц Дж. Глобалізація та її тягар / Дж. Стігліц; [пер. з англ. А. І. Іщенка]. – К. : Вид. дім «КМ
Академія», 2003. – 252 с.
Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура / М. Кастельс; [пер. с англ. под
науч. ред. О. И. Шкаратана]. – М. : ГУ ВШЭ, 2000. – 608 с.
Наталуха В. В. Трудный диалог внутри общечеловеческой цивилизации / В. В. Наталуха // Діалог
цивілізацій: нові принципи організації світу : Матеріали Всесв. конференції. Київ, 24. 05. 2002 р. – К. :
МАУП, 2002. – С. 73-84.
Колесников А. С. Философская компаративистика и диалог культур: материалы симпозиума [«Россия
и Грузия : диалог и родство культур»], (Санкт-Петербург, 2003) / А. С. Колесников // Сб. Вып. 1 / под ред.
03. – С. 185-205.
Цивилизационная структура современного мира. Кн. 1. Мусульманско-афразийская и индийско-
южноазиатская цивилизации / [под ред. Ю. Н. Пахомова, Ю. В. Павленко]. – К. : Наукова думка, 2008. – 544
с.
Рікьор П. Історія та істина / П. Рікьор; [пер. із фр. В. Шовкуна]. – К. : Видавничий дім «КМ Academia»,
стиянські філософи»).
Дельоз Ж. Логика смысла. Theatrum philosophicum / Ж. Дельоз, М. Фуко; [пер. с фр]. – М. : «Раритет»;
Екатеринбург : «Деловая книга», 1998. – 480 с.
Після філософії: кінець чи трансформація? / [упоряд. : К. Байнес та інші]. – [пер. з англ] – К. : Четверта
хвиля, 2000. – 432 с.
Фукуяма Ф. Конец истории и последний человек / Ф. Фукуяма. – М. : ООО «Изд-во АСТ : ЗАО НПП
«Ермак», 2004. – 588, [4] с.
Уебстер Ф. Теории информационного общества / Фрэнк Уэбстер; [пер. с англ. М. В. Арапова, Н. В.
04. – 400 с.
Яковец Ю. В. Глобализация и взаимодействие цивилизаций / Ю. В. Яковец. – М. : ЗАО «Изд-во
«Экономика», 2003. – 441 с.
Кісь Р. Глобальне, національне, локальне / Роман Кісь. – Л. : Літопис, 2005. [Електронний ресурс]. –
a_5html.
Розин В. М. Типы и дискурсы научного мышления / В. М. Розин. – М. : Эдиториал УРСС, 2000. – 248
с.
Глобальный дискурс : [сборник статей / науч. ред. Л. Савина]. – Сумы : ИТД «Универсальная книга»,
2003. – 142 с.
Бжезинский Зб. Выбор. Мировое господство или глобальное лидерство / Зб. Бжезинский; [пер. с
англ]. – М. : Международные отношения, 2006. – 288 с.
Сорос Дж. О глобализации / Дж Сорос; [пер. с англ. А. Башкирова]. – М. : Изд-во Эксмо, 2004. – 224
с.
– 608 с.
Мартен Д. Метаморфози світу: Соціологія глобалізації / Домінік Мартен, Жан-Люк Мецжер, Філіп
2005. – 302 с.
Сорос Дж. Кризис мирового капитализма. Открытое общество в опасности / Дж. Сорос; [пер. с англ]
– М. : ИНФРА-М, 1999. – XXVI. – 262 с.
Арендт Х. Джерела тоталітаризму / Х. Арендт; [пер. з англ. В. Верлока, Д. Горчаков]. – К. : Дух і
Літера, 2002. – 539 с.
СС, 1998. – 384 с.
– К. : МП Юніверс, 2006. – 272 с.
ард, 2005. – 832 с.
Бодріяр Ж. Симулякри і симуляція / Ж. Бодріяр; [пер. з фр. В. Ховхун]. – К. : Вид-во Соломії Павличко
«Основи», 2004. – 230 с.
Юнг К. Г. Матрица безумия / Карл Густав Юнг, Мишель Фуко. – М. : Алгоритм, Эксмо, 2006. – 384
с.
2004. – 474, [6] с.
Еко У. Роль читача. Дослідження з семіотики текстів / У. Еко; [пер. з англ. Мар’яни Гірняк]. – Львів
: Літопис, 2004. – 384 с.
Харченко С. П. Этнокультурные цивилизации в контексте разворачивания глобализационных
процессов.
софія
сучасного роману пропонує історію, в якій читач переміщується в непередбачувану
природу «того, що станеться», а отже, стає свідком винахідливості сюжету. Події в
ньому не відбуваються «перед» оповіданням, вони відбуваються в «той час, як» про них
розповідають, і переважно навіть автор не знає, що станеться далі [32, с. 161]. Таким
інструментом, що тлумачить культуру й цивілізацію і репрезентує їх у знятому вигляді
виступає історія.
Цей підхід застосовується для визначення нового типу майбутнього – модернізації
етнокультурних спільнот із збереженням власної ідентичності. Світ як цілісна система
динамічно реструктуризується й набуває обрисів «впорядкованого хаосу». Синергетичні
тенденції, що проявляються в цьому світі, впливають і на світову спільноту як надзвичайно
складну систему, кожен з елементів якої має багато вимірів. У цьому контексті етнічне
відродження є процесом еволюційної динаміки. Так, поступово руйнується усталений
соціокультурний порядок, форматується нова система відносин між етнокультурними
цивілізаціями.
Висновки. Через дослідження соціокультурних, етноцивілізаційних змін встановлено
співвідношення лінійних та нелінійних тенденцій у цивілізаційному поступі світової
історії. Виявлено наслідки зіткнення етнокультурних цивілізацій через аналіз
закономірностей загальноцивілізаційного розвитку. Обґрунтовано специфіку розвитку
етнокультурних цивілізацій у постісторії.
Етнокультурна цивілізація формується внаслідок взаємодії та вироблення спільної
для всіх представників етнокультурної спільноти системи цінностей, обумовленої
політичними, економічними, культурно-історичними, соціокультурними потребами.
Термін «етнокультурна цивілізація» визначено як поліетнічна соціокультурна система,
носіями якої є етнічні спільноти, етнонаціональні утворення, локальні культури і
цивілізації. Така полікультурна система є поєднує в собі різні засади: загальноцивілізаційні,
локальноцивілізаційні, культурні, етнопсихологічні, інформаційні тощо. В широкому
значенні етнокультурну цивілізацію можна визначити як сукупність властивих етносам
способів, елементів, структур життєдіяльності, що забезпечують їх збереження і розвиток і
виконують самоідентифікуючу функцію. Етнокультурні цивілізації є логічними системами
реальних цінностей і вибудовуються в будь-якій послідовності. Такі моделі як системи
взаємовідношень всіх шарів історичного процесу певного часу і простору є структурованим
цілим, що вимагає як стадіального, так і полілінійного бачення. Тому етнокультурні
цивілізації слід розглядати з позицій соціальної філософії та культурології. Це дозволить
уникнути нівелювання значення терміну та його одностороннього тлумачення. Розуміння
етнокультурної цивілізації не збігається за змістом із поняттям «суспільно-економічна
формація», «суспільство», «глобальна цивілізація».
Процес формування етнокультурних цивілізацій не завершений. Важливим завданням
етнокультурної цивілізації є збереження самототожності (етнокультурної ідентичності).
Сучасний світ в умовах активізації глобалізаційних процесів постає всепланетарним
поєднанням різноманітних культур і цивілізацій, які тісно взаємодіють.
Етнокультурна цивілізація формується в процесі глобальних змін сучасної світової
історії: розвитку та взаємодії культур і локальних цивілізацій в соціокультурному просторі;
усвідомлення етносами власної самоцінності. Внаслідок цієї взаємодії вироблено
спільну для всіх представників етнокультурної спільноти систему цінностей, обумовлену
політичними, економічними, культурно-історичними, соціокультурними потребами. В
етнокультурній цивілізації найповніше відображена сутність сучасного стану культури як
складного поєднання етносів і світоформуючих парадигм.
Деякі локальні цивілізації й етнічні культури «розчиняються» в інших, деякі зазнають
трансформацій, що й веде до самознищення. З іншого боку процес «зіткнення» є природною
взаємодією етнокультурних цивілізацій, де «конфлікт» виступає розвитком. Упровадження
в практику моделі «культурного плюралізму» призвело до повної децентралізації світового
співтовариства. З іншого боку процес «зіткнення» є природною взаємодією етнокультурних
цивілізацій, де «конфлікт» виступає причиною розвитку. Процеси їх «зіткнення» існували
в різні періоди часу. В основі протистояння сучасних етнокультурних цивілізацій лежить
конфлікт цивілізаційних векторів «Схід-Захід». Проблема «зіткнення» цивілізацій може
бути розглянута і як діалог культур, народів, цивілізацій.
Лінійні та нелінійні тенденції проявляються в процесі розвитку й формування
нового багатополюсного соціокультурного середовища, де співіснують різні культурно-
цивілізаційні та етнокультурні виміри. Лінійність проявляється в кожній етнокультурній
цивілізації, що розвивається. В світовій історії одночасно співіснують різні етнокультурні
цивілізації і, разом з тим, вони репрезентують різні соціально-історичні континууми.
Наявність етнокультурних цивілізацій у просторі свідчить про нелінійність чи вияв
полілінійності. Феномен нелінійності є багатоаспектним, він виявляє складний характер
світові симуляції. Цьому світові, для нас ще невпізнанному, із згубним вигином, чинять
шалений опір [29, с. 215].
Ж. Бодріяр вбачає кризу європейської цивілізації у духовному занепаді всіх інстанцій,
всіх осей вартості, всієї аксіології, в тому числі політичної. Все це постає «агонією
та апогеєм капіталу» [29, с. 216]. Він підкреслює, що в оточенні симулякра вартості і
фантома капіталу та влади ми «набагато беззахисніші та безпорадніші, ніж тоді, коли
нас обмежує «закон» вартості та товару, без яких система виявилася здатною включити в
себе свою власну смерть…» [29, с. 217]. Місія Заходу – підпорядкування інших культур
[19, с. 30].
В свою чергу, М. Фуко, в своєму есе «Палаючий розум», досліджує феномен безумства
як такий, що змінюється з перебігом історії. «Безумство» набуває певного змісту в
європейській культурі, спричиняє втрату «сенсу» буття. На думку М. Фуко, це може
мати як позитивні, так і негативні наслідки. Так «безумство» може бути прекрасним
«сховищем» сенсу. При цьому, «сховище» є не стільки запитом, скільки фігурою, що
утримує й «підвішує» сенс, встановлює деяку порожнечу, в якій виникає ще не здійснена
можливість існування інших сенсів (і так до безкінечності). «Безумство» відкриває
недоліки цього сховища і знаходить ту порожнечу, де мова і мовлення, зумовлюючи одне
одного, формуються, виходячи одне з одного й нічого одне одному не говорять. Західне ж
«безумство» втратило мовний характер, оскільки перетворилося в подвійну мову – тобто
мовну матрицю, яка ні про що не говорить [30, с. 144-145].
Складна система економіки, зокрема, американської, що здатна миттєво збільшувати
обсяги капіталу, за рахунок спекуляцій на ринку акцій, біржових махінацій та
«приписування» процентів зросту капіталовкладень, виявилася фіктивною. П. Кругман
називає її «великою брехнею» і робить висновок, що високотехнологічні фірми, так
само, як і акції провідних компаній із блискучим майбутнім є смертними. Тому, сьогодні
необхідно розуміти, що стрімкий рух технологічного прогресу, який сприяв виникненню
із порожнечі великих корпорацій, може призвести до того, що життя цих компаній «під
сонцем» може бути надзвичайно коротким [31, с. 81]. Процес «маскування» негативних
проявів західного способу життя є спробою залучення зовні резервних джерел капіталу
і технологій.
Ознаки кризи європейської цивілізації особливо гостро проявляються на духовному
рівні у вигляді поступового вичерпання моральних і світоглядних цінностей. Врешті,
другим варіантом збереження Заходом свого статусу «володаря» є процес підкорення
етнокультурних цивілізацій, локальних культур, держав, що йому протистоять,
поглинання їх наукового потенціалу й запозичення позитивного життєвого досвіду. Саме
у пануванні проявляється істинність європейської етнокультурної цивілізації та її смисл.
Багатонаціональне суспільство нового типу, яке пропагують західні студії під гаслами
нових можливостей і виключних матеріальних благ, приховує ситуацію асиметричного
доступу «інших» до важелів влади, сфер інформації і знань.
Отже, затвердження права голосу й ідентифікація власних культурних цінностей
етнокультурними цивілізаціями, з одного боку, є їх викликом глобалізації. Сюди слід
включити Китай, Індію, Японію, арабський Схід, Росію та інших. Однак, з іншого
боку, вплив сучасних соціокультурних трансформацій є настільки інтенсивним, що
всередині кожної з етнокультурних цивілізацій можна спостерігати дифузні процеси
взаємопроникнення цінностей, зміни стереотипів мислення. Інформаційне суспільство
сприяє появі нової культури, яка відображає конфліктність і суперечливість процесу
соціалізації й ті загрози, які приховані в ньому і, які найбільш адекватно можна оцінити
лише в процесі аналізу історичного досвіду.
Етнокультурні цивілізації як певні системи організації й розвитку людської
життєдіяльності включають способи виробництва, взаємодії з природою,
міжособистісного спілкування, пізнання й духовної творчості. В їх основі закладено
програми, які базуються на традиціях повсякденності. Ці традиції закріплюються в
мові, міміці й жестах, в моді, манерах, житлі. Вони виступають основою етичних,
естетичних і взагалі життєвих розбіжностей, на основі яких здійснюється пізнання й
оцінка оточуючого світу. Ці розбіжності визначають національну ідентичність (в формі
диференціації «свого-чужого»), статеву приналежність (шляхом розділення чоловічого і
жіночого), ставлення до суспільства і держави, до роботи і розваг, до життя і смерті, до
природи і людини.
Дослідження проблем розвитку і становлення етнокультурних цивілізацій, локальних
культур у контексті постмодерністського підходу передбачає наявність багатоманітності
варіантів тлумачення етнокультурних процесів і явищ. В межах постмодерністського
підходу сучасні етноцивілізаційні процеси перетворюють і змінюють мистецтво,
сприяють перегляду ролі й призначення автора й митця. Так, на думку У. Еко, «цивілізація»
софія
в основі обожнення історії. Історичне існування, таке, яке по-справжньому пережите,
протистоїть індивідуумам, гуртам, націям, що захищають інтереси чи несумісні ідеї
[27, с. 120]. Помилки, пов’язані з абсолютизмом і релятивізмом, однаково відкидаються
логікою ретроспективного знання людських фактів. Історик, соціолог, юрист добувають
«поняття» з діянь, інституцій, законів. Вони не розкривають «сенсу» всього. Історія
не абсурдна, але ніщо живе не схоплює її останнього «сенсу» [27, с. 120-121]. Історія,
однак, стає такою ж маніпулятивною технологією, як і політичні. Її переписують в угоду
політиків, її фальсифікують і викривляють.
П. Рікьор розуміє світ набагато ширше, ніж той, який зазвичай називають світом техніки.
На його думку, історія техніки та винаходів утворює єдину історію, історію в однині, у
створенні якої беруть участь генії різних народів та індивіди, які в ній забуваються і з
нею зливаються [11, с. 88]. Історія постає накопиченням слідів, нашаруванням й осадом
людських творінь, відокремлених від їхніх авторів, доступним для впровадження у
життя капіталом [11, с. 89], який використовується сучасними монополістами влади не
за істинним призначенням, в ім’я рівноправ’я культур, покращення умов життя людства
чи вирішення нагальних екологічних проблем, а навпаки, у вигляді прогресистських
проектів, де цінність прогресу залишається абстрактною цінністю – велетенською
симуляцією.
Хоча П. Рікьор називає людську цивілізацію «єдністю», вважаючи, що певна єдність
пам’яті й певна єдність проекту збирає людей у часі й разом із тим визначає належність
цих людей до того самого цивілізаційного «простору» і, в результаті, серцем цивілізації
є глобальне бажання жити одним стилем життя, він однак підкреслює, що необхідно
остерігатися, щоб не зводити ці конкретні оцінки до абстрактної таблиці цінностей
[11, с. 92]. П. Рікьор, перш за все, занепокоєний тим, що історичний дискурс в якості
суб’єктивного наративу постає чимось усередненим між істиною та вимислом, а тому
він легко піддається фальсифікації. Це дійсно відбувається в умовах сучасності, коли
цивілізаційний підхід до історії замінюється цивілізаторським, в рамках якого історичні
факти і події тлумачаться в залежності від політичного «замовлення» та швидкої передачі
естафети влади з «одних рук у інші», в результаті чого майбутній проект цивілізації
європейського типу постає збіднілим з точки зору людського досвіду й соціальної
взаємодії різноманітних типів локальних та етнокультурних цивілізацій.
М. Бердяєв прогнозував внутрішній апокаліпсис історії, який тлумачився ним не лише
як одкровення про кінець світу. Він став також одкровенням про події всередині історії,
про внутрішній суд над історією. Існування людини в цьому світі постало б історичним
існуванням. Воно є історією, яка виявилася трагічною сутичкою між «особистим», «над-
особистим» і «до-особистим». Історія ніколи не розв’яже конфлікт між особистістю і
суспільством, особистістю і культурою, особистістю і масою, між якістю і кількістю.
В ній діють особистості, в ній проявляється індивідуальне. Історія має сенс і визнання
сенсу історії належить християнству [28, с. 481-482], адже для християнства будь-
яка людська душа є більш цінною і більш значимою, ніж уся історія, разом із своїми
імперіями, війнами, «розквітами» цивілізацій, переворотами. Саме тому й є необхідним
зрив історії та суд над історією [28, с. 483]. Тут закладено ідею про пошук істинного
«сенсу» історії, що втрачається через хаотичний перебіг інтерпретацій.
Визнання ситуації зростання кількості смислів змушує говорити про наявність
контурів інформаційного суспільства. Однак знову йдеться перш-за все про історичний
вибір західного світу, де в елітному клубі «золотого міліарду» в умовах ізоляції від іншої
частини світу існуватиме європейська етнокультурна цивілізація. Людина в таких умовах
стає ніби «пацієнтом» для держави, що може маніпулювати нею й направляти її. Людина
отримує лише ілюзорні свободи.
Ж. Бодріяр вказує на «імплозію» смислу в засобах масової інформації. Він говорить:
«ми перебуваємо в світі, в якому дедалі більше інформації і дедалі менше смислу» [29,
с. 117]. Він висуває три гіпотези: 1) або інформація продукує смисл (негентропічний
чинник), але їй не вдається компенсувати раптову втрату значення в усіх сферах; 2) або
інформація не має нічого спільного із значенням; 3) або між двома явищами існує чіткий
та необхідний взаємозв’язок, тією мірою, якою інформація прямо руйнує або нейтралізує
смисл і значення [29, с. 117-118].
Європейська цивілізація історично втомлена постійними зусиллями зберегти владу,
капітал та свій імперський дух, тому вона поступово втрачає потенціал могутності й
занепадає. Отже в неї залишається лише два варіанти виходу із кризи. Перший полягає
у необхідності приховати свою слабкість, яка проявляється на всіх рівнях соціального
життя, зокрема на політичному й економічному. Так, Ж. Бодріяр зазначає, що внаслідок
невідомо якого ефекту Мьобіуса репрезентація також обернулася проти себе самої, й
увесь логічний світ політичного припиняє існувати, залишаючи місце безкінечному
відбувається між «закритим» і «відкритим» суспільствами [21, с. 185]. Принципи
відкритого суспільства, на його думку, знаходять своє відображення в демократичній
формі правління і в ринковій економіці. Однак у разі спроби реалізувати ці принципи в
світовому масштабі, людство стикається зі складнощами, що здаються нездоланими, а
саме – з національним суверенітетом [21, с. 203].
Виходом із глухого кута й одним із способів побудови відкритого суспільства без
порушення національного суверенітету, на його думку, є пропозиція фінансових стимулів
конкретним країнам, що сприятимуть добровільному прийняттю міжнародних угод і
стандартів [21, с. 204]. Стосовно майбутньої організації світу Дж. Сорос зазначає, що
лише США здатні координувати його, однак ні в якому разі не поодинці – необхідно
прикладати спільні зусилля всіх держав, однак під керівництвом Сполучених Штатів
Америки [21, с. 193]. Це означає, що гегемонія не може існувати, якщо гегемон не
приділяє достатньо уваги інтересам інших членів співтовариства, не координує їх дії,
оскільки вони можуть об’єднатися й знищити гегемона. Е. Саїд зазначив, що імперіалізм
консолідував ідентичності в глобальному масштабі, але ж останні продовжують
відтворювати культурні й етнічні ідентичності [22, с. 467]. Д. Мартен наголошував,
що немає підстав визнавати перемогу глобалізму в масштабах планети – існує певне
піднесення «постнаціонального» як способу побудови наднаціональних утворень
шляхом вільної домовленості між державами [23, с. 94].
Дж. Сорос визначає «світову систему» як таку, що поступово руйнується через низку
фінансових криз [24, с. 246]. Він називає «процес творення Європейського союзу»
«гігантським експериментом в соціальній інженерії». На його думку, цьому процесу
притаманна невизначеність, а інтеграція супроводжується складнощами. Остання
ініціюється політичною елітою, але поза підтримкою мас. Ідея «єдиної Європи» була
надзвичайно привабливою, особливо в сучасних умовах [24, с. 247], однак у сфері
зовнішньої політики Європейський союз не досяг значних успіхів. Зовнішня політика
й досі підкоряється інтересам окремих країн [24, c. 249]. Така політична програма,
що пропагує процвітання єдиного етносу є неприйнятною для представників інших
етнокультурних цивілізацій, що протиставляють західному світові розмаїтий набір
етнокультурних форм.
Х. Арендт попереджає сучасників про загрозу тотальної експансії існуючих
етнокультурних спільнот. На її думку, різні національні уряди невдоволено спостерігали
за наростанням тенденції до перетворення бізнесу на політичне питання й ототожнення
економічних інтересів порівняно невеликої групи з національними інтересами як такими.
Але єдиною альтернативою експорту влади здавалася свідома поступка значної частини
національного багатства. Тільки шляхом експансії національних засобів примусу можна
було раціоналізувати потік інвестицій за кордон і реінтегрувати до економічної системи
нації скажені спекуляції з надлишковим капіталом, що спонукали ризикувати всіма
заощадженнями. [25, с. 180].
Доктрина необмеженої експансії, яка сама лише й здатна здійснити мрію про
необмежене накопичення капіталу й призводить до безцільного нагромадження сили,
майже унеможливлює створення нових політичних утворень, що до настання доби
імперіалізму завжди було результатом завоювання. Насправді її логічним наслідком є
руйнування будь-яких існуючих етнокультурних спільнот – як у переможених народів,
так і народу метрополії. Адже будь-яка політична структура, стара чи нова, залишена
напризволяще, створює стабілізуючі сили, що заважають безперервному перетворенню й
розширенню [25, с. 181]. «Тоталітарна епоха» найбільш гостро репрезентує суперечності
між етнокультурними цивілізаціями й ставить під загрозу існування людської цивілізації
загалом. Значення терміну «цивілізованість» стає розмитим, адже ним починають
маніпулювати в угоду Заходу, який самотужки включив себе в ранг «цивілізованого
етносу», причому інші представники світової спільноти не мають права стверджувати
протилежне.
На думку Б. Маркова, у свідомості сучасної цивілізованої людини зіштовхуються дві
відмінні історичні традиції. Одна відображає цінності, потреби й уявлення, що формують
ядро ідеї людини, яка постає корпусом гуманітарного знання. Інша ж репрезентує
техніку раціональної маніпуляції штучно створеними структурами. Співвідношення
історичного світу людини й технічних штучних систем є конфліктним за характером й
усвідомлюється в якості дилеми: чи то культура визначається духовними традиціями
самосвідомості людини, чи то об’єктивною логікою й технічними можливостями науки
[26, с. 42]. Тобто, на перший план виступає проблема суперечності між «цивілізованістю»
й «культурністю» етнокультурних цивілізацій, де основним «арбітром» виступає історія.
На нашу думку, найбільш плідно розглянув цю проблему Р. Арон. Він підкреслює,
що дві помилки Заходу, очевидно протилежні, але по суті пов’язані між собою, лежать
софія
глобалізації, але замість цього з’явилися тероризм і війна», – зазначає В. Шива [19, с.
81]. Отже, самобутні етнокультурні цивілізації виступають протекцією різноманітних
економічних систем на всіх рівнях, способом культурного різноманіття, визнанням того,
що «інші» постають не «загрозою», а необхідною умовою загальноцивілізаційного
процвітання [19, с. 84].
Прагнення Сполучених Штатів Америки підкорити арабський світ призводить до появи
локальних воєн і збройних конфліктів, а це ще більше «розхитує» й без того нестабільну
світову систему. Американські цінності й ілюзорна американська свобода дратують
представників інших культур, адже їх нав’язують із позиції сили, приховуючи істинні
наміри, які полягають у тому, що однополярність системи міжнародних політичних
відносин і процес глобалізації наділяють єдиного світового лідера необмеженою владою
в масштабах гіперпростору. Слід особливо підкреслити, що основні суперечності між
культурами виникають не через багатоманітність форм вираження їх змісту, несхожість
менталітету, ціннісних орієнтирів, все це є природнім, адже природа також постає
системою розмаїтих форм життя, а через спроби знищити цю природну багатоманітність
і встановити штучний схематичний світопорядок – односторонній, а тому недосконалий.
Розглянемо фразу «американська мрія», яка поступово перетворилася на концепт
американського способу життя, своєрідний міф про світле майбутнє. Він став
привабливим майже для всього людства. Поступово цей міф перетворився на символ
свободи й демократії. Врешті-решт в американському суспільстві почала обстоюватися
циклічна модель послідовної й природної заміни лібералізму консерватизмом, і навпаки.
За допомогою цієї моделі ліберали-реформісти прагнули довести значущість лібералізму
як такого. Однак така циклічна модель, що на перший погляд приваблює американське
суспільство вичерпною простотою й прозорістю, інтерпретує лише поверхові зрушення,
соціально-психологічні зміни в суспільній свідомості американської нації й не торкається
кардинальних соціально-економічних процесів, об’єктивних тенденцій історичного
розвитку. Найбільш сучасним за характером серед соціально-політичних програм є
«неолібералізм» як ідейно-політична течія. Префікс «нео» поступово вкорінюється
в політичному лексиконі й ототожнюється з новим напрямком історичного розвитку,
позитивними зрушеннями в усіх сферах соціального життя людства в цілому.
Теорії «постіндустріального» суспільства в 60-х – початку 70-х рр. були пов’язані
з іменами Д. Белла, З. Бжезінського та інших теоретиків лібералізму. З. Бжезінський
обґрунтовує ідею американської винятковості й схиляється до думки про Сполучені
Штати Америки як безальтернативний варіант цивілізаційного розвитку. Він підкреслює,
що нова американська мозаїка є «мультикультурною етнічною сумішшю», представники
якої одночасно зберігають свою відмежованість, є більш цілеспрямованими й відображають
нечувану різноманітну глобальну палітру [20, с. 244]. Він підкреслює, що зміни, які відбулися
в Сполучених Штатах Америки, не просто відображають безпрецедентне розмаїття так
званих «меншин», а і порушують питання чи може конкретна расова або етнічна меншина
зайняти а Америці домінуючі позиції? [20, с. 245].
Ще важливішим з політичної точки зору є питання стосовно формування самосвідомості
і, як наслідок, зростання політичної активності етнічних груп, що проявляють особливий
інтерес до конкретних аспектів американської зовнішньої політики [20, с. 245]. Йдеться
про кубинські, грецькі й особливо мексиканські етнічні меншини. З. Бжезінський
наголошує, що зростання ролі культурної й політичної самосвідомості конкретних
етнічних груп супроводжується руйнуванням замкненої в минулому англосаксонської
білої протестантської еліти та більш терпимим ставленням до багатоманіття в Америці,
яка раніше здебільшого орієнтувалася на асиміляцію [20, с. 247-248].
Він робить висновок, що в часи американської гегемонії й глобалізації жодна з
конкретних груп не в змозі глибоко відобразити загальноамериканські національні
інтереси. Більше того, навіть значна кількість складних проблем, які Америка має
вирішити як світовий гегемон, призводять до зіткнення інтересів різноманітних етнічних
груп в США. Прикладом є риторичні на сьогодні питання: яка з етнічних груп повинна
визначати політику США стосовно Ізраїлю та Арабського світу? Китаю й Тайваню?
Індії й Пакистану? За відсутністю базової солідарності, в центрі якої стоїть розуміння
спільного майбутнього Сполучених Штатів Америки, американська мозаїка може
перетворитися на змагання між етнічними групами, кожна з яких буде затверджуватися
будь-якими засобами [20, с. 249].
Дж. Сорос, так само, як і З. Бжезінський, схиляється до ідеї домінуючої ролі США
в геополітичному просторі. Він вказав на те, що геополітичний реалізм ґрунтується
на інтересах держави. Ідеалізм відкритого суспільства підкреслює загальнолюдські
інтереси [21, с. 184]. «Холодну війну» Дж. Сорос інтерпретує як конфлікт між двома
наддержавами або між двома уявленнями щодо того, як організувати світ. Тобто конфлікт
внаслідок якого дивіденди отримає лише те суспільство, яке в змозі подолати свої
внутрішні суперечності [14, с. 110]. Зрештою воно набуває статусу «розвинутої» держави
і потрапляє у вузьке політичне коло «обраних», куди не мають доступу інші. Ф. Фукуяма
підкреслює, що історія спрямована на затвердження ліберальної демократії промислово
розвинутих країн, яка і постає її кінцем [14, с. 121]. Чимало держав однак не прагнуть до
євроінтеграції і бажають зберегти своє «обличчя», що свідчить про поляризацію думок
стосовно концепції «кінця історії».
Усі вказані вище підходи пов’язані з ідеєю приналежності суспільства нового типу
до постісторії. Ф. Уебстер зазначає, що зрозуміти тенденції розвитку інформаційного
суспільства можливо лише врахувавши історію розвитку капіталізму і його потреб. Так
інформаційний капіталізм суттєво відрізняється від капіталізму корпоративного [15, с.
366]. Вигляд сучасного капіталізму постає доволі монументальним. Його специфічними
рисами є діяльність величезних транснаціональних корпорацій, глобальні масштаби
конкуренції, колонізація новітніх технологій, монополізація інформації і сфери знань,
впровадження складної системи економіки. Техногенна цивілізація постає невід’ємною
від основних законів сучасного капіталізму. Дійсно, мірою того як зростає роль
сфери послуг та інформації в економіці, а сфера виробництва комп’ютеризується,
природа багатства невпинно змінюється. При цьому капітал утрачає залишки своєї
«матеріальності».
З початком формування «єдиної» світової спільноти (друга половина ХХ століття)
світові процеси виходять за межі простих бінарних конструкцій типу «Захід-Схід». Так,
Ю. Яковець стверджує, що наприкінці ХХ ст. як вияв зміни загальнопланетарної картини,
активізуються процеси інтеграції, зокрема, розвивається західноєвропейське цивілізаційне
співтовариство [16, с. 12].
Важливе значення в розумінні нової епохи належить процесу локалізації – зворотній
стороні глобалізації. Під локалізацією розуміють зростаючу ролі місцевих співтовариств,
практик регіонального співробітництва [4, с. 52]. На нерозривний зв’язок глобалізації і
локалізації як взаємопов’язаними тенденціями указує термін «глокалізація». Так, Р. Кісь,
розглядав взаємодію процесів глобалізації і локалізації як глокалізацію – зустрічний рух
смислоформ, знакових систем та способів комунікації. Автор зазначав, що діалектика
соціокультурного простору в усіх вимірах – локальних, національних, глобальних –
полягає в гармонійному поєднанні внутрішніх та зовнішніх чинників [17, с. 13-14].
Представляє інтерес і феномен «третього світу», який дозволяє інтегрувати актуальні
позиції антиномії «Захід-Схід». Безумовно, сучасний світ не вміщується в одну схему,
яка б увібрала всі його ознаки. В. Розін визначає чотири основних моменти, що
характеризують сучасну соціокультурну ситуацію. Перший пов’язаний із усвідомленням
негативних і незворотних аспектів техногенної цивілізації. Другий виявляє формування
нового соціального проекту, націленого на покращення умов життя в межах глобального
простору. Третій – це суттєва зміна практик і діяльності людини, що сприяє розвитку
технології, яка диктує в якому напрямку слід рухатися людству. Четвертий обумовлений
новим рівнем знань про науку як таку [18, с. 139-140]. Усі ці моменти виявляють
суперечливу конфігурацію надзвичайно складного соціального механізму, важелі
управління яким належать монополістам влади – західному світові на чолі із США.
Подібна «соціальна машина» постає байдужою до потреб держав із слабкою економікою,
етнокультурних цивілізацій, що претендують на самовизначення і затвердження власних
цінностей і традицій. В результаті світ розділився на тих, хто може протистояти новій
системі, яка формується і тих, кого вона поглинає.
Розвиток глобалізаційних процесів тісно пов’язаний з антиномічними соціокультурними
контекстами розвинутого в інституційованому плані західного світу та суспільствами,
які не подолали цивілізаційного етапу розвитку. Особливості сучасних геополітичних
процесів ускладнюють розвиток давно сформованих моделей «Захід-Схід». Західна
модель обрала такі світоформуючі принципи та ціннісні установки, які суперечать законам
природи, обумовлюють низку негативних явищ і тенденцій. Безумовно, це стосується
перш за все духовної сфери західного суспільства. Таку модель не можна назвати
універсальною. Сучасний світ розвивається суперечливо та неоднозначно. Незважаючи
на деякі спільні ознаки, що притаманні етнокультурним цивілізаціям, він ніколи не
був одноманітним. Завжди існували цивілізаційні, релігійні, політичні відмінності, які
посилювалися на тлі значних геополітичних змін. Країни Сходу і Заходу перебувають у
процесі вироблення нових моделей розвитку, які узгоджуються зі світовими тенденціями
і сприяють збереженню власної своєрідності.
Сильні традиціями етнокультурні цивілізації намагаються протистояти перш за все
процесам глобалізації, а саме їх деструктивним проявам. «Глобалізація була нав’язана
світові разом із обіцянками про спокій і процвітання… Мир був ще однією обіцянкою
софія
характеризується стисканням світу й інтенсифікацією усвідомлення світу як єдиного
цілого [4, с. 44]. На наш погляд, визначення глобалізації А. Володіна, Г. Широкова як
комплексного геоекономічного, геополітичного, неогуманітарного явища, що впливає
на всі сторони життєдіяльності світового співтовариства більш суттєво окреслює зміст
цього поняття [3, с. 36]. Глобалізація – це процес, який приводить до охоплюючого весь
світ зв’язування структур, культур, інститутів. Глобалізацію представляють і як процес,
і як нову ідеологію, як неминучу стадію історичної, соціокультурної динаміки [4, с. 45].
Е. Гіденс зазначав, що це – комплексний процес, який включає політичні, економічні,
культурні аспекти [5, с. 13, 14]. Американський економіст Дж. Стігліц наголошував на
тому, що глобалізація «послабила відчуття ізольованості у країнах, що розвиваються, й
надала багатьом у цих країнах доступ до знань» [6, с. 28].
Як зазначив М. Кастельс, «глобальна економіка в ХХІ ст. буде поширюватися,
використовуючи значне збільшення потужності телекомунікацій та обробки інформації.
Вона проникає у всі країни, на всі території, у всі культури, у всі комунікаційні потоки й у
всі фінансові мережі, безупинно розглядаючи планету в пошуках нових можливостей для
отримання прибутку. Але вона буде це робити вибірково, з’єднуючи значимі сегменти і
нехтуючи місцевостями і людьми, які вже вичерпали свій потенціал або не викликають
інтересу на даний момент» [7, с. 508]. Нерівномірність світового економічного розвитку
в майбутньому лише посилюватиметься, що, на наш погляд, ставить під загрозу досить
нестійку єдність світової спільноти. Дуже небезпечним назвав В. Наталуха прагнення
супердержави до атомізації, розколу етнокультурних і політичних утворень [8, с. 83].
Дж Стігліц назвав однією з причин опору глобалізації підрив останньою традиційних
цінностей, що робить неминучим конфлікти [6, с. 232]. Слушно зазначив О.
Колєсніков,
що в рамках філософсько-культурологічної концепції глобалізації сучасне суспільство є
цілісним взаємопов’язаним світом, що постійно зустрічається з необхідністю культурного
плюралізму при вирішенні глобальних проблем [9, с. 203-204].
Зрозуміло, що погляд на глобалізацію, як на інтегральну суму процесів найбільш
адекватно відображає вплив цього явища (як творчий, так і руйнівний) на діяльність
людей. Все більш чітко розглядається дійсне її обличчя – прагнення західного світу,
включаючи США, контролювати цей процес. Однак, не можна погодитися з тими
дослідниками, хто ототожнює глобалізацію з вестернізацією чи американізацією.
Безумовно, саме Захід виступає головним провідником глобалізації, але він не визначає її
напрямки і результати, глобалізація – це нерівномірний і суперечливий процес. На думку
Ю. Пахомова, «покладаючись на своє безпрецедентне інформаційне домінування, Захід
надав процесу нав’язування своїх цінностей майже невідворотній характер» [10, с. 15].
Новий поштовх до аналізу феномену цивілізації і культури в контексті історичного
поступу людства пов’язаний, як ми вже зазначали, із появою глобальних проблем
сучасності. По-новому виглядають сьогодні ідеї про цивілізацію як спосіб існування
людства. Досліджуючи причину зростання ворожості всередині невеликих етнічних
груп, П. Рікьор наголошує на тому, що універсалізація викликала руйнівні процеси, він
помітив, що найменша, майже невидима чужій людині «відмінність» стає граничним
пунктом, навколо якого групуються особистості, що мають її за щось спільне для себе
[11, с. 298-300].
Схожа на цю ідея «сингулярностей» Ж. Дельоза полягає у перевазі дифузної культурної
ситуації над дуальними схемами [12, с. 453]. Р. Рорті розуміє культуру як процес комунікації
[13, с. 55-56]. Отже, етнокультурна цивілізація також постає системою, що протиставляє
себе усім іншим аналогічним чи альтернативним системам. Тому усвідомлення нею
власної єдності й самоідентифікації є відображенням компліментарності як підсвідомого
відчуття взаємної симпатії та спільності людей. Визнання етнічним колективом своєї
спільності є головною ознакою «єдності» як системи. Найбільш відомі етноси згруповані
у своєрідні конструкції-«культури» або «надетнічні цілісності». Кожна з етнокультурних
цивілізацій, в свою чергу, взаємодіє із ландшафтом і техносферою. Ці зв’язки не випадкові
і залежать від характеру адаптації й рівня розвитку етносів як продуктивних сил. Отже,
термін «етнокультурна цивілізація» найбільш цілісно відображає сутність сучасного
стану культури, що постає складним поєднанням етносів і світоформуючих систем.
Основна частина. Етнокультурні цивілізації як і будь-які самобутні цивілізації не
підлягають уніфікації. Остання в сучасних умовах постає актом її насильницького
залучення до єдиного стандартного зразка розвитку – «євроцентризму» та «постісторії».
Ця спроба виявилася невдалою. Альтернативою цим зразкам є цивілізаційний підхід до
історії, який виступає іншою точкою зору, порівняно із формаційним підходом. Вони не
заперечують один одного, але відрізняються, адже ставлять історії різні запитання. Теорія
«кінця історії», запропонована Ф. Фукуямою, відображає реальне ставлення західного
світу до представників інших культур. Він описує історію як «діалог» між суспільствами,
УДК 304. 9
С. П. Харченко
Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка
ЕТНОКУЛЬТУРНІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ В КОНТЕКСТІ РОЗГОРТАННЯ
ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ
Показано, що ідея взаємодії й рівноправ’я етнокультурних цивілізацій набуває різних форм
у процесі історичного поступу людства. На сучасному етапі розвитку ця проблема має особливе
наукове значення, а на практиці реалізується в міжнародних рухах і організаціях. Їх діяльність
тісно пов’язана із глобалізаційними перетвореннями. Останні сприяють появі не лише позитивних,
але й протилежних деструктивних тенденцій у геополітичному просторі. Нації, етноси, культури
відстоюють свою ідентичність будь-якою ціною й не завжди мирним способом. Внаслідок цього
фактично порушуються норми та принципи рівноправ’я націй, народів. Відтак виникає необхідність
теоретичного переосмислення підходів до проблем функціонування, розвитку соціокультурних,
етноцивілізаційних утворень в єдиному світовому просторі.
Доведено, що нерівномірність світового економічного розвитку в майбутньому лише
посилюватиметься і, як наслідок, поставить під загрозу досить нестійку єдність світової спільноти.
Погляд на глобалізацію, як на інтегральну суму процесів найбільш адекватно відображає вплив
цього явища (як творчий, так і руйнівний) на діяльність людей. Все більш чітко розглядається дійсне
її обличчя – прагнення західного світу, включаючи США, контролювати цей процес. Безумовно, саме
Захід виступає головним провідником глобалізації, але він не визначає її напрямки і результати,
глобалізація – це нерівномірний і суперечливий процес.
Ключові слова:
етнокультурні цивілізації, глобалізаційні процеси, загальноцивілізаційний процес.
Постановка проблеми. Як показує філософський аналіз основних етнокультурних
векторів цивілізаційного розвитку: «Заходу-Сходу», «Півночі-Півдня», характерною
ознакою сучасності стала так звана «посттенденція»: постмодерністська,
постіндустріальна. В основі концепцій «построзвитку» простежується зміна ціннісних
систем, в тому числі й етнокультурних. Сучасні соціокультурні трансформації є
результатом переосмислення історичного досвіду людства, реакцією на руйнівні
впливи світових і «холодної» воєн, політичних конфліктів і протистоянь. Окрім того,
крах Радянського Союзу, що призвів до монументальних потрясінь, а також якісно
змінив глобальний простір, відроджує ідею про виклики історії, яка виявляє все нові
альтернативи цивілізаційного розвитку. Багатоманітність етнокультурних вимірів,
з одного боку, а також спроба їх уніфікації у єдину модель, яку пропагує європейська
цивілізація, з іншого боку, породжує певну колізію. Остання полягає в тому, що на тлі
глобалізаційних перетворень все активніше захищають свою самобутність етнокультурні
цивілізації. М. Бердяєв, долаючи пласти часу, розкривав суперечливі процеси в історії
людства: універсалізації, який уособлює імперіалізм, й індивідуалізації, початком
якого є націоналізм. Шляхом до майбутнього, на його думку, є об’єднання людства у
вселенську єдність шляхом боротьби за національну культуру – нівелювання цивілізації
є «потворним» [1, c. 351, 364].
Ідея взаємодії й рівноправ’я етнокультурних цивілізацій набуває різних форм у процесі
історичного поступу людства. На сучасному етапі розвитку ця проблема має особливе
наукове значення, а на практиці реалізується в міжнародних рухах і організаціях Їх
діяльність тісно пов’язана із глобалізаційними перетвореннями. Останні сприяють появі
не лише позитивних, але й протилежних деструктивних тенденцій у геополітичному
просторі. Тобто нації, етноси, культури відстоюють свою ідентичність будь-якою ціною й
не завжди мирним способом. Внаслідок цього фактично порушуються норми та принципи
рівноправ’я націй, народів. Відтак виникає необхідність теоретичного переосмислення
підходів до проблем функціонування, розвитку соціокультурних, етноцивілізаційних
утворень в єдиному світовому просторі. На думку Н. Висоцької, «Захід просто не сміє далі
заплющувати очі на існування культурного Іншого», що вважатиметься самогубством [2, с.
5]. В. Толстих стверджував, що замах на багатоманітність в сфері політичного і культурного
життя завжди викликає відповідну реакцію самозахисту [3, с. 382].
Мета. Особливо актуальним є дослідження специфіки сучасного соціокультурного
простору, характеру глобальних трансформацій та наслідків їх впливу на соціум у
контексті цивілізаційного підходу до розуміння історичного процесу.
Аналіз досліджень і публікацій. Глобалізація стала предметом дослідження майже
всіх суспільних дисциплін. Найвідомішими дослідниками глобалізації серед західних
дослідників є З. Бауман, І. Валлерстайн, Е. Гіденс, Р. Робертсон, Е. Саїд, Дж. Стігліц,
Г. Томсон, М. Уотерс та інші. Серед сучасних російських дослідників слід назвати М.
Ільїна, В. Пантіна, В. Стьопіна, В. Толстих та інших. Існують різні тлумачення сутності
глобалізації та її соціальних наслідків. В загальному значенні під глобалізацією можна
розуміти зміцнілий процес глобальної взаємозалежності держав, економік, культур, що
софія
аніж схоластичні міркування про гуманізм і загальнолюдську солідарність. На цій основі
формується довіра, Соціальна довіра і соціальний капітал, що ніби акумулюють увесь
позитивний нагромаджений досвід мирного співжиття, взаєморозуміння, терпимості
і поваги один до одного, допомагають розкрити креативні здібності людей, служать
запровадженню механізмів інноваційного розвитку. Це дозволяє дійти висновку, що
етноконфесійна толерантність є важливим складником ресурсного потенціалу регіону, а
її забезпечення і використання в інтересах економічного зростання – важливим напрямом
регіональної політики.
Бібліографічні посилання:
1. Курас І. Ф. Етнополітологія. Перші кроки становлення / І. Ф. Курас . — К. : Генеза, 2004. — 736 с.
2. Проект Закону України «Про засади державної регіональної політики» // [Електронний ресурс]. —
Режим доступу : dbn. at. ua/publ/3-1-0-7
3. Aslund A. How Ukraine became a market economy and democracy. — Washington : Peterson Institute for
International Economics, 2009. — 343 p.
4. Прохорова В. В. Ресурсний потенціал економічного зростання // Науковий вісник Ужгородського
університету : Збір. наук. праць / За ред. д. е. н. В. П. Мікловда . — Ужгородський національний університет.
— Вип. 28. Ч. 2. — 2009. — С. 120 — 125.
5. Коротков В. Г. Ресурсный потенциал предпринимательства региона / Энциклопедия маркетинга //
[Електронний ресурс]. — Режим доступу : www. marketing. spb. ru/read/article/a08. htm
6. Зварич І. Т. Етнополітика в Україні : регіональний контекст / І. Т. Зварич. — К. : Дельта, 2009. — 320 с.
7. Социологическая энциклопедия / [под общ. ред. А. Н. Данилова]. – Мн. : БелЭн, 2003. – 384 с.
8. Політологічний енциклопедичний словник [ за ред. Ю. С. Шемшученка та ін]. – 2–ге вид., доп. і
перероб. – К. : Генеза, 2004. – 736 с.
9. Кримський С. Демократія як дар та проблема / С. Кримський // День. – 2010. – 13 січня.
10. Джонсон Д. Екзистенціальні аспекти довіри / Д. Джонсон, А. Мельников // Соціологія: теорія, методи,
маркетинг. — 2009. — №1. — С. 78—92.
11. Кузьмін О. Є. Довіра як економічна категорія / О. Є. Кузьмін, О. О. Бонецький // Економіка, планування
і управління галузі. Науковий вісник НЛТУ України. — 2010. — Вип. 20. 2. — С. 100 — 104.
12. Бабій М. Ю. Міжконфесійні конфлікти у контексті взаємовідносин етноконфесійних ідентичностей /
М. Ю. Бабій // Релігія і нація в суспільному житті України й світу / [За ред. Л. О. Филипович]. — К. : Наукова
думка, 2006. — 287 с.
13. Папаяні І. Релігійна ідентичність в межах теоретичного релігієзнавства / І. Папаяні // Українське
релігієзнавство. — 2009. — № 52. — С. 22—29.
14. Миколаїщина багатонаціональна : з історії етнічних спільнот регіону. — Миколаїв : Атол, 2005. — 330
с.
15. Мирошниченко В. На втором месте в Украине // Вечерний Николаев. —2008. — 31 января.
Ханстантинов В. А. Этноконфессиональная толерантность как составляющая ресурсного
потенциала региона.
Рассматривается феномен этноконфессиональной толерантности. Анализируется сущность и
содержавние понятий «регион», «ресурсный потенціал», «региональная політика». Освещается роль
этноконфессиональной толерантности как составной части ресурсного потенциала региона.
Ключевые слова:
этноконфессиональная толерантность, регион, ресурсный потенциал, региональная
политика.
Khanstantinov V. Ethnic and religious tolerance as a part of resource potential of region.
We consider the phenomenon of ethno-confessional tolerance. The essence and the meaning of «region»,
«resource potential,» «regional policy» are analizyed. The paper emphasizes the role of ethno-confessional
tolerance as a part of the resource potential of the region.
The purpose of the article is, �rstly, to clarify some basic concepts that are used for political analysis of
diverse regional perspective, and, secondly, in determining the social mechanism, in the process, and under
the in�uence of whose ethnic and confessional tolerance is objecti�ed and transformed as one the components
of resource potential.
It is noted that a factor of the ethnic and confessional structure of region in Ukraine is connected with its
economic growth. It is concluded that mutually shared thing can better overcome negative stereotypes, can
pave the way to understanding each other, can provide business cooperation.
On this basis the interpersonal trust, social trust and social capital take place. All of them accumulate the
positive experience of peaceful coexistence, mutual understanding, tolerance and respect for each other, and
they help to reveal the creative abilities of people in economic and other spheres of society. So it is concluded
that ethnic and confessional tolerance is a part of mechanisms for innovation. This leads to the conclusion
that ethnic and confessional tolerance is an important component of the resource potential of the region and
it support economic growth of the region.
Regional policy is aimed, �rst, to provide implementation of national domestic policy, and, secondly, to
provide as much as possible involvement of resource potential of a speci�c region. A prerequisite for achieving
ant part of regional policy.
Keywords:
licy.
Надійшла до редколегії 28.02.2013 р.
багата культурна спадщина регіону. До неї свій вагомий внесок зробили представники
різних народів і несхожих конфесійних напрямів. Тривалий досвід мирного співжиття
і конструктивної співпраці між ними при освоєнні та розбудові цього краю, численні
приклади взаємної терпимості та допомоги у разі природного або суспільного лиха –
все це і сьогодні виступає предметом усвідомлення в кожній неупередженій людині
«чуття єдиної родини» у процесі міжкультурного діалогу. Так, представників усіх
національностей і конфесій спіткала спільна гірка доля бути беззахисним об’єктом
переслідувань і утисків з боку колишньої тоталітарної влади. Приміром, якщо на початок
1917 р. на території сучасної Миколаївщини існувало понад 800 храмів, в тому числі 16
римо-католицькх, 7 лютеранських, 92 синагоги і молитовні будинки, то вже у 30-ті роки
більше половини культових споруд було зруйновано, а ті, що залишилися, у більшості
своїй були фактично конфісковані державною владою. Наприклад, єдина на території
області караїмська кенаса була закрита і у 1930 р. перетворена на складське приміщення.
Але й відродження національних традицій, утворення та активізація діяльності
організацій національних меншин, стрімке зростання кількості релігійних громад
усіх конфесійних напрямів, що відбулося за часи незалежності, також є свідченням
зміцнення інституту прав і свобод людини в незалежній Україні, що виступає надійним
фундаментом культури толерантності.
Приміром, вже декілька років працює майстерня іконопису, яку очолює православний
отець Сергій. Роботи художників виставлялися у київському музеї Івана Гончара, вони,
як повідомлять засоби масової інформації, прикрашають оселі відомих політиків. За
сприяння католицької громади відбуваються виставки і концерти класичного мистецтва.
Православні громади допомагають у роботі з наркозалежними, позбавленими волі.
Протестантські громади Нового Заповіту «Наріжний камінь» і «Віфанія» піклуються
про ветеранів та інвалідів, адвентисти сьомого дня – забезпечують гарячим
харчуванням щодня 15 – 20 найбільш знедолених. Влітку 2006 р. було започатковано
релігійними організаціями роботу дитячих таборів. Для спільних богослужінь,
проповідницької діяльності, гуманітарної допомоги щороку в область приїздять десятки
церковнослужителів з США, Ізраїлю, Польщі, Росії, Німеччини, інших країн. Релігійне
життя широко висвітлюється. Серію цікавих матеріалів засоби масової інформації
останнім часом присвятили історії і сьогоденню іудейської громади. З містом пов’язана
доля сьомого Любавичського Ребе Менахема-Мендела Шнеєрсона, послідовники якого
створили 1400 центрів у 35 країнах світу. Говорячи про ставлення до євреїв, головний
раввін Миколаєва і області Шолом Готліб оцінив його як «добре».
Плідною є робота Миколаївської обласної ради національних товариств. Щорічно
влаштовуються конференції, випускаються книги, організуються дні і фестивалі культури
національних меншин, проводяться конкурси, вікторини, інші розважальні і пізнавальні
заходи. Цікавою є співпраця товариства і окремих національно-культурних осередків
з бібліотеками і школами міста, ознайомлення широкого загалу зі своєю історією,
культурою і традиціями [14]. В такому духовному кліматі відбувається формування
регіональної соціокультурної ідентичності, однією з прикметних ознак котрої виступає
толерантність як терпимість у стосунках між представниками різних етнонаціональних і
релігійно-церковних спільностей.
Цьому посприяла довголітня економічна спеціалізація регіону – бути морськими
воротами і транспортними вузлами, надавати рекреаційно-туристські послуги. Будучи
однією з приморських областей, Миколаївщина здійснює транспортування та переробку
мільйонів тон вантажів. В середньому порти області щороку приймають біля 2600 суден.
Через них лише до країн Європейського Союзу експортується товарів на суму понад 170 млн.
дол., а імпортується – на 130 млн. дол. Загалом же вантажоперевезення морем здійснюється
майже до 90 країн світу [15, с. 1].
До області щороку приїжджають десятки тисяч відпочивальників з різних куточків
України, Росії, Молдови, Біларусі, Польщі, країн Балтії тощо. Кількість ця може
суттєво зростати з огляду на ще невикористані можливості Очаківського узбережжя,
зокрема, унікальної території національного заповіднику Кінбурнської коси. Ухвалена
Кабінетом Міністрів Стратегія розвитку туризму і курортів, розгортаючи зміст Указу
Президента про 2008 рік як рік туризму, наголошує, зокрема, на тому, що туристична
галузь є важливим чинником соціально-економічного розвитку держави, її територій.
В Миколаївській області рішенням обласної ради № 8 від 8 листопада 2002 року була
прийнята Програма розвитку туризму, в якій одним із її завдань поставлено підвищити
імідж області, а пунктом 23 – забезпечити розробку тематичних екскурсійних програм та
спеціалізованих маршрутів історико-релігієзнавчого напряму.
Таким чином, спільна взаємовигідна справа краще долає негативні стереотипи, скоріше
прокладає шлях до розуміння взаємної залежності і корисності ділового співробітництва,
софія
інвестицій, започаткування інноваційних проектів, широкого обміну ідеями, кадрами
фахівців, студентами тощо. Довіра, відтак, виступає важливою економічною категорією,
оскільки істотно зміцнює соціально-економічну і політичну стабільність в ньому,
значно зменшуючи трансакційні витрати господарюючих суб’єктів і сприяючи загалом
помітному економічному зростанню [11].
Засновані на довірі міжсуб’єктні взаємодії набувають більш виразного
цілепокладаючого і планомірного характеру, адже їх учасники виходять із необхідності
визнання і дотримання деяких спільних для всіх політико-правових, соціокультурних
та морально-етичних норм, чим забезпечується захист ключових екзистенціальних
потреб кожного з них, повага до особистої автономії у форматі прийнятого на цей час
в якості легітимного і тому очікуваного переліку дій, вчинків, загалом, типової групової
та індивідуально самобутньої поведінки, в тому числі і в першу чергу, у публічно
маніфестованих формах.
Така довіра здатна переорієнтувати міжетнічні, міжконфесійні відносини з
антагоністичного на антагональний тип – систему взаємозв’язків, що позбавлена
жорсткої опозиційності і характеризується взаємним прагненням до адаптації один до
одного, до подолання відчуження при збереженні своєї інакшості, відмінних рис. Це
взаємини релятивної рівноваги інтересів, які базуються на здатності цінувати свободу,
права, готовності до діалогу, свідомої відмови від ворожості [12, с. 216, 217]. Теоретичне
пояснення такої трансформації дає соціально-феноменологічний конструктивізм, за яким
«вся реальність, в тому числі й релігійна, постає як результат конструктивної діяльності
особи та її творчої інтерпретації навколишнього середовища» [13, с. 25].
Тому релігійна чи етнічна самоідентифікація особи не є чинником, що однозначно
детермінує міжконфесійну або міжетнічну ворожнечу й нетерпимість. Інструмент
протидії появі цього явища ми знаходимо також як у позитивному впливі особистої
практики дружнього, ділового і взаємовигідного соціального спілкування з Іншим, так і в
тому, що в кожній народній культурі, як і в релігії, містяться значні толерантницькі інтенції,
хоча одночасно в них присутні елементи етноцентризму та конфесійної нетерпимості.
За дієвості усталених демократичних інституцій, в ході цілеспрямованої інформаційної,
культурно-просвітньої, виховної роботи, відкритості до діалогу і активності в ньому, в
духовній етноконфесійній спадщині актуалізується саме загальнолюдське, гуманістичне
за змістом і блокується деструктивне, що здатне руйнувати суспільну солідарність.
Одним із самобутніх регіонів, що зберігає особливості свого попереднього еволюційно-
історичного розвитку, є Південь України. Історично склалося так, що саме цей регіон
найбільш випукло вирізняється своїм поліетнічним, багатоконфесійним складом
населення, мультикультурними традиціями, Північне Причорномор’я здавна було
територією, де життєві хвилі змішували представників різних народів, де зустрічалися
Степ і Море, кочівник і купець, вільний і раб.
Ще до нової ери на територію теперішньої Миколаївщини прибули жителі
славнозвісного Мілета, заснували Ольвію, а ще перед тим – вони ж поселилися на острові
Березань. Згідно з «Житія Святих Апостолів» після Вознесіння Сина Божого, його учень
Андрій Первозваний проповідував у Скифії, Босфоринові, про що також розповідає
Нестор-літописець у «Повести временних лет». У кінці Ш ст. на цих землях утворилась
готська держава, а у 323 – 325 рр. – автокефальна Готська єпархія на чолі з єпископом
Феофілом. Північ Причорномор’я відвідували Кирило і Мефодій і отримали після цього
дозвіл від Римського Папи чинити богослужіння слов’янською мовою.
Під час Середньовіччя Південь зазнавав експансії з боку ісламського державного і
культурно-релігійного чинника. У стародавньому місті-фортеці Кара-Кермені, або Ачі-
Кале (м. Очаків) функціонувало 3 мечеті. В селі Тернівка (передмістя Миколаєва) перша
мечеть була вже у 1790 р. У самому ж місті вперше мечеть збудовано у 1869 р. на розі
вулиць Котельної та 3-ї Воєнної.
Перші козацькі церкви на території області були побудовані у ХУШ ст. З 60-ти церков, що
існували за часів козаччини, три знаходились на території сучасної Миколаївської області
: у Кисляківці (Жовтневий район), у Орлику (м. Первомайськ), у Гарді (Доманівський
район). З входженням цих земель до складу Російської імперії її освоюють численні
переселенці. Варто зазначити, що відповідним Імператорським указом їм було гарантовані
свобода віросповідання, право будувати церкви і мати своїх священнослужителів. Окрім
православних, тут з’являються римо-католицькі, лютеранські, пізні протестантські,
іудейські громади. Перший костьол в Миколаєві був побудований у 1794 році, а згодом
– такий же у с. Киселівка. Ініціатором побудови лютеранської кірхи, у приміщенні якої
відновлене після тривалої перерви богослужіння, був військовий губернатор Миколаєва,
головний командир Чорноморського флоту адмірал О.
Грейг.
Отже, упродовж тривалого історичного часу зусиллями всіх мешканців склалася
процесів ділової ініціативи та самоорганізації відповідної територіальної спільноти,
самодіяльності місцевих громад у пошуку та використанні резервів, аби компенсувати
неспроможність органів центральної влади своєчасно надавати адекватні відповіді на всі
актуальні потреби конкретних територій і на поточні та далеку перспективу вимоги часу.
Варто також пам’ятати, що «важливою соціальною складовою українського
регіоналізму є його релігійні корні», про «переплетіння етнічного фактору з економічним»
[6, c. 75, 77]. У зв’язку з цим, етноконфесійна толерантність, так само як і соціальний мир,
подолання корупції й злочинності, виступає не менш важливим елементом ресурсного
потенціалу регіону, аніж перелічені вище природні або виробничі.
Під толерантністю розуміють терпимість до чужого способу життя, поведінки, звичаїв,
почуттів, поглядів, ідей, вірувань [7, с. 330]. Вчені наголошують на її конструктивній ролі
як першого ступеня тріади взаємовідносин: толерантність – повага – співробітництво,
що виступає передумовою нормального політичного процесу в демократичній державі і
водночас є одним із імперативних завдань її політичної системи [8, с. 661].
Плюралістична тео¬рія виходить із необхідності ширшого представництва різних
соціальних груп, що виділяються мовними, релігійними, етнічними, професійно-
корпоративними, іншими ознаками в системі політичної влади і управління інтересами.
Як відмічав відомий український вчений С. Кримський, у сучасному світі «поза
врахування принципу толерантності та методики діалогу будь-який пріоритет рішень за
правилом думок більшості є орієнтацією на ті посередні позиції, в яких думка експертів
співпадає з думкою профанів» [9, с. 4]. Отже, функціональна цілісність та ефективність
демократичного порядку забезпечується завдяки участі всіх громадян незалежно від
їхньої етнічної чи релігійної належності через вільну артикуляцію і захист ними своїх
інтересів, а справедлива акумуляція і реалізація цього у вигляді загальної політичної
волі обраною в державі владою уможливлюється лише при дотриманні принципу
толерантності.
Орієнтовані на цінності взаємної толерантності взаємодії між носіями різних мовно-
культурних, світоглядно-релігійних, політико-ідеологічних якостей з часом формують
та підтримують усталені «правила гри» для всіх соціальних акторів. Повторюваності,
надійності та передбачуваності таким відносинам надає соціальний механізм, який
безпосередньо пов’язаний з виникаючою між соціальними суб’єктами довірою.
Відомий польський вчений П. Штомка виокремлює три основні рівні довіри в
суспільстві. Перший – раціональний кредит довіри – виражається в тому, що людина
обмірковує і оцінює свій рівень довіри до іншої, можливі ризики з огляду на різноманітні
аспекти ситуації і тим самим формує власну когнітивну позицію до партнера по
спілкуванню. Другий рівень – емоційний, на якому раціональні аргументи доповнюються
психологічними переживаннями, особливо пов’язаними з колишнім досвідом, які іноді
беруть гору над ними. Злиття раціонального і емоційно-психологічного компонентів формує
базову довіру. Третій рівень – культурний капітал – виходить за межі окремо взятих акторів
і втілюється у «типових орієнтаціях, які поділяє велика кількість індивідів і які мають
соціальний характер, а відтак, справляють певний нормативний тиск чи обмеження щодо
кожного актора. У цьому сенсі довіра стає властивістю людських спільнот, утворюючи
культурний капітал, від якого люди можуть відштовхуватися у своїх діях» [10, с. 84].
З нашої точки зору, довіра як якісна визначеність стану міжсуб’єктних взаємодій
виступає кінцевою ланкою в них. В ній втілюються їх можливий конструктивний
результат, виявляється суто людський, такий, що відповідає цінностям гуманізму,
зміст і при зберігається однакова для кожного з партнерів відкритість до продовження
взаємовигідних стосунків.
У зв’язку з зазначеним, підкреслимо, що міжсуб’єктні взаємодії як такі завжди
розгортаються за схемою «Я» – «Інший», і без і поза наявності «Іншого» вони просто
неможливі. При цьому комунікативна категорія «Інший» залежно від ситуації взаємодії
може асоціюватися, а іноді й ототожнюватися з деяким оцінювальним судженням, і вже
на основі його учасники суспільних взаємодій формуватимуть своє ставлення один до
одного. Отож, в умовах відкритої або прихованої міжсуб’єктної конфронтації «Інший»
постає відповідно як «Ворог» або ж як «Суперник». Наступний етап трансформації
конотації «Іншого» відбувається в умовах недовіри як цілком природного стану взаємин
конкуренції, коли партнери сприймають один одного як «Чужий-Інший». Нарешті,
відносини довіри характеризуються взаємним сприйняттям в якості «Свій-Інший».
У процесі і під впливом дії цього соціального механізму значно скорочується час на
досягнення кінцевого результату, заради якого люди ініціюють стосунки між собою, а
самий цей результат виявляється більш зрозумілим і справедливим для всіх учасників
соціального спілкування. Через це значно покращується бізнес-клімат в регіоні, який
стає більш привабливим для розвитку банківсько-фінансових установ, зовнішніх
софія
Передовсім, торкнемося поняття «регіон», оскільки в сьогоднішніх розвідках існують
неоднозначні підходи до його розуміння, а відтак, і в оцінюванні співвідношення
місця регіональної і загальнодержавної політики у задоволенні докорінних соціально-
економічних та духовно-культурних потреб людей.
Регіоном, на погляд І. Кураса, прийнято називати різні інституційні форми у вигляді :
середовища здійснення регіональних заходів, в рамках якого відбуваються
процеси децентралізації держави;
державних регіональних установ, що є особливою формою децентралізації;
автономної складової регіоналізованої чи подеколи навіть федеративної держави [1,
с. 192].
Інше визначення регіону, вже поза контексту безпосереднього зв’язку із явищем
децентралізації, було подане в проекті Закону України «Про засади державної регіональної
політики». В ньому наголошується, що «регіон – визначене законодавством територіальне
утворення субнаціонального рівня з системою органів виконавчої влади та органів
місцевого самоврядування» [2]. Але за цим, назвемо його, кратологічним критерієм і
кожен окремий сільський район будь-де, і Автономна Республіка Крим однаково постають
як регіон. Однак таке тлумачення є доволі широким за змістом, і послуговування ним
позбавляє якісної визначеності та конкретики завдання діяльності суб’єктів регіональної
політики. Остання набуває смислу лише у разі, якщо контекстуально йтиметься про вираз
та обстоювання специфічних інтересів даної територіальної спільноти. Проте знову
лишається поза увагою масштаб цієї спільності – адже нею можуть бути і територіальні
об’єднання, приміром, мікрорайону міста чи частини селища, що потерпає від якогось
екологічного забруднення, наприклад, сміттєзвалища або від відсутності власного
джерела питної води.
При визначенні поняття «регіон» ми в першу чергу будемо виходити з потреби
позначення в ньому мінімізації напруження в нашому суспільстві і оптимізації для цього
регіональної політики, адже, як справедливо пише відомий американський українознавець
А. Аслунд, неможливо зрозуміти специфіку України поза розглядом регіонального
чинника [3, р. 19]. Отож, під регіоном ми будемо розуміти деяку територію – область
(окрему адміністративну одиницю) або групу областей, що є, схожими, спорідненими
між собою історично, культурно, ментально, а також своїм місцем у вітчизняному
народногосподарському комплексі і що тим самим відрізняються від решти територій,
і потребують, відповідно, врахування цієї специфіки при формулюванні та здійсненні
регіональної політики.
Інше базове поняття – це «ресурсний потенціал», під яким розуміють здатність
господарчої системи інкорпорувати, переробляти ресурси для задоволення суспільних
потреб. У складі ресурсного потенціалу звичайно виділяють матеріальну і нематеріальну
сфери, природні (наявність корисних копалин, сприятливе географічне розташування
тощо), людські (чисельність працездатного населення, наявність відповідних кадрів),
техніко-технологічні та інші елементи [4]. Як бачимо, у визначенні поняття «ресурсний
потенціал» превалює «морфологічний» підхід, і ніби на другому плані опиняється
власне фактор людський – як такий, що й виступає рушійною силою функціонування
ресурсного потенціалу і що має стосунок до характеру взаємодій між людьми.
Напевно, усвідомлюючи однобічність такого підходу, В. Коротков включає до
особливого різновиду підприємницьких ресурсів природно-кліматичні умови для
лікування і дозвілля, а також об’єкти, що мають культурно-історичну, духовну цінність.
Їх раціональне, ефективне використання на основі підприємницької ініціативи здатне
приносити значний прибуток обслуговуючим суб’єктам господарювання і забезпечувати
відповідному регіону економічне піднесення [5].
На тлі того, що в Україні регіональні диспропорції перетворилися на гальмівний
чинник забезпечення високих темпів економічного зростання та суттєвого поліпшення
етнополітичної ситуації, наголос саме на єдності природних і людських ресурсів,
акцент на духовних силах в розвитку регіонів, як нам уявляється, має обов’язково
бути представленим у визначенні сутності та змісту поняття «регіональна політика», в
окресленні напрямів її здійснення.
Відтак, під регіональною політикою ми розуміємо сукупність взаємопов’язаних між
собою заходів, спрямованих на соціально-економічний і культурний розвиток регіону,
що вживаються як у контексті загальнодержавних напрямів внутрішньої політики, так і
заради оптимального задоволення специфічних інтересів регіональної спільноти на основі
залучення до цього всіх ресурсів, в тому числі і в першу чергу тих, що є наявними саме
в даному регіоні. Ними є структури регіональної мезоекономіки, природно-географічне
середовище, екологічні та демографічні реалії, етнокультурні традиції, релігійно-церковні
комплекси і т. ін. Одна з ключових цілей регіональної політики полягає у розгортанні
«деятельность» и «бездеятельность» и их соотношения. Кроме того, автор статьи обращается к
анализу сущности феномена бездеятельности и основных факторов, его обусловливающих.
Ключевые слова
присутствие, экзистенция, деятельность, бездеятельность, «собственный» и
«несобственный» способы бытия, забвение бытия.
Snit’ko D. Human activity and inactivity in M. Heidegger’s philosophy.
The subject of this article is M. Heidegger’s analysis of the essence and nature of human activity and
inactivity in an existential dimension. For the realization of this aim necessarily to execute next goals: 1)
analysis of the matter of the notions «activity» and «inactivity» in the context of philosophy by Martin
Heidegger; 2) to apply to the analysis of human inactivity and its existential aspects; 3)to demonstrate clearly
basics causes and factors of human inactivity.
Martin Heidegger had been made the reinterpretation of classical opposition of human activity and
inactivity that was explained how contradistinction between practice and contemplation. Martin Heidegger
has understanding human activity in existential sense. At �rst, the philosopher had consider the human
activity in close connection with an inactivity; secondly, M. Heidegger had af�rm how true human activity
the activity of the thought and based on it deed that he has explain how the creative manifestations. Therefore,
human activity in Martin Heidegger’s philosophy explain how the realization and actuality of the potentiality,
how the manifestation of truth and it coming out from closedness and concealment. In this case the point is
that the thought discovering something that show the truth.
The reinterpretation of senses of human activity and inactivity and its relationship was realized by M.
Heidegger through analyze of humans ways of existence that is that «authentic» and «inauthentic» modes
of being. Inauthenticity is characterized by «falling into public» and «forgetting». Where inauthentic
existence is lost in the dispersal of making-present, an authentic life is lived as a uni�ed �ow characterized by
cumulativeness and direction.
As projection, Dasein is always already taking some stand on its life by acting in the world. Understood as
agency, human existence is ahead of itself in two senses: human competent dealings with familiar situations
sketch out a range of possibilities for how things may turn out in the future; each of our actions is contributing
to shaping our lives as people of speci�c sorts. Moreover, M. Heidegger emphasized on existential sense of
human inactivity that he has explained how a self-alienation, forgetting of being and yourself in average
everydayness.
Fundamental factors of human existential inactivity are the fright and anxiety about being-in-
world that evolves to the falling into public and forgetting of being. This phenomena conduct with different
manifestations of passivity – the thoughtlessness, preoccupation, boredom, apathy and perpetual consumption.
existence by being and creative doing.
Keywords:
Dasein, existence, activity, inactivity, «authentic» and «inauthentic» modes of being, forgetting of
being.
Надійшла до редколегії 28. 02. 2013 р.
УДК 283/289 : 316.647.5 : 332.133.2
В. О. Ханстантинов
Миколаївський національний аграрний університет
ЕТНОКОНФЕСІЙНА ТОЛЕРАНТНІСТЬ ЯК СКЛАДОВА РЕСУРСНОГО
Розглядається феномен етноконфесійної толерантності. Аналізуються сутність та зміст понять
«регіон», «ресурсний потенціал», «регіональна політика». Висвітлюється роль етноконфесійної
толерантності як складової ресурсного потенціалу регіону.
Ключові слова: етноконфесійна толерантність, регіон, ресурсний потенціал, рег
іональна політика.
Цілі модернізації України (і не лише у зв’язку з необхідністю подолання негативних
наслідків світової фінансово-економічної кризи) потребують щонайповнішого
використання наявних регіональних і місцевих ресурсів. Це становить одне із
важливих завдань як органів державної влади і місцевого самоврядування, так й
науковців, покликаних на основі ґрунтовних досліджень надавати відповідні практичні
рекомендації. Ресурсний потенціал досліджується економічною наукою в курсі
розміщення продуктивних сил. Його сутність, складові, принципи аналізу та оцінки,
механізми нагромадження та використання висвітлені в працях таких вчених, як
Ансофф, П.
Друкер, Р. Каплан, В. Кашнікова, В. Коротков, Р. Коуз, В. Прохорова та ін.
Однак, на нашу думку, залишається поза увагою більшості дослідників той факт,
що спокій та взаєморозуміння в етнонаціональних і релігійно-церковних відносинах,
відсутність політизації природних протиріч в них і гострих проблем в діяльності
етнонаціональних меншин і конфесійних організацій виступають в якості цілком
самостійного і вельми важливого елементу ресурсного потенціалу регіону. З огляду
на вказане, мета статті полягає, по-перше, в уточненні деяких базових понять, що
застосовуються для політологічного аналізу багатоманітної регіональної проблематики,
і, по-друге, у визначенні соціального механізму, в процесі і під впливом дії котрого
етноконфесійна толерантність об’єктивується і набуває значення однієї з складових
ресурсного потенціалу регіону.
софія
лежить в основі буття самої людини і постає її сутнісною рисою [1, с. 93, 94]. Погодившись
із наведеною тезою, все ж зауважимо, що А.
Г.
Дугін випускає з поля зору відповідь самого
Мартіна Гайдеггера: забуття пов’язане із турботою і піклуванням, а «исходное единство
структуры заботы лежит во временности» [2, с. 327]. Таким чином, саме часовість людського
існування, усвідомлення людиною власної тимчасовості та конечності є першопричиною
жаху, відчуження, падіння в «люди», піклування про суще та забуття буття.
Усвідомлення людиною власної тимчасовості, покинутості й відсутності будь-яких
відповідей на екзистенційні питання, відкриває таку суттєву рису присутності як свобода.
Іншими словами, людина приречена на свободу і сама має розпорядитись власним
існуванням. Проте, саме абсолютна свобода людини дає їй можливість рухатися або в
напрямку відчуження і протистояння із світом, або ж у напрямку до буття, що й становить
її сутнісну природу. За відсутності відповіді на питання про сенс і мету власного існування,
людина може прийти до певної альтернативи, що втім не повертає її до власного способу
існування: 1) все залежить лише від волі і сили людини; 2) буття людини підкоряється
фатуму і нічого змінити не можна.
Феномен волі не є чимось первинним по відношенню до факту присутності і настрою,
тому акцентування волі в якості основного принципу в існуванні людини призводить
лише до нігілізму і всіх його негативних наслідків, що супроводжують невласне існування
людини. Тому, власна воля не може виступати в якості орієнтира в існуванні людини. Що ж до
фаталізму треба сказати, що М. Гайдеггер пов’язував пасивність і бездіяльність присутності
саме із фаталізмом та безвідповідальністю, коли сама людська свобода ставиться нею під
питання, а присутність тільки те й робить, що уникає власних екзистенційних можливостей
і рішень, що їй «… позволяет погрузиться в чистое бездействие и ускользание от всего» [3,
с. 173]. Альтернативою як вольовому так і фаталістичному рішенню питання про смисл
існування присутності є орієнтація не на волю чи на суще, а спрямованість до буття, що
передбачає «благоговійні приязнь та острах» щодо нього [4, с. 164, 167].
Отже, невласний спосіб буття характеризується розсіянням в справах, заклопотаності
чи пасивності, тоді як власний спосіб існування набуває цілісного та цілеспрямованого
характеру і постає саме як екзистенційна активність. Невласний спосіб буття постає як
бездіяльний, оскільки заклопотаний безглуздими справами, а власний спосіб буття постає як
діяльний, оскільки має смисл. Доки життя триває як перманентний процес само-розбудови і
само-творення особистості, воно має напрям і є автентичним способом її існування. Проте,
повернення до самості передбачає не просто виокремлення себе із «людей» і публічності
та повернення до «Я», а означає повернення до буття, до світу, оскільки людина сутнісно
постає як буття-в-світі.
В якості висновків зазначимо, що М. Гайдеґґер переосмислив класичне уявлення про
діяльність, по-перше, розглядаючи її в тісному взаємозв’язку із людською бездіяльністю,
а по-друге, ствердивши в якості сутнісно людської діяльності активність мислення та
ґрунтований на ньому вчинок як сутнісні прояви творчості, мислитель розумів діяльність
в екзистенційному смислі. Так само, М. Гайдеггер акцентував і на екзистенційному
смислі феномену бездіяльності, що, відтак, розуміється ним як самовідчуження, забуття
людиною себе, своїх екзистенційних можливостей та буття загалом. Основними чинниками
екзистенційної бездіяльності людини постають жах перед буттям-в-світі, падіння в
публічність та забуття буття, що супроводжується такими феноменами як заклопотаність,
нудьга, апатія, безвідповідальність, безупинне споживання та розсіяння в розвагах.
Залишається без відповіді питання про можливість подолання людиною екзистенційної
бездіяльності, а тому воно може бути предметом подальших досліджень.
Бібліографічні посилання:
Дугин, А. Г. Мартин Хайдеггер: философия другого Начала / А. Г. Дугин. – М. : Академический Проект; Фонд
«Мир», 2010. – 389 с. – (Философские технологии).
Хайдеггер, М. Бытие и время / Мартин Хайдеггер; пер. c нем. В. В. Бибихин. – М. : Ad Marginem, 1997. – 438 с.
Хайдеггер, М. Ницше. Т. 1 / Мартин Хайдеггер; пер. с нем. А. П. Шурбелева. – СПб. : «Владимир Даль». – 2006.
– 610 c.
Хайдеггер, М. Парменид / Мартин Хайдеггер; пер. с нем. А. П. Шурбелева. – СПб. : «Владимир Даль», 2009. –
384 с.
Хайдеггер, М. Письмо о гуманизме / Мартин Хайдеггер // Хайдеггер, М. Время и бытие: Статьи и выступления;
пер. с нем. – М. : Республика, 1993. – С. 192 – 220. – (Мыслители ХХ в.).
Guignon, Charles B. Authenticity, moral values, and psychotherapy / The Cambridge companion to Heidegger / [Edited
by Charles B. Guignon]. – New York, Cambridge University Press, 1993 – р. 215–239. – (Cambridge companions to philosophy).
Снитько Д. Ю. Деятельность и бездеятельность человека в философии М. Хайдеггера.
Анализируется оппозиция деятельности и бездеятельности человека на предмете философии
М. Хайдеггера. Особое внимание уделено переосмыслению немецким мыслителем самих понятий
інтерпретацій. Совість дає присутності зрозуміти саму себе, і пов’язується із провиною,
бо присутність в основі свого буття постає вже винуватою як сигнал того, що назріває
чи вже відбулося відчуження, падіння в «невласне» існування, адже «присутність кличе
в совісті саму себе» [2, с. 275]. Совість кличе присутність, що має стати тихою, кличе
назад до тиші самого себе. Цей поклик проявляється як відчуття «не-по-собі», що М.
Гайдеґґер характеризує навіть як фундаментальну рису буття присутності. Відтак, совість
постає як поклик дбайливості щодо самого себе; невласний же спосіб буття присутності
характеризується саме тим, що поклик совісті не почутий.
Зрозуміти поклик совісті означає здатність мати совість та прислухатись до неї і
сутнісно постає як певна рішучість – «молчаливое, готовое к ужасу бросание себя на
самое свое бытие виновным …» [2, с. 296-297]. Таким чином, рішучість пов’язується із
власною істиною присутності, тобто із її самістю. Присутність, що рішилась, не просто
передбачає себе в певній ситуації, а ставить себе в неї і тим самим вчиняє, діє. Мислитель
в даному випадку навмисно говорить про «вчинок», а не про «діяльність» і фактично
переосмислює класичне протистояння діяльного й споглядального, роблячи акцент не на
першому чи другому, а на діяльності свідомості як рішучості і вчинку. (Треба зауважити,
що М. Гайдеґґер говорить про два типи рішучості: 1) новоєвропейське розуміння,
згідно із яким рішучість пов’язується із волею і суб’єктивністю, постаючи як воля мати
волю; 2) давньогрецьке розуміння рішучості, що ґрунтована в істині і можлива через
таке ставлення до буття, що характеризується як «благоговійна приязнь», поєднана із
благоговійним острахом [4, с. 164, 167]. Саме другий тип рішучості постає для Гайдеґґера
взірцем).
Вихід із невласного способу існування присутності можливий через заступання в
свою власну можливість смерті, що долає «скаменілість» та бездіяльність присутності,
відсікаючи всі нав’язані можливості на користь власних. В ситуації заступання
присутність постає відокремленою від «людей» та від звичної «турботливої турботи» щодо
зустрічного в світі сущого, постає як сама в собі впевнена і така, що жахається «свободи
до смерті» [2, с. 266]. Піклування не чуже такому буттю, проте воно постає відтепер не як
відчужена турботливість, а саме як дбайливість, як «власний» спосіб буття і дії людини.
Заступання в рішучість мати совість фактично змінює спосіб буття присутності так,
що вона дозволяє «бути» іншим в їх найбільш своїй буттєвій можливості, перебуває в
«заступнически-освободительной заботливости». Таким чином, народжується справжня
взаємність всупереч хитким стосункам двозначності та використання «людей».
В контексті згаданого вище самовідчуження людини варто нагадати, що сутність
присутності Мартін Гайдеґґер бачив саме у часовості, а тому, «растрачиваясь, присутствие
тратит само себя, т.е. свое время» [2, с. 333]. Маючи час і розпоряджаючись ним,
присутність має себе в якості своїх можливостей. Вбиваючи час, присутність, отже, вбиває
і себе, – ще одне підтвердження зв’язку між самовідчуженням та бездіяльністю, оскільки
марнування часу є характерною рисою бездіяльної людини. Німецький мислитель
серед трьох модусів часовості надавав великого значення майбутньому і теперішньому:
майбутнє уможливлює можливості, проте присутність існує лише в теперішньому.
Падіння ж присутності до наявного та людей актуалізує такі два модуси часовості як
«наступаюче» та «минуле». Іншими словами, відчужена від себе присутність, що впала в
бездіяльність невласного існування, переймається мріями-бажаннями та спогадами, тоді
як присутність, що заступила в рішучість, витягає себе із падіння саме заради «ось» в
«миттєвість-ока» теперішнього [2, с. 328].
Питання про нехтування людиною теперішнім, а разом з тим і власною екзистенцією
пов’язано із тим, що людина звертається лише до сущого, позбавляючи уваги його буття,
не питаючи про те, що суще є і як воно є. Людина забуває буття, відчужуюються від
буття і не перебуває більше при ньому. Забування ототожнюється М. Гайдеґґером не
тільки із прихованістю буття, але й із самовідчуженням людини, оскільки «забывающий
не просто забывает забываемое, но заодно и себя самого как того, от которого забытое
ускользает» [4, с. 158]. Для позначення феномену забування як процесу відхилення від
неприхованості, М. Гайдеґґер вживає термін «забуття» (Vergessung, гр. λήθη). Забуття
постає властивістю буття, так само як і неприхованість (гр. άλήθεια), а тому причиною
забуття не є лише людина та її воля чи розум. Проте, забуття прямо стосується сфери
діяння, оскільки і людина, і речі, що вона споглядає, відтоді не перебувають і не діють в
світлі істини.
Питання про причини забуття буття стає одним із центральних в антропології
Гайдеггера. А.
Г.
Дугін, аналізуючи філософію німецького мислителя, зазначає, що
причиною забуття буття постає самосвідомість людини як сущого, що протиставляє себе
усякому іншому сущому. Оскільки людина також є видом сущого, то вона протистоїть
також і сама собі. В такому випадку ми бачимо подвійне відчуження (від світу і від себе), що
софія
Отже, в істинному, екзистенційному смислі, бездіяльність людини постає як відмова
присутності від своєї власної здатності бути, від власних вільних можливостей, від
мислення, та її падіння в «невласний» спосіб буття. Зведення можливостей людини
лише до доступного підручного призводить до трансформації її здатності бути так, що
ця здатність постає переважно як «голе бажання», що майже не осмислюється і ніколи
повністю не приносить відчуття задоволеності, породжуючи все нові й нові бажання.
В такий спосіб народжується споживацтво і відтоді присутність не бачить і не створює
власні можливості, а покірно слідує за бажанням та потягом, добровільно нехтуючи
свободою [2, с. 195].
М. Гайдеґґер звертав увагу на той факт, що сутнісною рисою повсякденності виступає
саме характерна бездіяльність – пригнічена нудьга, навіть відсутність настрою та
апатичність, за яких саме буття присутності становиться для неї обтяжливим. Причин
таких пригнічених станів, стверджує мислитель, присутність, як правило, не може знати,
оскільки настрій, як фундаментальний екзистенціал присутності, є первинним щодо
розуміння чи споглядання і раптово демонструє в настрої буття присутності в її «ось» та
«як воно» [2, с. 134-136]. Більше того, онтологічно настрій постає первинним не тільки
щодо розуму, але й щодо волі та бажання людини, що демонструє другорядний статус
волі щодо онтологічного зв’язку буття й присутності.
Отже, апатичність та бездіяльність є характерними ознаками відчуженої присутності.
В настрої, але без належного розуміння й усвідомлення, присутність відкриває власне
«ось» та залишається пригніченою, оскільки так вона розмикає своє реальне положення
як відчуженої присутності, що впала в «невласний» спосіб буття. Невласний спосіб
буття характеризується постійним споживанням зовнішнього як нового, що тільки й
цінне в якості нового й ще не пізнаного, не підкореного. В такий спосіб споживання та
постійного перестрибування від одного до іншого, присутність намагається «забутись в
світі» [2, с. 172].
Отже, від чого прагне втекти присутність? В чому причина такої втечі від себе,
самовідчуження і екзистенційної бездіяльності?
Передусім нагадаємо, що Мартін Гайдеґґер вважав, що присутність початково
тлумачить себе як піклування (cura). Даний феномен настільки фундаментальний, що
німецький мислитель вважає його навіть підґрунтям для воління і прагнення. В контексті
«власного» та «невласного» способів буття, мислитель веде мову і про два види піклування:
1) заклопотаність; 2) дбайливість [2, с. 183, 194, 199]. Стосовно заклопотаності дещо
вже було сказано, тому зазначимо лише, що турботливість, заклопотаність схильна
знімати клопіт та труднощі з іншого і ставати, відтак, на його місце. В такій ситуації
інший не тільки втрачає можливості бути самим собою, наважуючись та рішаючись, а
ще й стає пасивним та залежним, тобто підвладним, оскільки за нього вирішує інший.
Цій турботливості протистоїть дбайливість, що відстоює можливості іншого щодо його
екзистенційного вміння бути, тим самим не знімає відповідальності із нього, а повертає
його до піклування про своє власне буття, тобто робить діяльним в екзистенційному
смислі.
Ґрунтована в піклуванні, присутність прагне до того із чим можна мати справу, про що
можна піклуватись, сподіваючись здобути хоч би якусь владу над світом, який її безмежно
жахає. Жахається ж присутність самого свого буття-в-світі, бо жах постає в якості
загрози із боку буття-в-світі. Проте, як сказано вище, присутність постійно намагається
втекти від усвідомлення цього жаху. З іншого боку, сам по собі усвідомлений жах здатен
вирвати (хоча б і не надовго) присутність із повсякденності людей, оскільки остання
тепер не здатна пояснювати присутності її саму. Таким чином, жах виконує подвійну
функцію: по-перше, жахає присутність та веде її до відчуження від світу та від себе; по-
друге, створює для присутності можливість пояснити себе окремо від усіх інших та світу,
виходячи із самого себе, бо «тревога уединяет и тем размыкает присутствие как «solus
ipse», показуючи власне та невласне існування як можливості людини [2, с. 187, 188].
Отже, людина біжить у повсякденність, клопіт і розваги саме від страху і власних
екзистенційних можливостей. В феномені страху мають свою основу відчуження
від світу, від себе, що породжують нудьгу, апатію, відчай і тугу. Наприклад, нудьга як
постійне відчуття, що переслідує особистість, сутнісно постає як нудьга від самого себе
(на чому зауважував, зокрема, Отто фон Больнов) Прагнення позбутись нудьги через
розсіяння, споживання й розваги постає як активність, що спрямована на уникнення
тривожності власного буття.
Оскільки присутність, жахаючись, як правило губиться в людях і стає відчуженою
від себе і від світу, вона, відтак, повинна ще себе сама віднайти. Показати присутності
її саму може лише її власне само-тлумачення, що постає як голос совісті. М. Гайдеґґер
відмежовує феномен совісті від усяких теологічних, біологічних чи психологічних
людини.
Про необхідність переосмислення поняття діяльності М. Гайдеґґер виразно говорить
і на початку свого «Листа про гуманізм»: «Мы далеко еще не продумываем существо
деятельности с достаточной определенностью. Люди видят в деятельности просто
действительность того или иного действия. Его действенность оценивается по его
результату. Но существо деятельности в осуществлении. Осуществить значит: развернуть
нечто до полноты его существа, вывести к этой полноте, producere — про-из-вести» [5, с.
192]. Наведені слова дають досить повне уявлення про той смисл, що вкладав німецький
філософ у поняття «діяльність»; цей смисл відрізняється від поширеного, пов’язаного із
«практичністю» та «ефективністю» уявлення про діяльність і акцентує на мисленні як
найвиразнішому та найсуттєвішому типові людської діяльності.
Важливим аспектом діяльності постає також творчість, оскільки саме через мислення
буття самої людини набуває дійсності, тобто, реалізується, твориться у вчинку. Людина
розуміється М. Гайдеґґером як сутнісно вкорінена в дії, оскільки саме дія є способом
існування людини в світі і витворює її самість, а тому вона і може бути сутнісно
витлумачена саме як дія. Тому, для Гайдеґґера буття собою означає сам процес вчинку,
дії, а не сукупність певних рис особистості, її здібностей чи талантів [6, р. 223-224]. Дія
постає як дещо первинне щодо будь-яких ідентичностей, адже саме вчинок стверджує
свободу людини і можливість обирати будь які способи існування та ідентичності.
Наведене вище розуміння діяльності радикально відмінне від суто практичного її
розуміння. Зауважимо, що в своєму центральному творі «Буття і час» М. Гайдеґґер навіть
навмисно уникав терміну «діяльність», застосовуючи замість того поняття «вчинок»,
що, в свою чергу, пов’язується не стільки (і не тільки) із практикою та «конкретною»
(трудовою чи якоюсь «ефективною») діяльністю, а, скоріше, із екзистенцією присутності
та її здатністю відповідально ставитись до власного буття. Більше того, німецький філософ
наполягав на необхідності розширеного осмислення діяльності, що включало б не тільки
активні, але й пасивні аспекти даного феномену, звертаючи увагу на їх недослідженість.
Діяльність в філософії Мартіна Гайдеґґера постає як здійснення, актуалізація
потенційного, є, по суті, виведенням істини у стан очевидності із стану прихованості
через мислення і вчинок. Людина як просвіт буття, засвідчуючи щось у своїй
присутності через його неприхованість, очевидність і дійсність, стверджує його буття
через власний вчинок. У зв’язку із цим згадаємо про поняття горизонту у М. Гайдеґґера
як екзистенційної схеми людини, що виступає необхідною передумовою збереження
людини в її існуванні перед обличчям «хаосу» світу [3, с. 250-251]. Діяльність, відтак,
постає в якості екзистенціалу людини, в якості її екзистенційної потреби, як робота по
здобуттю істини, що може виступати тривким підґрунтям людського існування загалом;
бездіяльність же виявляється забуттям екзистенції, забуттям істини.
Отже, переосмислення сутності діяльності й бездіяльності людини та їх співвідношення
здійснювалось німецьким мислителем через аналіз людської екзистенції, точніше, через
аналіз «власного» та «невласного» способів буття присутності. «Невласний» спосіб
буття людини характеризується М. Гайдеґґером як «падіння в публічність». Останнє
означає забуття власних можливостей присутності (серед яких найбільш своя – здатність
померти) та спрямування власного буття до можливостей, визначених повсякденністю
публічності. Повсякденність «людей» відзначається тим, що вона фактично не надає, а
віднімає можливості у присутності, оскільки вже, ніби, наперед про все знає і все вирішила.
Повсякденні «можливості людей» стосуються лише наявного підручного сущого, що
вимагає турботливого ставлення і саме цим присутність, в модусі свого падіння, постійно
стурбована. Зрештою, весь світ та всі інші, присутні в ньому, сприймаються як наявне
підручне, яким прагнуть оволодіти і лише тому прагнуть мати із ним справу.
Впевненість в тлумаченнях «людей» веде до нехтування в розумінні людиною себе і
світу, а також і до свого роду впевненості та заспокоєності, оскільки тепер присутність,
ніби, напевно знає, що треба робити і як діяти. Проте, така позірна заспокоєність
породжує зовсім не спокій, а заклопотаність безліччю справ і турботливість з метою
приховати від присутності її власні можливості, що здатні її нажахати. В заспокоєності,
отже, присутність впадає у відчуження від своєї власної здатності бути і в цьому смислі
залишається бездіяльною.
В тлумаченні публічності практична заклопотаність, «ефективна» діяльність та
«конкретне життя» постають як взірець та смисл існування, тоді як прагнення присутності
до власної здатності бути собою представляється пересудами як занепад особистості та
її бездіяльність. В даному випадку, відбувається перестановка, обертання смислів через
те, що падіння присутності в «люди» характеризується відсутністю розуміння, тобто
відхиленням від істини, і діяльність у істинному смислі виявляється бездіяльністю. Саме
«люди» постають для М. Гайдеґґера втіленням відчуженої від самої себе присутності.
софія
or processes by the social subject, it is stipulated that new relationships about information are formed while
transforming into information stage of the society’s development. The network character of the interaction
penetrates in the social relationships of all levels – from intergovernmental to everyday. The socio-philosophical
investigation of the information society and main tendencies of its development by evolutional research of the
social aspects of the main parties of this notion lets af�rm that information society is a socio-philosophical
concept, which observes production and information using as the dominant of the community’s development.
It is shown, that socio-philosophical analysis of the information society foresees not only clari�cation of its
essential characteristics but also condition’s detection of the certain community ability, which are implicitly
existent in the sense horizon. In this case it is necessary to illuminate not only economic multiplier of the
l components.
Keywords
information society, the network society, information, information – communication technology, ontology.
Надійшла до редколегії 28.02.2013 р.
УДК 1 (091); 141. 32
Д. Ю. Снітько
Дніпропетровський національний університет залізничного транспорту імені
академіка В.
Лазаряна
ДІЯЛЬНІСТЬ ТА БЕЗДІЯЛЬНІСТЬ ЛЮДИНИ В ФІЛОСОФІЇ М. ГАЙДЕҐҐЕРА
Аналізується опозиція діяльності й бездіяльності людини на предметі філософії М Гайдеґґера.
Особливу увагу приділено переосмисленню німецьким мислителем самих понять «діяльність» і
«бездіяльність» та співвідношення даних феноменів. Крім того, автор статті звертається до аналізу
сутності та основних чинників людської бездіяльності в екзистенційному вимірі.
Ключові слова: присутність, екзистенція, діяльність, бездіяльність, «власний» і «невласний» способи
існування, забуття буття.
Пасивність особистості, споживацтво, індиферентність, інертність, лінь та апатія
набувають масового характеру в сучасному українському суспільстві, що становить
небезпеку не лише для суспільства в цілому, але і для окремої людини, оскільки згадані
феномени несуть в собі деструктивні моменти. Вивченню феномену бездіяльності
людини як її екзистенціалу приділяється мало уваги, тому дослідження сутності й
чинників феномену бездіяльності, його екзистенційних аспектів та співвідношення із
діяльністю людини постає в якості актуального завдання для сучасного філософського
знання.
В даній статті бездіяльність людини досліджується через її відношення до діяльності
на предметі філософії Мартіна Гайдеґґера. Творчості німецького мислителя присвячена
велика кількість досліджень, серед яких можна виділити роботи таких авторів як
Богомолов, В. В.
Бібіхин, П. П. Гайденко, І. С. Нарський, Г. М. Тавризян,
Подорога та інших, що висвітлювали антропологічний аспект філософії німецького
мислителя. Серед сучасних вітчизняних дослідників, які зачіпають антропологічну
проблематику в контексті філософії М.
Гайдеґґера, слід зазначити В. А. Колоярцева,
М. Малівського, Б. М. Поліщука, С.
Шевченка. Проте, в роботах згаданих дослідників
майже повністю відсутній аналіз антропології М.
Гайдеґґера в контексті проблеми
співвідношення діяльності та бездіяльності людини.
Загалом тема співвідношення діяльності і бездіяльності людини поставала в якості
предмету дослідження як у закордонних авторів (Г. Арендт, Е. Фрома, Г. Марселя,
П. Шульца, Л.
Свендсена, П. Козловські, А. Турена тощо) так і в роботах авторів
пострадянського простору (роботи А. І. Бойка, Г. В. Воронової, А. П. Мальцевої,
А. Нікольського та ін.). Проте, недоліком попередніх досліджень є те, що феномен
бездіяльності людини розглядався або побічно або поза екзистенційним контекстом.
Метою даної статті є аналіз розуміння М. Гайдеґґером сутності і співвідношення
діяльності й бездіяльності людини в екзистенційному вимірі. Для реалізації мети
необхідно виконати наступні завдання: 1) проаналізувати зміст самих понять
«діяльність» і «бездіяльність» в контексті філософії М. Гайдеґґера; 2) звернути особливу
увагу на феномен бездіяльності людини в його екзистенційних аспектах; 3) виокремити
екзистенційні причини й чинники людської бездіяльності.
Мартіном Гайдеґґером було здійснено переосмислення класичної опозиції діяльності
й бездіяльності, що традиційно розумілась як протиставлення практичної та теоретичної
(споглядальної) активності людини. Німецький філософ був незадоволений подібним
тлумаченням, оскільки як практичне, так і теоретичне ставлення до світу передбачає
суб’єкт-об’єктне протистояння. Останнє суперечить уявленню філософа про людину як
присутність (Dasein), тобто, як буття-в-світі [2, с. 176,300]. Зважаючи на вихідну цілість
присутності як буття-в-світі, розрізнення та протиставлення практичної і теоретичної
діяльності здається штучним та невідповідним до самого феномену присутності, адже
у випадку і практичної, і споглядальної діяльності мова однаково йде про власне буття
проникає в соціальні відносини всіх рівнів – від міждержавних до побутових.
Нова парадигма інформаційного суспільства, за М. Кастельсом, визначається тим,
що в ньому використовуються «технології для впливу на інформацію, а не просто
інформація, призначена для впливу на технологію, як було у випадку попередніх
технологічних революцій ... » [2, с. 76]. Мережева логіка, згідно Кастельсу, визначає
розвиток «будь-якої системи або сукупності відносин, що використовує ці нові
інформаційні технології ... морфологія мережі добре пристосована до зростаючої
складності взаємодій і до непередбачуваних моделям розвитку» [2, с. 77]. З мережевим
принципом також пов’язана мінливість інформаційного суспільства. Навіть незмінні
елементи соціальних систем, при реконфігурації за зміненою матрицею, породжують
абсолютно нові системи з новими синергетичним ефектами. В. В. Лях звертає увагу на
наступний аспект: «виходячи з передумови, що відбувається перехід від індустріального
суспільства до якоїсь нової його фази, автори концепцій інформаційного суспільства
вказують на необхідність вжити відповідних заходів, щоб адекватно зреагувати на нову
соціокультурну ситуацію, яка не лише руйнує попередній усталений порядок, ставить
підвищені вимоги до працівника інформаційного типу економіки, збільшує ризики
щодо невідповідності працівників новим економічним умовам, а й вимагає створення
інноваційного культурного середовища» [4, с. 56].
Таким чином, концептуальний аналіз інформаційного суспільства передбачає не
тільки з’ясування суттєвих його характеристик, що безумовно є важливим, особливо, за
умов, коли суспільство переживає процес становлення, але й виявлення умов можливості
даного суспільства, які неявним чином присутні у смисловому горизонті.
Бібліографічні посилання:
Всемирная энциклопедия. Философия / главн. науч. ред. и сост. А. А. Грицанов.- М. : Харвест,
Современный литератор, 2001. – С. 42.
Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура / М. Кастельс.- М. : ГУ ВШЭ,
2000. – 608 с.
Кастельс М. Інтернет-галактика. Міркування щодо Інтернету, бізнесу і суспільства/ М. Кастельс. – К.
: Ваклер, 2007. – 304 с.
Лях В. В. Цінності «соціальної етики» і становлення «духу інформаційного суспільства» / В. В. Лях //
Наукові записки Київського університету туризму, економіки і права. Серія: філософські науки. / Гол. ред. В.
С. Пазенок.- К. : КУТЕП, 2010. – Випуск 8 – С. 36 – 57
Социология: Енциклопедия. //Упоряд. А. А Грицанов, В. Л. Абушенко.- Мн. : Книжный дом, 2003. – –
1312с.
Тадевосян Е. В. Словарь-справочник по социологии и политологии / Е. В. Тадевосян.- М. : Знание,
1996. – С. 93.
Хоруженко К. М. Культура. Энциклопедический словарь / К. М. Хоруженко .- Ростов- на-Дону: Феникс,
1997. – С. 180.
Hayashi Yujiro. Johoka shakai: Hado na shakai kara sofuto na shakai [Текст] / H. Yujiro.- Токіо. : Feo, 1969.-
189 p.
Скиртач В. М. Информационное общество: проблема концептуального обоснования.
Исследованы концептуальные основы становления информационного общества. которые
включают определение социально-культурных условий, которые делают возможным становления
информационного способа бытия экономики и широкое привлечение информационно-
коммуникационных технологий. Показано, что к таким условиям относятся онтологические и
морально-этические основы новой экономики, что и делает возможным ее функционирование как
информационно-коммуникативной парадигмы. Доказано, что для эффективного функционирования
информационного общества необходимо изменение смыслового горизонта и новая трудовая
этика, которая требует принципиально иных черт характера и способов поведения человека, чем
предыдущие эпохи. Эвристический потенциал использования сетевой метафоры позволяет развивать
полисубъектную теорию информационного общества.
Ключевые слова:
информационное общество, сетевое общество, информация, информационно –
коммуникационные технологии, онтология.
Skirtach V. Information society: a problem of the conceptual support.
The conceptual basis of the formation of the information society is investigated, which includes the notion
of the sociocultural conditions that make possible the establishment of the information way of the being
of the economy and wide involvement of the information-communication technologies. It is shown, that
ontological and moral-ethical basis of the new economy is one of these conditions, which makes its functioning
as information-communication paradigm pointful. It is also proved, that for the effective functioning of the
information society the change of the sense horizon and new labour ethic is needed, which requires totally
different features of character and ways of the man’s behaviour than in previous epochs. Moreover, the
substantial speci�cation of this social form is domination of the half-subjective relationships. Heuristic
potential of the usage of the metaphor system enables to develop the half-subjective theory of the information
society, which includes the process of the disintegration of the hierarchical structures and creation of the new
ones, that are based on the network principal. Herewith interpersonal interactions, contacts, communications
of the individuals are added with the group’s interactions within the borders of the network communities.
Assuming that information shows the ability of distinguishing of new characteristics of certain occurrences
софія
У сприйнятті індивіда сам продукт замінюється певним інформаційним утворенням,
симулякром. Це призводить до того, що суспільство, в термінології З.
Баумана, стає
більш гнучким, «текучим». У такому стані колишні ієрархічні форми взаємодії стають
все менш ефективними і вимагають все більшу кількість ресурсів для адаптації людини і
суспільства до постійно мінливих умов існування. Це стає передумовою для майбутньої
заміни ієрархічних форм мережевими формами взаємодії. Для цієї стадії характерно
впровадження таких технологій, як глобальна комп’ютерна комунікаційна мережа,
система мобільного міжособистісного зв’язку, а також постійне вдосконалення інших
технологій для створення, переносу, тиражування і зберігання інформації. Множинність
комунікацій призводить до переходу частини міжособистісних взаємодій у віртуальний
простір і розширенню можливостей віртуальної комунікації, в порівнянні з реальною.
На сучасному етапі розвитку суспільства відбуваються видимі, якісні зміни соціального
простору, викликані зростанням обсягів переданої інформації, швидкістю і кількістю
джерел інформації. Ставлення до інформації як до провідного ресурсу інформаційного
суспільства, кардинально змінює соціальну структуру і веде до появи нових соціальних
груп і відносин між ними. Так, слідом за Гр. Бейтсоном і Н. Луманом, будемо вважати,
що поняття інформації виражає здатність розрізнення соціальним суб’єктом нових
властивостей певних явищ або процесів, що змінює подальшу діяльність. У процесі
переходу до інформаційної фази розвитку суспільства формуються нові відносини
з приводу інформації. Традиційна філософська характеристика відносин з приводу
інформації зводила їх, перш за все, до суб’єкт-об’єктних відносин. Подібне трактування
інформаційних відносин характерно для такого рівня розвитку суспільства, в якому
переважало матеріальне виробництво. На цьому етапі основна увага приділялася
інформації про природну і технічну реальності.
У постіндустріальному суспільстві, яке характеризується домінуванням сфери послуг,
тобто невиробничої сфери, відносини з приводу інформації зводяться, насамперед,
до суб’єкт-суб’єктних відносин. На цьому етапі інформаційна реальність стає все
більш важливою для соціальної реальності. В інформаційному ж суспільстві, яке
характеризується переважанням виробництва інформації, постнекласична філософія
виявляє домінування полісуб’єктних (мережевих) відносин.
На наш погляд, дослідники інформаційного суспільства обґрунтовують його
характеристику у залежності від певного етапу існування, розглядаючи різні його аспекти
та вкладаючи різний зміст у такі поняття, як «інформація», «мережа», «технологія». Вони
по-різному розуміють як природу суспільства, так і його детермінанти. Так, спочатку
ряд авторів вважали, що суспільство стає інформаційним, коли в загальному числі
працюючих переважають особи, зайняті в нематеріальному виробництві, як варіант, деякі
дослідники розглядають в якості визначальних тенденцій знаходження інформаційних
ресурсів у власності вищих класів.; потім у якості головних тенденцій для становлення
інформаційного суспільства стали розглядатися інформаційно-комунікаційних технології
та можливості доступу до них широких верств населення. Відповідно до цього, можна
виділити три підходи визначення сутності інформаційного суспільства Згідно з першим
підходом, суттєвою є економічна складова інформаційного (нематеріального) сектора
економіки. Другий підхід ґрунтується на теорії «інформаційного вибуху», згідно якій,
кількість інформації, доступної суспільству, збільшується, що приводить до якісної
зміни суспільства. У третьому підході головною характеристикою інформаційного
суспільства є поширення інформаційно-комунікаційних технологій. Так чи інакше, у
якості основною складовою інформаційного суспільства розглядалась інформаційно-
технологічна складова. На наш погляд, цього недостатньо. Доцільним буде не тільки
поєднання вищевикладених підходів у визначення інформаційного суспільства, а й
визначення соціально-культурних умов, які уможливлюють становлення інформаційного
способу буття економіки і широке залучення інформаційно – комунікаційних технологій.
До таких умов належить онтологічне та морально-етичне підґрунтя нової економіки,
що й уможливлює її функціонування як інформаційно-комунікативної парадигми.
Тобто, для ефективного функціонування інформаційного суспільства необхідна зміна
смислового горизонту та нова трудова етика, яка потребує принципово інші риси
характеру та способи поведінки людини, ніж у попередніх епохах. Причому суттєвою
специфікацією цієї соціальної форми, є домінування полісуб’єктних (мережевих)
відносин. Евристичний потенціал використання мережевої метафори дозволяє розвивати
полісуб’єктну теорію інформаційного суспільства, яка передбачає процес розпаду
ієрархічних структур і створення нових, заснованих на мережевому принципі. При
цьому колишні міжособистісні взаємодії, контакти, комунікації індивідів доповнюються
груповими взаємодіями в рамках мережевих спільнот. мережевий характер взаємодії
Інформаційне суспільство розвивається в якості концепції нового соціального
порядку, в застосуванні до соціальної структурі, на думку Янга і Гоулднера, означає
виникнення нового класу. В теорії «Глобального села» Маклюена підкреслюється те, що
«виробництво інформації та комунікація стають централізованими процесами» [1, с. 42].
Культурологічний енциклопедичний словник представляє інформаційне суспільство як
«суспільство, в якому інформація і рівень її використання кардинальним чином впливає
на економічний розвиток та соціокультурні зміни в суспільстві: в економічній сфері –
інформація перетворюється на товар, вона стає головним чинником зміни якості життя»
[7, с. 180]. Сучасні вчені по-різному вирішують питання про місце інформаційного
суспільства в історичному розвитку людства. Одні дослідники розглядали інформаційне
суспільство як синонім постіндустріального суспільства, інші вважають, що
інформаційне суспільство – це лише один з різновидів постіндустріального суспільства,
треті вбачають в інформаційному суспільстві один з етапів розвитку постіндустріального
суспільства, четверті – виводять інформаційне суспільство за рамки постіндустріального
суспільства, представляючи його як новий етап суспільного прогресу, що йде на зміну
постіндустріальному суспільству. Недостатність соціально-філософського аналізу
інформаційного суспільства призводить до обмеженого розуміння сутності даного явища,
як в змістовному, так і в соціально-історичному плані, що проявляється в надмірній
технократичний підходів до вивчення ролі і місця інформації в соціумі.
Багато дослідників сходяться на тому, що сучасне суспільство є швидко мінливим
суспільством, яке у всі більшою мірою набуває рис інформаційного. На наш погляд,
насамперед, необхідно зрозуміти, що таке інформаційне суспільство, ґрунтуючись
не на певних інтуїціях, а сутнісним чином. Соціально-філософське дослідження
інформаційного суспільства та основних тенденцій його розвитку шляхом послідовного
вивчення соціальних аспектів основних складових цього поняття дозволяє стверджувати,
що інформаційне суспільство – це, перш за все, соціально-філософська концепція,
яка розглядає в якості домінанти суспільного розвитку виробництво і використання
інформації. Як і будь-яка концепція, концепція інформаційного суспільства засновується
на реальних тенденції розвитку соціуму.
Порівняльний аналіз основних робіт українських та зарубіжних авторів свідчить про
те, що не всі питання заявленої теми отримали адекватний розгляд у науковій літературі.
Сьогодні можна виділити ряд суттєвих прогалин у дослідженні інформаційного
суспільства, характерних як для вітчизняної, так і для зарубіжної науки. Тому, на наш
погляд, варто звернутися до проблеми дослідження основних тенденцій становлення
інформаційного суспільства, поступового придбання ним рис, які дозволяють розглядати
його як інформаційне. На відміну від концепції постіндустріалізму, що мала солідну
теоретичну основу і універсалістську орієнтацію, концепція інформаційного суспільства в
своєму первісному варіанті розроблялася, насамперед, для вирішення завдань соціально-
економічного розвитку Японії. (Відзначимо той факт, що найчастіше інформаційне
суспільство визначалося тавтологічно, як суспільство, у якому домінує інформація.).
Розглянемо тенденції, які зумовили дослідження суспільства як інформаційного. На етапі
зародження інформаційне суспільство пов’язується з науково-технічною революцією як
причиною його виникнення. Завдяки науково-технічній революції середини ХХ століття,
вдалося створити такі технології, які дозволили поширювати інформацію одночасно на
великі відстані і для великих груп населення. У зв’язку з цим змінилася роль і значення
інформації в розвитку суспільства та її вплив на суспільну свідомість. Підвищення ролі
розумової праці призвело до появи серед учених утопічних проектів, в якому майбутнє
суспільство, об’єднане глобальними телекомунікаціями, управлялося за допомогою
комп’ютерної техніки. Разом із позитивними змінами на даній стадії з’явилися негативні
тенденції, так, наприклад, виник розрив у використанні інформаційно-комунікаційних
технологій, який зумовив глибоку прірву між розвиненими країнами та країнами, що
розвиваються, відбувся відхід від традиційних людських зв’язків, наприклад, розпад
нуклеарної сім’ї, наростання індивідуалізму; відбулося вивільнення малокваліфікованих
працівників, зайнятих в індустріальному виробництві, і їх перехід в розряд безробітних
тощо.
Наслідком цих негативних змін стала втрата стабільності суспільства, його динамічна
нерівновага під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів середовища.
Поступово інформаційно-комунікаційні засоби зв’язку дозволяють зв’язати політичні,
фінансові, виробничі центри каналами комунікацій з можливістю обміну інформацією в
реальному часі. Швидкість комунікацій, їх доступність дає можливість самому широкому
колу осіб створювати, зберігати і поширювати інформаційні продукти, які стають
провідним продуктом діяльності і головним ресурсом розвитку суспільного виробництва.
софія
та механізми взаємодії суб’єктів суспільства.
Оскільки нове суспільство перебуває в стадії становлення, то й конкретні процеси,
що його формують, мають певну змістовну і векторну невизначеність. Дослідження
їх представляє величезний інтерес для науки, тим більше що, якщо раніше акценти
ставилися на характеристиці соціального буття, то в сучасній соціальній філософії все
більш актуальними стають дослідження соціального становлення. Особливі властивості
соціальності починають виражатися вже не стільки в повторюваних характеристиках
суспільного буття, скільки в розходженнях мінливих соціальних процесів. Суперечки з
приводу оцінки ролі і місця інформації в суспільстві на початку XXI століття пов’язані
з появою перших емпіричних наукових досліджень в різних країнах, які показали, що
далеко не всі очікувані позитивні наслідки бурхливого розвитку інформації на суспільство
відбулися, а численні наслідки виявилися досить суперечливими з точки зору їх оцінки
сучасними дослідниками.
Ці та інші події ініціювали роздуми наукового співтовариства про те, чи здатні
технологічні зміни в інформаційній сфері вплинути на соціальні відносини і взаємодії.
Головним вододілом у поглядах соціальних філософів, соціологів, політологів стали
критерії переходу суспільства у новий стан. Той факт, що інформації в суспільстві стало
значно більше ніхто не оспорює, але виникає питання про те, чи стало це причиною
якісної зміни соціуму як такого. За останні роки в області інформаційних технологій
відбувся якісний стрибок, який в максимальній мірі проявився в процесі формування і
функціонування Інтернету. Становлення інформаційного суспільства веде до модифікації
світогляду, інформаційної культури, ідентичності особистості XXI століття. Тобто не
викликає сумнів зміна особистості. Але чи змінюється якісно суспільство? Суспільство
другої половини ХХ століття і сучасне суспільство є різними стадіями одного суспільства
або це різні типи суспільств? Знову-таки виникає питання: постіндустріальне,
інформаційне та мережеве суспільство є одним і тим же суспільством, або це різні стани,
або різні етапи того ж самого суспільства?
Запропонована стаття і є спробою відповіді на ці питання. Метою даної статті є
соціально-філософський аналіз інформаційного суспільства, який дозволяє більш
об’єктивно і точно визначити його статус, розглянути основні тенденції його
концептуального обгрунтування. Оскільки сучасна Україна активно включається в
загальносвітовий інформаційний простір за допомогою освоєння і розвитку нових
інформаційних технологій, необхідно вивчення наслідків і перспектив їх розвитку та
поширення нашій країні.
Різні аспекти інформаційного суспільства, що стає, досліджувалися філософами,
соціологами, економістами, психологами. Так, значний внесок у поняття інформації
свого часу внесли К.
Шеннон, Н. Вінер, У. Ешбі та ряд інших дослідників. Поняття
інформаційного суспільства все частіше фігурує в роботах філософів і соціологів,
присвячених постіндустріальній епосі. Поняття «інформаційне суспільство» було
запропоновано на початку 70-х років минулого сторіччя Ю. Хаяші, професором
Токійського технологічного університету [8, с. 139]. Вчений мав на увазі таке суспільство,
в якому більшість працюючих зайнято виробництвом, зберіганням, переробкою і
використанням інформації. Е. Тоффлер активно використовував поняття інформаційного
суспільства, при цьому чітко не визначаючи його. Продуктивне застосування поняттю
інформаційне суспільство знайшли такі автори, як Д. Белл, М. Кастельс, Е. Кінг, І.
Масуда,
Т. Меррілл, Л. Робертс, К. Робінсон і ряд інших представників постструктуралізму,
неоінституціонализму і комунікативістики. Дослідженням того чи іншого аспекту
інформаційного суспільства займалися такі автори, як П. Бурдьє, Ж. Н. Капферер,
Катліп, Ю. Марлоу, Е.
Ноель-Нойман, Ш. Харрісон та ін. З вітчизняних авторів
в теорію інформаційного суспільства зробили значний внесок такі автори, як В. В. Лях,
В. Маруховський тощо.
Проаналізуємо існуючі в даний час визначення терміна «інформаційне суспільство».
У короткому словнику з соціології дається таке визначення: «Інформаційне суспільство»
– поняття модернізаційної парадигми філософії історії та соціальних дисциплін, згідно
якому будь-яке суспільство проходити три стадії розвітку: 1) аграрну (доіндустріальну),
2) сучасну (індустріальну), 3) постсучасну (інформаційну), де інформаційне суспільство
розглядається як якісно новий період в розвитку цівілізації [5, с. 57]. В словнику з
соціології та політології інформаційне суспільство розуміється як «одне з найменувань
постіндустріального суспільства, що характеризується різкою зміною і підвищенням ролі
і значення інформаційних технологій» [6,с. 93]. Всесвітня філософська енциклопедія
представляє наступну інтерпретацію терміну: інформаційне суспільство – поняття,
яке фактично замінило в кінці 20 століття термін постіндустріальне суспільство.
Фейерабенд. – Благовещенск: БГК им. И. А. Бодуэна де Куртенэ, 1998. – 352 с.
Гайденко П. П. Научная рациональность и философский разум / П. П. Гайденко. – М. : Прогресс-
Традиция, 2003. – 528 с.
Ленин В. И. Материализм и эмпириокритицизм / В. И. Ленин // Полн. собр. соч. : 5-е изд. – М.,
1976. – Т. 18. – 525 с.
Конвергенция биологических, информационных, нано- и когнитивных технологий: вызов
философии (материалы «круглого стола») // Вопр. философии. – 2012. – № 12. – С. 3–24.
Стёпин В. С. Научная рациональность в техногенной культуре: типы и историческая эволюция / В.
Стёпин // Вопр. философии. – 2012. – №. 5. – С. 18–25.
Стёпин В. С. Саморазвивающиеся системы и постнеклассическая рациональность / В. С. Стёпин //
Вопр. философии. – 2003. – №. 8. – С. 5–17.
Малинецкий Г. Г. Синергетика. Король умер. Да здравствует король! / Г. Г. Малинецкий //
Синергетика. Труды семинара. Вып. 1, – М. : Издат-во Москов. университета, 1998. – С. 52–69.
Самченко В. Н. Исторические типы науки / В. Н. Самченко // Философия науки. – 2000. – № (8). –
С. 26–33.
11.
Самченко В. Н. Этапы эволюции науки / В. Н. Самченко // Доклады АН высшей школы России. –
2004. – № 1–2. – С. 96–105.
Самченко В. Н. Эволюция науки: новый взгляд / В. Н. Самченко // Вестник Красноярского
государственного аграр-ного университета. – 2009. – Вып. 6. С. 158–165.
Самченко В. М. Типи раціональності і прогрес науки.
Поширена зараз в російській літературі концепція типів наукової раціональності (В. С.
Стьопін
та ін.) внутрішньо суперечлива, містить морально сумнівні моменти і характеризує еволюцію знання
неповно й неточно. Пропонований підхід долає ці недоліки. Додається таблиця історичних типів
пізнання і техніки.
Ключові слова
типи раціональності, тип освоюваних пізнанням явищ, наукова революція, лідер науки,
ідейний вигляд науки.
Samchenko V. Types of rationality and progress in science.
V.S. Stepin’s allocation of three types of scienti�c rationality became almost conventional in the modern
Russian philosophy. But it is internally inconsistent, contains the doubtful moral moments and characterizes
evolution of knowledge incomplete and inexact. The offered approach overcomes these lacks.
According to V.S. Stepin’s concept, in development of a science, ostensibly accrue elements of subjectivity.
The modern postnonclassical science, and its leader – synergetic, ostensibly study complex self-develops
systems. – In our opinion, the idea of increase of subjectivity is antiscienti�c. This expresses totalitarian
tradition of the Russian public consciousness. The synergetic studies systems with complex behavior. They
can be very simple on structure, but possess a positive feedback
In the consent with spontaneous tradition, Stepin recognizes a uniform classical stage of development
of a science with XVII till XIX centuries, ostensibly at leadership of classical mechanics. For the sake of
it Stepin denies global transition of a science in XIX century from mechanistic ideology to evolution. The
author of this clause enters a preclassical stage of development of a science (XVII–XVIII centuries), when the
classical mechanics dominates actually, and not just as a vestige. XIX and the beginnings of XXI centuries it
considers as the actual leader of a science – thermodynamics, accordingly – equilibrium and nonequilibrium
thermodynamics (synergetic).
The author connects a dominating scienti�c paradigm of an epoch with
mastered by
knowledge at the given step of its development. The list of such types includes: 1) knowledge
; 2)
studying of
; 3)
except for becoming; 4) research
; 5) knowledge
, and
as a whole. The table of historical types of knowledge and technique is
Keywords:
types of rationality, type of the phenomena mastered by knowledge, scienti�c revolution, the leader
Надійшла до редколегії 28.02.2013 р.
УДК 316. 324. 8:140. 8
В. М. Скиртач
Донбаський державний педагогічний університет
ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО: ПРОБЛЕМА КОНЦЕПТУАЛЬНОГО
ОБҐРУНТУВАННЯ
Досліджені концептуальні основи становлення інформаційного суспільства, які включають
визначення соціально-культурних умов, що уможливлюють становлення інформаційного способу
буття економіки і широке залучення інформаційно – комунікаційних технологій. Показано, що
до таких умов належить онтологічне та морально-етичне підґрунтя нової економіки, що й робить
доречним її функціонування як інформаційно-комунікативної парадигми. Доведено, що для
ефективного функціонування інформаційного суспільства необхідна зміна смислового горизонту та
нова трудова етика, яка потребує принципово інших рис характеру та способів поведінки людини,
ніж попередні епохи. Евристичний потенціал використання мережевої метафори дозволяє розвивати
полісуб’єктну теорію інформаційного суспільства.
Ключові слова
інформаційне суспільство, мережеве суспільство, інформація, інформаційно –
комунікаційні технології, онтологія
Сучасне цивілізоване суспільство переживає процес поступового переходу від
індустріального до інформаційного стану, протягом якого змінюються ціннісні орієнтири
софія
стереоскопически.
’€“ƒ  ‡ƒŒ Œƒ•
-

‡\r\b 
\f \f (\n\f)
 \f\f \f
Π
\r
˜\b
\b
\f
‚-
“
Š\t\b
\n\r
’\f
\f
‚\f \t\f  \f
   \t\f
 


\f
\t \n\r
†\b
\f\f
ˆ-
. ‰ 
’ \f 
\r,
\f
’\f


’\r
\t \f
†\b
 

\f-
†\b
\n\r


\f
 

-

‡\f
 \r


†\b

( \f
)
ˆ
\f
„\f

\r

Œ

\t



€\f \t -
\r\b
\f
\f
  
\b
(\b\f)
ˆ,
\f,
\f\f
\f
\r
\f  
 
‚\f
\f. \r
\t    
  \f \f \f\t
\r
 \t -
\f \f
† -
†\b 

 ,
\f\f
Š
 
\f
 \f
 \f\f
‚\f
\t\f
\r\f
€\f \t
\tŽ
(\r\f)
 \f 
\f

\r
\t\f
€\f  
 \f\f
‹\f -
  \b\f
™ 

‚\f 
\f
\n \t
\f \f
\b
\t\n  \n\b

\n
\t
\t\n \t
\f

\t\n
\f\f-
  
\n
\t 
\b 
  \t
\f 
 
Табл. 1. Эволюционные типы науки и техники (век металлов)
Библиографические ссылки:
Стёпин В. С. Научное познание и ценности техногенной цивилизации / В. С. Стёпин // Вопр.
философии. 1989. – №. 10. – С. 3-18.
Стёпин В. С. Теоретическое знание: структура, историческая эволюция / В. С. Стёпин. – М. :
Прогресс-Традиция, 2000. – 744 с.
Фейерабенд П. Против методологического принуждения: Очерк анархистской теории познания /
как у Стёпина – понятие типа осваиваемых систем (хотя выбор Стёпина, на наш взгляд,
неудачен). По существу, именно этот тип определяет лидирующие дисциплины, а
смена его составляет главное содержание и основной признак глобальной революции в
развитии знаний. Перечень типов осваиваемых познанием явлений в нашей концепции
включает:
1) познание свойств изучаемых предметов, их состава, строения и отношений между
собой и с другими областями действительности;
2) изучение функционирования этих предметов, то есть – рутинных процессов,
протекающих без качественного изменения предмета;
3) познание эволюции в данной предметной области, в собственном значении
латинского слова evolution. Имеется в виду развертывание потенций (уже) ставшего
предмета, проходящее ряд качественно различающихся этапов, за исключением
моментов становления;
4) исследование самого становления, здесь означающего любой переход между
бытием и небытием явлений данного вида или рода.
Формально в этот перечень можно добавить познание самоорганизации и познание
развития. Но мы не стали выделять эти пункты изначально, поскольку в развитии знания
они естественным образом синтезируются из других пунктов.
Тип осваиваемых явлений и лидирующие дисциплины совместно задают тип
научного мышления, преобладающий на соответствующем этапе развития науки. В
философском аспекте это, прежде всего, различия диалектического, метафизического
(в смысле антидиалектики) и релятивистского стилей мышления. Важную
конкретизирующую роль играют представления о характере связи явлений, в т. ч. –
признание или непризнание реальности нелокальных связей.
Дополняют картину мировоззренческие идеи, типичные для науки на данном этапе ее
развития. Это своего рода буферное образование между идейной сферой науки и сферой
политической идеологии. Входящие в него элементы определяются в значительной
степени ситуативно, и о его содержании порой можно спорить. Несмотря на такой
дефицит определенности, отказаться от этого пункта нельзя. Ведь мировоззренческие и
политические учения действительно влияют на научное сознание, и в этом отношении
В. С. Стёпин совершенно прав.
В результате у нас получается пятичленная характеристика, которая достаточно полно
и целостно определяет крупные этапы развития знания. С таким инструментарием
можно анализировать его эволюцию на всех исторических стадиях, для чего концепция
Стёпина заведомо непригодна. Правда, в приложении к ранним этапам приходится
учитывать незрелость самого предмета: нельзя строго определить то, что еще не вполне
определилось в самой действительности. Но обусловленные этим затруднения не носят
принципиального характера. Такие ранние стадии развития знаний мы (в отличие от
Стёпина) характеризуем не как «преднауку», а как предысторию самой науки.
Мы уже упомянули, но еще хотим конкретнее разъяснить два особенно значимых
результата нашего подхода для представлений о ходе развития науки в Новое и
Новейшее время. Это:
1) введение дополнительно предклассического этапа (наука XVII–XVIII веков), когда
классическая механика гос-подствует в науке фактически, а не в качестве пережитка в
2) утверждение о фактическом лидерстве термодинамики (статистической физики),
в разных формах ее бытия, на неклассическом и на постнеклассическом этапах
развития науки. Это, соответственно, равновесная термодинамика и неравновесная
термодинамика (синергетика). Несовершенство первой из них способствовало
пережиткам механицизма, вплоть до теории тепловой смерти Вселенной. Вторая
представляет всю материю как саморазвивающееся целое.
Главной целью данной статьи было обосновать наш подход к анализу истории
познания через критику господ-ствующего ныне подхода. Сами (позитивные)
результаты анализа истории познания согласно нашей схеме уже были неоднократно
опубликованы в разных изданиях и в разных ракурсах. Для желающих ознакомиться
с ними подробнее мы приводим важнейшие ссылки [см. 10–12]. А в настоящее время
готовим к изданию монографию, в которой эти ре-зультаты обобщаются и подробно
обосновываются.
Здесь мы ограничимся таблицей (см. табл. 1), в которой кратко представлены
основные из этих результатов. Она отражает также развитие техники и вообще вносит
кое-что свое в осмысление исторического материала. Ведь ни одна классификация не
абсолютна. Всегда полезно взглянуть на предмет под иным углом зрения и увидеть его
софія
Другие возражения против концепции типов научной рациональности по Стёпину
связаны с ее неполнотой, причем в двух смыслах. Во-первых, ее автор заведомо,
сознательно ограничивает выделение этапов развития науки периодом Нового и
Новейшего исторического времени. Всю предыдущую историю познания он записывает
в раздел «преднаука». Но известно, что наука активно развивалась еще в античные
времена, а в первой форме бытия существовала уже на Древнем Востоке. Наверное, с
этим не стал бы спорить и сам В. С.
Стёпин. Но, может быть, он задумал свою теорию
именно как частную, только для осмысления зрелой науки, – на что автор теории имеет
право.
Однако, во-вторых, его критерии выделения этапов развития науки неполны даже
применительно к рамкам Нового и Новейшего времени. Собственно, критерий у
него один: «типы рациональности», остальное под них подгоняется с существенной
натяжкой. Фактически концепция Стёпина выступает как приложение модной
постмодернистской тер-минологии к стихийно сложившимся представлениям об
этапах эволюции науки в последние четыре столетия. То, что неправильно в этих
представлениях, В. С. Стёпин не исправляет. Наоборот – санкционирует своей «теорией
типов», жертвуя при этом историческими фактами и методологическими принципами.
В частности, в согласии со стихийно сложившейся традицией Стёпин признает
единый классический этап развития науки в XVII–XVIII и XIX вв., связывая его
выделение с лидерством классической механики. Он не игнорирует «вторую
глобальную революцию» в знании, происходившую в конце XVIII и в первой половине
XIX вв., и даже отмечает, что в XIX
в. «механическая картина мира утрачивает статус
общенаучной». Но так как автор не усмотрел здесь смены типа рациональности, то не
мог усмотреть и нового исторического типа науки. По его мнению, «Первая и вторая
глобальные революции в естествознании протекали как формирование и развитие
классической науки и ее стиля мышления». Созданные ими этапы различаются якобы
только двумя состояниями науки: дисциплинарным и дисциплинарно-организованным
Между тем, сам Стёпин двумя страницами выше определяет глобальные революции
в познании именно как «периоды, когда преобразовывались все компоненты ее (науки.
– В.
С.) оснований» [2, с. 619]. Следовательно, такая революция должна приводить
к также глобальным (а не только к организационным) изменениям в составе науки.
К тому же известно, что как раз в начале XIX в. наука перешла от механистической
идеологии к эволюционизму, а это действительно глобальный переворот.
Но Стёпин пытается доказать, что такой переход не был универсальным, т. к. якобы
не касался физики. По его мнению, в это время «физика продолжает строить свои
знания, абстрагируясь от идеи развития» [2, с. 621–622]. Тут Стёпин не замечает (может
быть. сознательно) роли термодинамики как фактического лидера тогдашней физики и
всего классического естествознания. Ведь открытие на ее почве закона сохранения и
превращения энергии, а также признание в ней (хотя пока несовершенное) необратимости
явлений, стали опорой эволюционных воззрений во всех областях тогдашней науки. Мы
в данной связи выделяем предклассический этап развития науки, который охватывает
XVII–XVIII века. Только тогда механика действительно полностью господствовала.
Читатель видит, что В. С. Стёпин не внушил нам веру в научную прогрессивность
постнеклассического типа рациональности, как он сам его описал. Мы придерживаемся
классической научной методологии, но не в смысле классического типа рациональности
по Стёпину, который он связал с классической механикой. В своих важнейших чертах
эта методология сформировалась уже во времена Аристотеля, определившего истину
как соответствие знания предмету. Мы убеждены, что добросовестный ученый во все
времена должен, по мере сил, не допускать «включения аксиологических факторов
в состав объясняющих положений» своей научной концепции. Только тогда могут
нормально развиваться и сама наука, и общество в целом.
С этой позиции мы разработали системный и (как полагаем) универсальный подход
к выделению этапов исторического развития знания и науки. В нем фигурируют
признанные критерии, на которые опираются многие историки и философы науки,
включая отчасти самого Стёпина. Это, во-первых, выявление дисциплин, лидирующих
на данном этапе развития познания. Во-вторых, это маркировка разделов между
крупными этапами по глобальным революциям в развитии знания. В то же время, наш
подход имеет существенные особенности.
Прежде всего, мы связываем господствующую научную парадигму эпохи с типом
явлений, осваиваемых познанием на данной качественной ступени его развития.
Понятие «тип осваиваемых явлений» играет в нашей концепции примерно ту же роль,
знание о саморазвивающихся
системах», через несколько абзацев он фиксирует…
недостаточность синергетики для полного описания таких систем, именно как систем
иерархически сложных. «Конечно, можно, – писал Стёпин, – интерпретировать мир и
как набор нелинейных сред (как это делает синергетика. – В. С.). Но при этом остается
в тени… выявленная предшествующим (вот-вот. – В. С.) развитием науки иерархия
системных объектов, образующих нашу Вселенную…» [8, с. 10].
Видимо, Стёпин надеется подправить понимание предмета синергетики с высоты
философской теории. Но вряд ли это удастся сделать. Сложные саморазвивающиеся
системы не являются для синергетики специальным предметом изучения. Правда,
путаница в данном вопросе исходит не от Стёпина. Понятие сложной системы
применительно к предмету наук, возникших в результате НТР, в том числе – к
синергетике, порой употребляли Д. фон Нейман и Г.
Хакен, а в некотором смысле – и
И. Пригожин. Но такой выбор, в конечном счете, противоречит языковой интуиции.
Вследствие этого, он порождал недоразумения не только в учении Стёпина.
Та же неточная посылка заставила Г. Г. Малинецкого еще в 90-е гг. XX века выделить
«в предшествующем развитии синергетики … два периода». В первый из них
«удивлялись, начиная с А. Тьюринга, тому, что сложные системы устроены просто…».
Во второй – «удивлялись тому, что простые системы могут вести себя сложно». По
мнению Малинецкого, именно эти недоразумения ставят под вопрос состоятельность
синергетики [9, с. 52-54]. На наш взгляд, они ставят под вопрос только состоятельность
применяемой терминологии в оценке типов систем.
В самом деле: что сложного в однородной жидкости, при нагреве которой могут
возникать ячейки Бенара, сами несложные по структуре?.. А ведь это хрестоматийный
пример самоорганизации неравновесной среды в пространстве. Нет ничего сложного
и в устройстве маятника Фроуда, часто приводимого как пример самоорганизации
автоколебаний. Он представляет собой обычный маятник, свободно навешенный
просторной втулкой на вращающийся вал. Это чисто механическая, по Стёпину –
заведомо «малая», и действительно бедная элементами система.
Так же проста по строению, и может быть совсем небольшой по размерам, система
из легкого маятника и камертона, на поведении которой часто демонстрируют эффекты
динамического хаоса. Стёпин связывает их именно со «сложными, саморазвивающимися
системами». На деле здесь не заметно не только сложности, но и саморазвития, если
не путать последнее с единичным актом самоорганизации поведения. Несложны и так
же далеки от выраженных способностей к саморазвитию многие другие объекты, на
которых отслеживаются типичные процессы самоорганизации.
Данное обстоятельство несколько затеняется тем, что синергетика имеет дело с
внутренне неравновесными и в этом смысле «непростыми» системами. Их поведение не
интегрируется из суммы поведения составляющих их молекул. В этой связи И.
Пригожин
называл их БСП – большие системы Пуанкаре; однако иерархия структур тут снова
ни при чем. Процесс самоорганизации системы действительно может привести к ее
структурному усложнению, акт самоорганизации поведения действительно может стать
моментом в процессе саморазвития. Но и в первом, и во втором отношении система
не обязательно достигает каких-то качественных границ по оценке сложности или
величины, и не обязательно вступает на путь дальнейшего саморазвития.
На самом деле характерной чертой объектов, изучаемых синергетикой и рядом
других современных наук, является не структурная сложность как таковая, а сложность
поведения. Причины его сложности заключаются, во-первых, в наличии обратной
связи между процессами в системе (или в подсистеме) и реакцией окружения. Сам
Стёпин полагает, что системы с обратной связью изучает уже неклассическая наука.
Одной из важных черт таких систем является, по его мнению, гомеостатическое
саморегулирование состояния. Нас в этой оценке не все устраивает, но не станем
спорить по мелочам. Главное – не отрицается обратная связь в поведении систем,
которые рассматриваются постнеклассической наукой.
Во-вторых, поведение таких систем усложняется благодаря роли флуктуаций
(спонтанных колебаний), влияющих на выбор системой дальнейшего пути развития
в точках бифуркации. Из-за этого поведение системы становится в ряде моментов
непредсказуемым. Данный эффект характерен для процессов самоорганизации, то есть
как раз для предмета синергетики. Он связан также с особым характером обратной связи
в поведении таких систем. Это положительная обратная связь. В противоположность
гомеостатическому саморегулированию, она не гасит, а поддерживает отклонения
системы от равновесного состояния. Все это вместе делает поведение системы
сложным безотносительно к ее иерархическому строению.
софія
у него с утверждением о нарастающей роли субъективных факторов в построении
научного знания?..
Насколько мы поняли, это делается путем привязки влияния субъективных факторов
не прямо к понятию истины, а к понятию «истинного объяснения». В частности,
Стёпин пишет: «Объективно истинное объяснение и описание применительно к
«человекоразмерным» объектам не только допускает, но и предполагает включение
аксиологических факторов в состав объясняющих положений. Возникает необходимость
экспликации связей фундаментальных внутринаучных ценностей (поиск истины,
рост знаний) с вненаучными ценностями общесоциального характера. В современных
программно ориентированных исследованиях эта экспликация осуществляется при
социальной экспертизе программ» [2, с. 631].
Но как включить аксиологические факторы в состав объясняющих положений, не
совершая при этом явных нелепостей или не приходя к явно одиозным выводам?..
Допустим, мы согласны с такой «вненаучной ценностью», как запрет клонирования
человека. Как включить ее в объяснение объективных возможностей и эффективных
правил клонирования, не выглядя при этом, извините, шутом? И что это может дать
для развития науки, кроме его заведомого торможения?..
Возьмем пример из истории науки. Убеждение Дж. Бруно в наличии множества
миров явно не соответствовало принятым в те времена «вненаучным ценностям
общесоциального характера». Зато эти ценности плотно входили «в состав объясняющих
положений» геоцентрической теории мироздания. Получается, что Бруно мыслил
еще классически, зато его палачи уже тогда мыслили постнеклассически. То же
пришлось бы сказать и о многих выдающихся ученых, от Сократа до Н. И.
Вавилова,
и об их гонителях во все времена. В этом смысле порядочные ученые всегда стояли
на классических, а консервативные политические идеологи всегда стояли на
постнеклассических позициях.
А как прикажете понимать идею Стёпина об «экспликации внутринаучных ценностей
с вненаучными ценностями»? В логике эксплицировать означает определить в явной
(не имплицитной) форме. Шире это слово может означать объяснение, прояснение,
уточнение и т. д. В частности, экспликацией называют пояснение условных обозначений
на картах и планах. Любое из этих значений трудно применить к отношению ценностей.
И в любом случае нельзя эксплицировать что-то с чем-то. Здесь бессмысленна уже сама
грамматическая форма. Если же попытаться наделить эту фразу смыслом, то придется
ввести какое-то новое значение слова «эксплицировать».
По нашей догадке, Стёпин требует (от «лица» постнеклассической рациональности)
согласовывать внутринаучные ценности, включая поиск истины, с вненаучными
ценностями, допустим – с религиозным запретом на вмешательство в генетическую
природу человека. И эта обскурантистская идеология не остается без попыток
ее применения. Один из сторонников позиции Стёпина, П. Д. Тищенко, недавно
писал: «Грубо говоря, мы должны выступить «тормозом» развития науки, чтобы она
остановилась и задумалась – что она может знать, должна делать и на что мы все можем
надеяться» [6, с. 23-24]. Но такая установка в ее развитии непременно возвратила бы нас
к повторению историй с Дж. Бруно и Н. И. Вавиловым.
Автор рассматриваемой концепции ставит свои типы научной рациональности в
соответствие с некоторыми типами объектов. В частности, в одной из своих последних
работ В. С. Стёпин писал: «Критериями их (типов научной рациональности. –
В. С.) различения выступают: 1) особенности системной организации объектов,
осваиваемых наукой…» И далее: «На этапе классической науки основными объектами
исследования являются простые системы… Основными объектами исследования в
неклассической науке становятся сложные саморегулирующиеся системы… Стратегию
развития современной (постнеклассической) науки определяет освоение сложных,
саморазвивающихся систем» и т. д. [7, с. 18-20].
Но разве эволюционизм классической науки XIX века, от П. Лапласа до Ч.
Дарвина,
не был именно изучением сложных саморазвивающихся систем?.. Не на нем ли
выросли эволюционное учение Г. Спенсера, диалектика Гегеля и марксистская
диалектика?.. Сам автор напоминает, что еще в начале 80-х гг. прошлого столетия он
предложил «интерпретацию гегелевской диалектики как категориального описания
саморазвивающихся систем» [8, с. 8]. Но в таком случае диалектику Гегеля и марксизма
пришлось бы отнести к постнеклассическому типу рациональности.
Согласно Стёпину, сложные саморазвивающиеся системы должны выступить и как
предмет синергетики –
лидера постнеклассической науки. Но тут автор уже прямо
приходит к противоречию
с самим собой.
Назвав раздел статьи «Синергетика как
научной рациональности. Ее автор – видная личность в российской философии и истории
науки. В прошлом он был директором Института истории естествознания и техники АН
СССР, затем, много лет, – директором Института философии АН СССР и Российской
АН, ныне является научным руководителем того же института. Его концепция трех
типов рациональности стала стандартной в преподавании истории и философии
науки в российских вузах. Введенное Стёпиным понятие постнеклассической науки
(с лидерством синергетики И. Пригожина – Г.
Хакена) стало важнейшим центром
кристаллизации представлений о современном этапе в развитии познания мира.
В то же время, многие ученые, и мы в их числе, считают подход Стёпина к выделению
этапов развития науки недостаточно обоснованным, а его результаты – неточно
отражающими исторический процесс, современное состояние науки и ее перспективы.
И в целом данная концепция выглядит, на наш взгляд, скорее как результат «подстройки»
представлений под текущие социальные потребности и идейные веяния, чем как
собственно научный продукт. Причем в этой теории сказываются традиционные для
России тенденции тоталитарного мышления, социального консерватизма и недоверия
к науке, усиленные связью с упадочными постмодернистскими трендами западной
философии недавнего прошлого (а порой еще и настоящего).
Теория Стёпина строится на выделении трех типов научной рациональности,
которые в основном различаются по (как бы нарастающей) степени влияния в науке
субъективных факторов. Конкретно, в 1989 г. автор концепции писал: «Классический
тип рациональности центрирует внимание только на объекте и выносит за скобки все, что
относится к субъекту и к средствам деятельности. Для неклассической рациональности
характерна идея относительности объекта к средствам и операциям деятельности...
Наконец, постнеклассическая рациональность учитывает соотносительность знаний
об объекте не только со средствами, но и с ценностно-целевыми структурами
деятельности» [1, с. 18]. В дальнейшем эти положения без существенных изменений
повторялись во многих работах того же автора [см. 2, с. 712–713, и др].
Сразу возникают вопросы: что такое тип рациональности, и каким образом научная
рациональность (тоже тип) может делиться на типы, не переставая при этом быть
научной и быть рациональностью?.. Прямого ответа на эти вопросы Стёпин не дает.
Само выражение «тип рациональности» он, по всей видимости, косвенно заимствовал
у родоначальников философии постмодернизма. В частности, М. Фуко часто писал
о различии типов политической и юридической рациональности. С его легкой руки
этот термин широко распространился в западной, а затем и в российской литературе,
приобретая по пути разные смысловые оттенки.
Понятие собственно научной рациональности исследовали (точнее – пересматривали)
с 60-х гг. XX века представители постпозитивизма, он же – историческая школа
методологии науки (работы Т. Куна, И. Лакатоса, П. Фейерабенда и др.). Отличительный
признак этой школы – именно релятивистский отказ от признания единой методологии
науки для разных периодов ее исторического развития. Упомянутые авторы (как и
В. С.
Стёпин) связывали эволюцию научной рациональности с понятием научных
революций. Но результат оказался нерадостным для науки. В частности, Фейерабенд
довел релятивизацию методологии до ее полной анархизации, до полного отказа
признать самостоятельность науки относительно политической идеологии, приравнял
науку к мифу и объявил ее «наиболее агрессивным и наиболее догматичным
религиозным институтом [см. напр. 3, с. 321 и далее].
По справедливому заключению П. П. Гайденко, «Пристальное внимание историков
и философов науки к научным революциям, меняющим сами критерии рационального
знания… привело к установлению плюрализма исторически сменяющих друг друга
форм рациональности. Вместо одного разума возникло много типов рациональности.
Тем самым была поставлена под вопрос всеобщность и необходимость научного
знания. Скептицизм и релятивизм, столь характерные для историцизма в философии,
распространились теперь и на естествознание» [4, с. 12-13]. На наш взгляд, в этом и
состояла главная, хотя и скрытая цель деятельности постпозитивистов, обусловленная
социально-идеологическими, то есть – изначально вненаучными факторами.
Но Стёпин, в отличие от постмодернистов, настоятельно декларирует свою верность
понятию научной истины, и признает ее объективный характер при всех типах научной
рациональности. Напомним, что В. И. Ленин, автор определения объективной истины,
трактовал ее как такое содержание знания, «которое не зависит от субъекта, не зависит
ни от человека, ни от человечества» [5, с. 123]. Конечно, бывший советский философ
В. С. Стёпин хорошо это знает (хотя прямых ссылок на Ленина по данному вопросу мы
у него не встретили). Но как же тогда признание объективности истины совмещается
софія
– № 78/6. – P. 1360–1368.
Hanifan L. J. The Rural School Community Center / L. J. Hanifan // Annals of the American Academy of
Political and Social Science. – Vol. 67, New Possibilities in Education (Sep., 1916). – P. 130-138 [Режим доступу
до журналу http://www. jstor. org/stable/1013498 ].
Jacobs J. The Death and Life of Great American Cities. – Vintage Books, 1989.- 458 p.
Loury G. A Dynamic Theory of Racial Income Diferences / G. Loury // Wallace P. A., LeMund A. (eds.)
Women, Minorities, and Employment Discrimination. – Lexington Mass. : Lexington Books, 1977. – P. 153–188.
McLean Sc. L. Social capital: critical perspectives on community and «Bowling alone» / Scott L. McLean,
David Andrew Schultz, Manfred B. Steger.- NYU Press, 2002.- 295 p.
Norris P. Making democracies work: social capital and civic engagement in 47 societies / Pippa Norris //
John F. Kennedy School of Government Harvard University Faculty Research Working Papers Series, 2001. – 35 p.
[Режим доступу до публікації http://unpan1. un. org/intradoc/groups/public/documents/apcity/unpan036769. pdf]
Putnam R. D. Bowling Alone / Robert D. Putnam.- Simon and Schuster, 2001.- 544 p.
Skocpol T. Diminished democracy: from membership to management in American civic life / Theda
Skocpol.- University of Oklahoma Press, 2003.- 366 p.
Skocpol T. Unravelling From Above / Theda Skocpol // The American Prospect. – 1996. – №. 25. – P. 20-
25 [Режим доступу до журналу «http://epn. org/prospect/25/25-cnt2. html»
Snyder R. Social capital: the politics of race and gender. // Social capital: critical perspectives on
community and bowling alone. Edited by S. McLean, D. Schultz, and M. Steger. – New York: New York University
Press.- 2002.- Р. 167-183
Spies-Butcher B. Social Capital in Economics: Why Social Capital Does not Mean the End of Ideology /
Benjamin Spies-Butcher // The Drawing Board: An Australian Review of Public Affairs. – 2003. – Vol. 3.- Number
3. – P. 181-203.
Woolcock M. Social Capital and Economic Development: Towards a Theoretical Synthesis and a Policy
Framework / M. Woolcock // Theory and Society. – 1998. – № 27/2. – P. 151–208.
Рябинчук М.
Социальный капитал как междисциплинарная концепция в социальной науке.
Осмыслено границы применения концепций социального капитала в исследовательской практике
через обращение к истории понятия и теории. Определено, что исключительная важность понятия
социального капитала для социальной теории является следствием существующих претензий на
междисциплинарную значимость. Критический взгляд на такие междисциплинарные перспективы
указывает на идеологическую и методологическую ограниченность потребления отдельных
концепций социального капитала наряду с неоспоримым фактом нахождения этой исследовательской
программы в основе интегративных тенденций единой науки об обществе.
Ключевые слова
социальный капитал, междисциплинарность, экономическая теория, неолиберализм.
Ryabinchuk M. Social capital – an interdisciplinary concept in social science.
During the last twenty years the concept of «social capital», which is built on the intuition that social ties
and relations can serve as a useful resource for individuals and society, actively takes positions in the social
sciences. The research program of social capital synthesizes various theoretical paradigms, going beyond
those academic and ideological frameworks in which it arises. From the areas of theoretical sociology, and
economic theory, where the concept of social capital is constructed, the theory goes into the policymaking,
al science.
The limits of application of concepts of social capital in research practice through the reference to the
history of concepts and theories were comprehended. Determined, that the critical importance of social
capital for social theory is the result of claims for an interdisciplinary signi�cance. Critical view of such
interdisciplinary perspectives points to the ideological and methodological limitations of the use of some
concepts of social capital. However, the undisputed fact of this research program, based on the integrative
tendencies of a uni�ed science of society. Consequences deriving from the social capital are identi�ed in the
margins of various disciplines. In the political sphere – is civil engagement and institutional effectiveness,
in economics – the reduction of transaction costs, in social sphere – cohesion and solidarity, or even life
satisfaction and well-being. The broad range of the research program of social capital at different levels
of social phenomena stretches from the perspectives of historical macrosociology to micro-perspectives of
network analysis. Within the framework of the research program is no consensus on how to operationalize
and measure social capital, which signi�cantly reduces the prospects of its indicators use in the determination
the steps of policies.
Keywords:
social capital, interdisciplinarity, economic theory, neoliberalism.
Надійшла до редколегії 28.02.2013 р.
УДК 502(073)
В. Н. Самченко
Красноярский государственный аграрный университет
ТИПЫ РАЦИОНАЛЬНОСТИ И ПРОГРЕСС НАУКИ
Распространенная сейчас в российской литературе концепция типов научной рациональности
Стёпин и др.) внутренне противоречива, содержит нравственно сомнительные моменты
и характеризует эволюцию знания неполно и неточно. Предлагаемый подход преодолевает эти
недостатки. Прилагается таблица исторических типов познания и техники.
Ключевые слова: типы рациональности, тип осваиваемых познанием явлений, научная революция, лидер
науки, идейный облик науки.
В современной российской литературе широким признанием пользуется
периодизация развития науки, разработанная В. С. Стёпиным. Это т. н. теория типов
М. Ґрановетера, Н. Ліна та Р. Берта).
Проблема теоретичного синтезу, що поєднав би макро- і мікроперспективи погляду на
соціальний феномен, а отже і дві його унаочнені нами складові (структурну і змістовно-
символічну) є нагальною для дослідницької програми соціального капіталу. Загалом ця
партикулярна проблема однієї з дослідницьких програм відображає загальну тенденцію
в соціальних науках. Дихотомія макро-мікро перспектив, структурної і змістовно-
символічної складової соціального капіталу відсилає до знайомих нам протиставлень:
структури і дії, індивідуальної і колективної дії, економіки і суспільства, спільноти і
суспільства і т. д.
Дослідницька програма соціального капіталу репрезентує також ще одну вагому
тенденцію в соціальній науці – рух до подолання дисциплінарних меж. Наслідки, що
вважаються похідними від соціального капіталу ідентифікуються в межах полей різних
дисциплін: у політичній сфері це політична участь та інституціональна ефективність, у
економічній – передусім зниження трансакційних витрат, у соціальній – згуртованість
та солідарність чи навіть задоволеність життям і самопочуття. А широта охоплення
дослідницькою програмою соціального капіталу різнорівневих соціальних феноменів
простягається від перспектив історичної макросоціології до мікроперспектив мережевого
аналізу.
В межах дослідницької програми не досягнуто консенсусу щодо методів
операціоналізації і вимірювання соціального капіталу, що значно звужує перспективи
врахування його показників у визначенні кроків практичних політик. Така ситуація
методологічної невизначеності радше вказує на існуючі лінії поділу в межах самої теорії
соціального капіталу, що хибує неузгодженістю та, іноді, надмірною метафоричністю
своїх концептуалізацій, аніж на недостатність дослідницького інструментарію.
Урешті, однією з вагомих причин популярності соціального капіталу в академічному
середовищі виявилась власне мода на даний концепт – тобто ситуація коли успіх
породжує успіх, що спровокувало відносний сплеск публікацій починаючи з середини
90-х років ХХ століття. Сьогодні, коли академічна мода дещо змінила свої преференції,
а найбільш бурхливі дискусії про соціальний капітал, здається, залишились позаду,
можливим є повернення до виваженого осмислення меж застосовності концепції,
уникаючи численних ідеологічних та методологічних пасток.
Бібліографічні посилання:
Бурдье П. Формы капитала / Пьер Бурдье // Экономическая социология: электронный журнал. –
Том 3, № 5. – 2002. – С. 60-74 [Режим доступу до журналу: «http://ecsoc. hse. ru/data/670/586/1234/ecsoc_t3_
Деррида Ж. Призраки Маркса / Жак Деррида. – М. : Logos altera, 2006. – 254 с.
Валлерстайн И. Миросистемный анализ / Иммануил Валлерстайн // Время мира. Альманах
современных исследований по теоретической истории, макросоциологии, геополитике, анализу мировых
систем и цивилизаций / Под ред. Н. С. Розова. Новосибирск, 1998. – Выпуск 1. – С. 105 -123.
Патнам Р. Творення демократії. Традиції громадської активності в сучасній Італії / Р. Д. Патнам
разом з Р. Леонарді та Р. Й. Нанетті . – К. : Основи, 2001. – 302 с.
Токвіль А. Про демократію в Америці / Алексіс де Токвіль. – К. : Всесвіт, 1999. – 590 с.
Фукуяма Ф. Доверие: социальные добродетели и путь к процветанию / Френсис Фукуяма. – М. :
АСТ: АСТ МОСКВА, 2008. – 730 с.
Фукуяма Ф. Великий разрыв / Фрэнсис Фукуяма. – М. : АСТ: АСТ МОСКВА, 2008. – 474 с.
Фукуяма Ф. Конец истории? / Френсис Фукуяма // Вопросы философии. – 1990. – № 3. – С. 84-118.
Aberg M. Putnam’s social capital theory goes east: a case study of western Ukraine and L’viv / М. Aberg
// Europe-Asia Studies. – 2000. – vol. 52.- № 2. – P. 311.
Baron S. Social capital: critical perspectives / Baron, John Field, Tom Schuller.- Oxford University Press,
2000. – 307 p.
11.
Becker, G. S. Human Capital / Gary S. Becker. – N. Y. : Columbia University Press, 1964. – 187 p.
Castiglione D. Social capital’s fortune: An introduction / Dario Castiglione, Jan W. van Deth, and
Guglielmo Wolleb // The Handbook of Social Capital. – NY: Oxford University Press. – 2008. – P. 1-13.
Coleman J. S. Norms as Social Capital / J. S. Coleman // Radnitzky G., Bernholz P. (eds.), Economic
Imperialism: The Economic Approach Applied outside the Field of Economics. – NY: Paragon House Publishers,
1987. – P. 133–155.
Farr J. Social Capital: A Conceptual History / J. Farr // Political Theory. – 2004. – № 32/1. – P. 6–33.
Fine B. Social capital versus social theory: political economy and social science at the turn of the
millennium / Ben Fine. – London: Routledge, 2001. – 293 p.
Fine B. Economics, social capital, and the colonization of the social sciences / Ben Fine, Francis Green
// Baron, Field & Schuller (eds). Social Capital: Critical perspectives. – Oxford: Oxford University Press, 2000 – P.
78-93.
Fitzsimon P. Neoliberalism and «Social capital»: Reinventing Community / Patrick Fitzsimon //
Neoliberalism, Welfare and Education: ‘The New Zealand Experiment’ – Critique and Critical Transformations,
New Zealand Association for Research in Education, AREA Conference, NO, 2000.- P. 2-20.
Fukuyama F. The End of History? / Francis Fukuyama // The National Interest. – 1989. – №16. – P. 3-18
Granovetter, M. The Strength of Weak Ties / Mark Granovetter // American Journal of Sociology. – 1973.
софія
(асоціацій).
Ефект, до якого призводять публікації Р. Патнама був вибуховим – увага до досліджень
соціального капіталу (особливо від моменту виходу в світ «Боулінгу наодинці» у 2000
році) не спадала майже протягом всього першого десятиліття нового тисячоліття.
Розширюється також географія досліджень – з ядра та напівпериферії світ-системи
порівняльні дослідження соціального капіталу переносяться до периферії, включаючи
пострадянський регіон, зокрема і сучасну Україну.
Дослідницька програма Р. Патнама зустрічає як своїх критиків (наприклад,
колективний критичний збірник його колег по політичній науці у США: «Соціальний
капітал: критичні перспективи щодо спільноти та «Боулінгу наодинці» [23] чи вагомі
критичні зауваги Т. Скокпол [27] щодо досліджень мереж громадянської участі у США)
так і прихильників та послідовників.
Одним з тих, хто неоднозначно висловився на підтримку Р. Патнама, був американський
політолог Ф. Фукуяма (відомий своєю прихильністю до неоконсервативної ідеї
та славнозвісними прогнозами щодо подальшого напрямку ідеологічної еволюції
людства), що вже до того встиг долучитись до концептуалізації соціального капіталу
(як неформальних норм, що сприяють співпраці поміж дієвцями) в порівняльному
дослідженні культурної детермінації довіри [6]. В своїй праці «Великий розрив» [7]
(1999) Ф. Фукуяма частково спирається на більш ранні публікації Р. Патнама про долю
спілок і соціального капіталу в Америці, обґрунтовуючи можливість самовідновлення
соціального капіталу. На думку Ф. Фукуями, капіталізм не створює передумов до
руйнівної індивідуалізації та ерозії соціального капіталу, натомість існують потужні
антропологічні передумови для зворотних тенденцій.
Роботи Р. Патнама повертають дослідження соціального капіталу в русло політичної
науки, орієнтують на певні спрямування у практичній політиці. Розпад радянського блоку
країн «реального соціалізму» та поступове згортання держави загального добробуту
(welfare state) в межах ядра світ-системи під тиском неоліберальних перетворень
підсилює претензії теорії соціального капіталу на формування порядку денного
соціальної політики. Ця обставина дозволяє критикам теорії вказувати на її ідеологічну
ангажованість, пов’язану з обґрунтування неоліберального проекту [28], що виявляється
у перенесенні відповідальності за загальний добробут від держави до віднайденої
локальної спільноти, синонімом якої в політичному дискурсі і опиняється соціальний
капітал [17, c. 3]. Теорія соціального капіталу в межах такої візії розглядається як
«троянський кінь» [16], з допомогою якого неокласична економіка колонізує соціальну
теорію. Така колонізація має водночас методологічний (індивідуалізм та редукціонізм
теорії раціонального вибору) та ідеологічний (обґрунтування нормативних моделей
індивідуалізму та ринку) виміри [29]. Загалом, критичний погляд на теорію соціального
капіталу вдало резюмує Б. Файн в роботі «Соціальний капітал проти соціальної теорії:
політична економія та соціальна наука на зламі тисячоліть» [15] (2001), ставлячи під
сумнів її значущість з точки зору політичної економії.
Р. Патнам, спираючись на концептуалізацію, здійснену Дж. Коулменом, вплітає нову
теорію соціального капіталу в контекст комунітаристської традиції в політичній науці.
Осмислюючи соціальний капітал як «дух громадянства», Р. Патнам здійснює повернення
до А. де Токвіля і його «Демократії в Америці» [5], поєднуючи доробок класика політичної
науки з дослідженнями «громадянської культури» в 60-х роках ХХ століття. Тим самим
у Р. Патнама теорія соціального капіталу знаходить своє опертя на класику соціально-
філософської думки і вдало резонує з тогочасним ухилом американської політичної
науки до нормативних моделей республіканства та спрямування до досліджень у руслі
культурного детермінізму.
Р. Патнам акцентує на первинності культурно-символічної складової соціального
капіталу: цінностей, норм та мереж громадянської участі, ще раз наголошуючи на
зв’язку культурних факторів, згуртованості спільнот,громад і спілок та економічної
й інституційної ефективності. Йому також вдається вийти за межі теоретичної схеми
накопичення соціального капіталу як публічного блага на основі раціонального
спрямування дієвців на співпрацю, що була запропонована Дж. Коулманом, і пояснити,
яким чином відтворюються громадянські чесноти та як вирішують проблему колективної
дії спільноти, не вдаючись до редукованого погляду на індивідуальну мотивацію чи
нормативну згоду.
Утім, соціальний капітал для Р. Патнама залишається передусім макрорівневим
феноменом. Розгляд структурної складової соціального капіталу – соціальних мереж,
натомість потребує уваги до мікрорівня соціальних взаємодій. Саме таку перспективу
для дослідницької програми соціального капіталу пропонує мережевий аналіз (тут
доцільно згадати про дослідників, яким цей напрямок завдячує чи не найбільше, а саме
що може розраховувати на отримання від групи матеріальних та емоційних ресурсів
(дружби, симпатії чи допомоги). Зрозуміло, що відповідно до такої схеми, соціальний
капітал може акумулюватися лише в межах щільних локальних спільнот, де індивіди
здатні підтримувати стосунки «tet-a-tet». Щільні традиційні спільноти генерують значну
кількість емоційних ресурсів. Пам’ять про таке емоційне багатство слугує однією з
підстав афективної туги за Gemeinschaft, що у політичному дискурсі відображається
в різноманітних формах консерватизму. Слідів такої консервативної настанови не
позбавлена і дослідницька програма соціального капіталу.
Примітно, що досліджуючи сільські спільноти у Західній Вірджинії (США),
Ганіфан констатує брак соціального капіталу [20, c. 131]. Р. Патнам йдучи слідами
свого попередника стверджуватиме це стосовно США, але вже у ХХІ столітті [25].
Починаючи з другої половини ХХ століття поняття соціального капіталу актуалізується
у зв’язку з його традиційним контекстом – проблемою спільнот (утім, акцент зміщується
з традиційної сільської общини до урбанних груп у великих містах, що, наприклад,
маємо у дослідженні відомої американської урбанологині Дж. Джейкобс [21, c. 138]);
асоціюється з новою проблематикою теорії людського капіталу, започаткованою
Г.
Беккером [11]; або ж застосовується в аналізі причин нерівності, що не можуть бути
пояснені розподілом економічного чи людського капіталів – у роботах Ґ. Лурі [22]. Деякі
концептуальні елементи теорії соціального капіталу розробляються в межах мережевої
теорії. Зокрема доробок М. Ґрановетера [19] у області дослідження ринку праці є
ключовим для прояснення структурної складової соціального капіталу (ідеться про
такі ідеї М. Ґрановетера як сила слабких зв’язків і закоріненість економічних дій в межі
соціальних структур, що можуть бути названі соціальними мережами).
Коротка передісторія поняття соціальний капітал завершується з появою робіт
Бурдьє [1] і Дж. Коулмана [13], що і постали фундаторами дослідницької програми.
При цьому в своїй концептуалізації Дж. Коулман – дослідник ангажований проблемою
освіти, що споріднює його з тією проблемою, що займала Л. Дж. Ганіфана – розширює
інтуїцію свого попередника, але вже на підґрунті теорії раціонального вибору (соціальний
капітал як функція соціальної структури, публічне благо і предмет цілераціональних
інвестицій), що на той час починає активно здобувати позиції в американській соціальній
науці у зв’язку з кризою структурного-функціоналізму. Проте, Дж. Коулман в своїй теорії
залишається у рамках консервативних сподівань Л. Дж. Ганіфана, надаючи їм лише
більш адекватного теоретичного обґрунтування.
Попри теоретичну дистанцію поміж традиціями, що їх представляють П. Бурдьє
і Дж.
Коулман обидва мали своє зацікавлення в полі освіти, що імовірно вплинуло
на інтерес до проблеми соціального капіталу. Проте двох дослідників пов’язує також
бажання віднайти можливість нового теоретичного синтезу в соціальних науках,
що поєднав би рівні дії і структури: конструктивізм феноменологічної традиції та
структуралістський реалізм (у випадку П. Бурдьє) чи мікро- і макроперспективи у
випадку соціології раціонального вибору Дж. Коулмана. Соціальний капітал для
Дж. Коулмана якраз є тією необхідною теоретичною ланкою, що може пов’язати
цілераціонально спрямовану поведінку дієвців зі слідуванням нормативним приписам.
Крім того, ці науковці приходять до аналітичного розбору поняття «соціальний капітал»
– аж до його дефінування, у підсумку тривалої польової роботи. Соціальний капітал тим
самим є не суто теоретичною «вигадкою», а виконує роль дієвої пояснювальної схеми,
що доповнює мову опису, яку використовують П. Бурдьє та Дж. Коулман (у випадку
останнього соціальний капітал ще й постає осьовим терміном).
Як Дж. Коулман, так і П. Бурдьє висловлюють певність, що соціальний капітал
є ресурсом, похідним від приналежності до групи. Такий підхід одразу скасовує
перспективу розгляду соціального капіталу як виключно індивідуального чи групового
феномену. Соціальний капітал генерується, відтворюється та використовується в
системній взаємодії індивідуального та групового рівнів.
Хоча концепції Дж. Коулмана та П. Бурдьє і надають поняттю соціального капіталу
більш-менш надійного теоретичного підґрунтя, справжню популярність, що вийшла за
межі наукового дискурсу соціальний капітал отримав завдяки роботам американського
соціолога Р. Патнама. Р. Патнам широко застосовує поняття і теорію соціального капіталу
(як норм, довіри та мереж громадянської залученості) в порівняльному дослідженні
інституційної ефективності та громадських традицій італійських регіонів [4], та в більш
відомій поза академічним дискурсом (принаймні у США) праці «Боулінг наодинці» [25],
що стверджувала, цебто запаси соціального капіталу у США вичерпуються, а традиційно
багате на різноманіття добровільних спілок (асоціацій) громадянське суспільство
згортається. Р. Патнам у своїх роботах звертається до традиційної для поля застосування
дослідницької програми соціального капіталу тематики – проблеми спільнот та спілок
софія
принаймні двох важливих тенденцій, що стосуються соціальної науки кінця ХХ століття
є необхідною умовою розуміння успіху дослідницької програми соціального капіталу:
по-перше, це інтервенція (методологічна та ідеологічна) підходів економічної теорії в
соціальні науки; по-друге, швидке проникнення академічних ідей в публічний політичний
дискурс, що відбувається на фоні активізації неоліберальних політик та публічних спроб
їх критики чи утвердження.
Більшість концептуальних історій соціального капіталу, що як правило є імпліцитними
спробами знайти корені поняття, виконаними в межах ширших досліджень проблемного
поля, обмежуються констатацією про наявність розрізнених використань поняття
починаючи з Л.
Ганіфана, Ґ. Лурі і Дж. Джейкобс і закінчуючи «класиками» теорії
Бурдьє і Дж.
Коулманом. Утім, завданням концептуальної реконструкції повинно
стати осмислення соціологічних і економічних підстав виникнення концепції і її
подальшого проникнення з академічного в публічний дискурс.
Сформувавшись у дослідницьку програму теорія соціального капіталу, утім не
позбавилась від внутрішніх суперечностей, що стали підставою для її активної критики
[10], [15].
Дослідження соціального капіталу ґрунтуються на роботах П. Бурдьє [1], Дж. Коулмана
[13], Р. Патнама [4; 25], Ф. Фукуями [6; 7]. Засновки сучасних концепцій соціального
капіталу містять роботи Л. Дж. Ганіфана [20] та Ґ. Лурі [22]
Метою статті є огляд історії дослідницької програми соціального капіталу, що
дозволить унаочнити її слабкі та сильні сторони, причини стійкості та обмеженість,
а також оцінити претензії на виключну роль концепту соціального капіталу в межах
соціальної теорії.
Спираючись на соціальну філософію як метатеорію соціальної науки ми намагаємось
осмислити межі застосування теорій соціального капіталу в дослідницькій практиці.
Саме в такому руслі відбувається оцінка соціологічних, економічних, антропологічних
чи таких, що виникають в межах політичної науки концепцій соціального капіталу,
запропонованих нами до розгляду.
Осмислення меж застосування концепцій соціального капіталу в дослідницькій
практиці потребує звернення до історії цього поняття та теорії. Виняткова важливість
поняття соціального капіталу для соціальної теорії є наслідком існуючих претензій
ряду концепцій на міждисциплінарну значущість. Хоча критичний погляд на такі
міждисциплінарні посягання вказує на ідеологічну й методологічну обмеженість вжитку
окремих концепцій соціального капіталу, беззаперечним фактом є те, що розвиток
концепцій соціального капіталу відображає і певні тенденції в розвитку суспільних наук.
Вільно руйнуючи дисциплінарні межі, дослідницька програма соціального капіталу
засвідчує потужність інтегративного потенціалу єдиної науки про суспільство, що долає
свою колишню інституційно обумовлену дисциплінарну роздробленість. Навіть на рівні
повсякденних уявлень про розмежування областей соціальної науки поняття «соціальний
капітал» поєднує в собі соціальне як предмет соціологічної науки та капітал як предмет
економічної. З іншого боку, для багатьох дослідників, концепції соціального капіталу є
прикладом методологічної експансії економічної теорії на інші царини соціальних наук.
Попри позірний успіх соціального капіталу, осмислюючи більше ніж 20-річну
контраверсійну історію дослідницької програми, Д. Кастіґліоне, Я. ван Дес та Ґ. Волеб
ставлять осьове питання про те «наскільки міцно зараз вкорінився соціальний капітал в
концептуальні словники соціальних наук» [12, c. 1].
Словосполучення «соціальний капітал» зустрічається вже в працях економістів ХІХ
століття, на що вказують М. Вулкок [30, c. 159] і Дж. Фарр [14, c. 10], попри те, що
його вжиток не мав майже нічого спільного з тим, що прийнято розуміти під соціальним
капіталом в сучасній науковій спільноті. Перше, хоча і метафоричне (тобто таке, що не мало
визначеної політекономічної інтерепретації) використання поняття «соціальний капітал»
в сенсі близькому до сучасних концептуалізацій приписують Л. Дж. Ганіфану (20-ті роки
ХХ століття), на що зауважує Р. Патнам [25, c. 19]. Л. Дж. Ганіфан вперше ідентифікує
корисні соціальні зв’язки в межах спільноти як соціальний капітал. Основоположність
його внеску зумовлюється вдалою інтуїцією, цебто соціальні зв’язки, що виникають і
підтримуються на міжіндивідуальному рівні призводять до виникнення емерджентних
ефектів на рівні груп: добросусідське спілкування призводить до укріплення спільноти,
відтворення «доброї волі, товариськості, взаємної симпатії і спілкування» [20, c. 130].
Л. Дж. Ганіфан змальовує доволі просту схему накопичення соціального капіталу
як колективного блага. Індивіди, що мають потребу у спілкуванні, яка не може бути
задоволена лише у межах сім’ї, реалізують її участю у товариській групі, накопичуючи
таким чином соціальний капітал, що покращує життєві умови цілої спільноти. Від
соціального капіталу виграє водночас й група як соціальна цілісність так і індивід,
Хюбнер К. Истина мифа / К. Хюбнер ; Пер. с нем.- М. : Республика, 1996.- 448 с.
Сычев А. А. Природа смеха или Философия комического / А. А. Сычев ; Науч. ред. д-р филос. наук
Р. И. Александрова. – Саранск: Изд-во Мордов. ун-та, 2003. – 176 с.
Вулис А. Метаморфозы комического / А. Вулис.- М. : Искусство, 1976.- 126 с..
Родний О. В. Міфопоетичні витоки сміховаї культури.
У статті розглядаються міфопоетичні джерела сміхової культури. Діонісійські ігри, давньогрецька
комедія, середньовічний карнавал досліджуються в їх генетичних зв’язках з античною міфологією і
визначаються як ті форми духовно-практичної діяльності, що стали для культури традиціоналізму
ефективними інструментами подолання світоглядних суперечностей.
Ключові слова
міф, сміх, сміхова культура, міфопоетична свідомість, символізм сміху, дионісизм, метонімія,
давньогрецька комедія.
Rodniy O. Mythopoetic origins of humorous culture.
The article deals with the laugh culture myth-poetical sources. Collective laughter, based on the myth-
poetical consciousness, was the most important component of the ancient continuum. It found expression in the
relevant cults, rituals, literary genres. Greek and Roman laugh cultures are based on the ancient mythological
sacred laughter tradition. The mythology laughter characterized by the fact that the order of an object or
phenomenon is given in the form of confusion, chaos, which a person must overcome. Laughter and myth
both deify man, reduce the distance between the ideal and the real life, inserting it into the communication
sphere. The symbolism of the divine laughter is based on the symbolism of freedom: the Olympic gods are free
from fear and limitation. Laughing man is like a God, going into the same spiritual space of freedom, raising
over social taboos.
The essence connection between myth-poetical and laugh sources of the culture reveals in Dionysianism as
a particular kind of «choral» state, in which the individual soul outgrows itself,
breaking out of a unit in the Entity. Dionysian comic source is based upon metonymy which is a form
of the trope, genetically ascending to myth and mostly de�ning – in the arsenal of the literary devices – the
refraction of the principle “everything in the all” basic for mythology in the models of the world created by
the antiquity literature. Thus the ancient Greek comedy is the ontological system in which the conception
of the relationship between man and the external reality manifests itself. In the antiquity consciousness
the comedy laugh possesses the sacred essence due to the attitude of the special “enrapture” state of the
mystery participants to God’s bene�cial energy. In the whole mythological laughter did not act against the
of�cial seriousness; moreover – it indirectly – through the weakening of norms and restrictions of the society
– supported the of�cial culture, maintaining social stability. In the traditional culture mythology, ancient
holidays, related with it, and early medieval carnival become important tools of the spiritual-practical activity
directed to the recreation of three-dimensional view of the world, overcoming outlook and connecting the
centre and the marginalia of the individual self-identi�cation.
Keywords:
myth, laughter, laugh culture, myth-poetical consciousness, symbolism of laughter, Dionysianism,
metonymy, ancient Greek comedy.
Надійшла до редколегії 17. 02. 2013 р.
УДК 316. 334. 2:303. 01:141
М. В. Рябінчук
Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут»
СОЦІАЛЬНИЙ КАПІТАЛ ЯК МІЖДИСЦИПЛІНАРНА КОНЦЕПЦІЯ В СУСПІЛЬНІЙ
НАУЦІ
Осмислено межі застосування концепцій соціального капіталу в дослідницькій практиці через
звернення до історії поняття та теорії. Визначено, що виняткова важливість поняття соціального
капіталу для соціальної теорії є наслідком існуючих претензій на міждисциплінарну значущість.
Критичний погляд на такі міждисциплінарні перспективи вказує на ідеологічну й методологічну
обмеженість вжитку окремих концепцій соціального капіталу поряд з беззаперечним фактом
знаходження цієї дослідницької програми в осерді інтегративних тенденцій єдиної науки про
суспільство.
Ключові слова
соціальний капітал, міждисциплінарність, економічна теорія, неолібералізм.
Протягом останніх двадцяти років концепт «соціальний капітал», будуючись на
інтуїції про те, що соціальні зв’язки та відносини можуть виступати як корисний ресурс
для індивідів та суспільства, активно здобуває позиції в соціальних науках. Дослідницька
програма соціального капіталу синтезує різноманітні теоретичні парадигми, виходячи за
межі тих академічних та ідеологічних рамок, в яких вона виникає. З областей теоретичної
соціології та економічної теорії, де конструюється поняття соціального капіталу, теорія
переходить до застосовного інструментарію практичної політики (policymaking),
поєднуючи у собі перспективи економічної, соціологічної та політичної наук.
Економічні успіхи світової економіки в двох останніх декадах ХХ століття сприяють
подальшій інтервенції економічного теоретизування в соціальних науках. На піку
цього тренду з’являються концепції людського капіталу і загалом дискурс соціальних
наук повертається в бік «капіталістичної» термінології. Тому осмислення наслідків
софія
знаками распада мироустройства. Наиболее органичной формой отражения этого
процесса является метонимия. Характерно, что маски комедийных актеров по сути своей
метонимичны, так как на них изображено какое-то одно определенное эмоциональное
состояние действующего лица комедии. Маски позволяют манифестировать
распадающийся облик персонажей, сигнализируя, что и сам человек в комедии выступает
в качестве метонимии, части искаженного мира, так как играет роль агента этого мира,
который вскоре рухнет под взрывами смеха зрителей.
Перемещение фрагментов бытия осуществляется в комедии в форме инверсии
основных функций мифологических персонажей: в этом случае обыгрываются ситуации
перехода власти от сильных к слабым, от богов к птицам или людям. Кроме того,
инверсия половых ролей: мужчина вместо женщины (часто), и гораздо реже – женщина
вместо мужчины также обеспечивает создание комического эффекта.
Однако человек не может навсегда замкнуться в мире коллективного бессознательного,
окончательно растворившись в «мы». «После взлета наступают опустошение,
растерянность и сознание начинает требовать чего-то более осязаемого и веского, того,
на что можно было бы опереться в этом переходном, лишенном красок состоянии»
(Sichov 2004, p. 96) [2].
Мифопоэтическое сознание в Древней Греции разрушалось под влиянием многих
факторов: экономического подъема и последующей имущественной и социальной
дифференциации; роста городов и городской культуры; расширения торговли и
мореплавания, обусловившего знакомство греков с иными традициями и нравами. В
условиях развития полисов механизмы понимания мира, предложенные мифологической
традицией, были явно неадекватны изменившимся социальным условиям. Своеобразная
информационная энтропия, кризис понимания мира как упорядоченной системы указывал,
прежде всего, на превалирование социального хаоса над порядком. Древняя Греция ищет
новый общественный идеал и находит его, отчасти, в сфере комического.
Разрушение мифопоэтического мировоззрения в Древней Греции требовало коренных
перемен в общественном сознании. Нормы, традиции, привычки, регулирующие
общественные связи в родовом обществе, уже не были способны упорядочить новые
отношения с их все более сложной структурой и многообразием возможностей. Традиция
уступает творчеству, предопределенность – свободе, коллективизм – индивидуализму.
Индивидуализация и возросшая степень свободы не могли не отразиться на стихии
комического. Растущая роль разума в смеховой культуре проявляется в ряде особенностей:
смех уже не представляется непознаваемо-божественным, тем, к чему можно быть
лишь сопричастным. Теперь он – просто инструмент для достижения различных
(социальных, философских, этических, политических) целей. В зависимости от этих
целей, единая смеховая культура редуцируется и распадается на ряд форм. Для литературы
послеклассической эпохи характерно жанровое многообразие («сократический» диалог,
мениппея, сатира, памфлеты, эпиграммы и т. д.). Ядро смеховой культуры составляют
«рационализированные» жанры, привносящие в область комического серьезный оттенок.
Коллективный смех, опирающийся на мифопоэтическое сознание, был важнейшей
составляющей античного континиума. Он находил выражение в соответствующих
культах, обрядах, литературных жанрах. «Между тем, коллективный смех, – отмечает А.
А. Сычев (2004, p. 96), – только инструмент совмещения разных пластов миропонимания,
«плавильный котел» экстремумов культуры. Он не вещает истину, а показывает ее
принципиальную нелинейность, множественность; путь к ней лежит через коммуникацию,
синтез и медиацию противоположностей – то есть через серьезно-смеховое отношение к
миру» [2]. Если официальная серьезность отрицает часть истины – ее комическую сторону,
то и чистый смех отрицает часть истины – сторону серьезную.
Мифопоэтический смех не выступал в целом против официальной серьезности; более
того – косвенно поддерживал ее, сохраняя социальную стабильность. Первобытный
праздник был формой катарсиса – очищения от деструктивных желаний; дионисическая
оргия завершалась аполлоническим видением; античные ритуальные насмешки над
триумфатором были, в конечном счете, формой осанны, а не издевательства. Соответственно,
серьезность не препятствовала смеху, а легитимировала его – в определенных социально
установленных рамках. Мифология и связанные с ней античные праздники, средневековый
карнавал пытались воссоздать объемное видение мира, соединяя крайности в единое целое.
Мифопоэтическое сознание, являясь основой культуры античного и средневекового
общества, тем не менее, видоизменялось, трансформировались и социальные функции смеха,
подготавливая условия для вызревания новых общественных отношений. Ренессансные
особенности смеха, его связь мифопоэтической традицией представляют научный интерес
и могут быть предметом дальнейшего исследования.
Библиографические ссылки:
свободы являются оргиастические обряды античной древности, корректирующие
растущую общественную дифференциацию: культ объединяет людей во временную
крупномасштабную общность, намного превосходящую все существующие в обыденной
жизни общности и группы. Наиболее развитым из подобных объединяющих культов
является культ Диониса. Механизм этого культа подобен механизму опьянения, когда
наружу вырываются инстинктивные, бессознательные порывы, происходит разрыв с
обыденностью и человеческая душа чувствует единение со всем сущим и понимание
всего сущего – органическую и оргиастическую связь с природой. В этом состоянии
даже боль приносит радость, и хаос не внушает ужаса – сама душа есть часть этого
хаоса.
Дионисизм – своеобразное «хоровое» состояние, где индивидуальная душа перерастает
себя, прорываясь из единичного в Единое. То, что смех в дионисическом культе играл
немаловажную роль, проявляется, в частности, в том, что смех был постоянным,
практически доминантным атрибутом самого Диониса. Не случайно и то, что обычная
свита Диониса состояла из хохочущих вакханок и бражников. Смеющийся человек –
апофеоз дионисизма, считалось, что лишь он способен разорвать связь с обыденностью.
В основе создания комического эффекта дионисизма лежит такое художественное
средство, как метонимия.
Происхождение метонимии и ее природа обусловлены ее тесной связью с мифом.
Известный современный немецкий философ Курт Хюбнер полагает, что «гомерический
смех» является … основной составной частью греческого мифа… Шутовская
(буффонская) пародия оказывается даже важнейшей стороной всей жизни богов. К
этому следует добавить, что уродством и бранной речью, так называемыми эсхологиями,
сопровождались культовые действия, например, во время тесмофорий (праздников
плодородия), Великих процессий Дионисий и в других случаях. Неискоренимым
предрассудком остается мнение, согласно которому миф есть очень серьезное дело и боги
должны всегда шествовать с достоинством. Грек же представлял себе это совершенно иначе.
Для него юмор есть выражение божественного в людях» (Khiubner 1996, p. 401) [1].
Произведение художественной литературы содержит в себе определенные
представления о мире. Так, древнегреческая комедия представляет собой онтологическую
систему, в которой выражена и обоснована концепция взаимоотношений человека и
внешней действительности.
В комедии отражены традиционные онтологические взгляды древних греков. Более
того, людей, наблюдающих за комедийным зрелищем в Древней Греции, объединяло
совместное нахождение перед лицом бога. Таким образом, людей и бога объединял смех
– своеобразная форма жертвоприношения. Комедийный смех сакрализуется в античном
сознании, которое связывает благотворную энергию божества с особым восторженным
состоянием участников представлений.
Идея временного игрового нарушения бытийных основ в античной комедии
связывалась со своеобразной художественной концепцией человека. Комедия трактовала
и судила человека с точки зрения его отказа от принятых в обществе нравственных норм и
поведенческих ориентиров. Художественным эквивалентом данного типа человеческого
качества являлся комедийный персонаж, наделенный деформированным внешним видом.
Деформированный образ персонажа можно рассматривать как одну из наиболее важных
примет нарушенного божественного мироустройства. Человек занимает видное место
в структуре античной картины мира, феномен человека, его облик рассматривались как
результат божественного установления. Распад же целостного образа человека выступал
одним из главных источников смеха в древнегреческой комедии.
Разрушая целостный образ комедийного персонажа, комедия стремилась осуществить
инверсию, основанную на переосмыслении оппозиций: целое – часть. Часть, выступая
в качестве заместителя целого, тем самым как бы временно, в гипотетичном порядке,
узурпирует чужие свойства и качества, и в результате наступает санкция в виде смеха.
Смех в большинстве случаев – форма осуждения, неприятия временного нарушения
легитимного движения жизни.
Инверсия – одна из наиболее характерных примет античного комедийного мышления.
Сюжет античной комедии основан на выдвижении в центр ее художественного мира второй
части следующих оппозиций: идеальное – материальное, божественное – человеческое,
целое – часть. Пародийная, шуточная эмансипация второй части перечисленных
оппозиций выражает идею временного распада целостного миропорядка, возникшего и
существующего благодаря воле богов.
В древнегреческой комедии происходит перемещение онтологических фрагментов.
Нижние фрагменты бытия временно занимают место верхних. Онтологические
фрагменты олицетворяются комедийными персонажами. Они выступают наглядными
софія
смены, подмены, путаницы и т. д. Все это развертывается в оппозиции: «порядок —
хаос». Для мифологии смеха характерно то, что порядок того или иного предмета или
явления дается в форме беспорядка, хаоса (в той или иной степени). Если нарушена
структура предмета, — мы имеем ту или иную меру деструктивности. Если нарушены
смыслы, — мы имеем путаницу, определенную меру бессмысленности. Все эти аспекты
и лики хаоса даны человеку для преодоления. Смеховая культура и является способом
разрешения указанных противоречий. При этом противоречие тем острее, чем ближе
человек находится к границе своего постижения мира. Именно в пограничной зоне
наиболее вероятны противоречия смешения меры вещей, характерные для мифа.
Таким образом, смех является своеобразным маркером, характеризующим состояние
общества. Это и другие свойства смеха еще с античности привлекали внимание
исследователей. Определяющее влияние на теорию смеха имели взгляды Платона,
Аристотеля, Цицерона, Квинтилиана, выделивших аксиологические, эстетические,
этические параметры смеха. Второй традицией, оказавшей воздействие на понимание
смеха, стала немецкая классическая философия, представленная трудами И. Канта,
Г. Гегеля, Ж.-П. Рихтера и локализировавшая феномен смеха в сфере взаимодействия
субъекта и объекта смешного. Третья традиция реализована в работах представителей
иррационалистического направления: А. Шопенгауэра, Ф. Ницше, А. Бергсона,
Фрейда. Двое последних посвятили исследованию смеха специальные труды,
оказавшие определяющие влияние на исследования в XX в. Теория смеха М. М.
Бахтина,
выстроенная им в монографии «Творчество Франсуа Рабле и народная культура
Средневековья и Ренессанса», послужила стимулом для дальнейшего изучения смеха.
В науке постсоветского пространства проблемами смеха плодотворно занимаются
Д. Затонский, А. Сычев, Л. Карасев, М. Рюмина и др. Целью данной статьи является
рассмотрение мифопоэтических истоков смеха, его роли в инверсии мифологического
сознания.
Греческая, а позже и римская народно-смеховая культура опирается на древнюю
мифологическую традицию, признающую за смехом сакральный статус. В скульптуре
архаичные греческие божества изображались с канонической улыбкой на лице, (т. н.
«архаическая улыбка»). Олимпийские небожители также не избегали человеческого
смеха (как и всего человеческого).
Смех, как и миф, лишает мир разумных объяснений, причинно-следственных
связей и т. п. Но, разрушая, смех, подобно мифу, одновременно созидает – творит свой
фантастический мир, который несет в себе определенное мировоззрение, отношение
к окружающей действительности.. Более того, смех провоцирует хаос, сметающий
отжившие устои общества, и он же после этого приводит мир к гармонии: «Смех – подобие
жизни (гармония, возникающая вопреки хаосу). Смех всегда есть смех над хаосом во имя
гармонии, он – гармонизация хаоса» (Vulis 1976, p. 68) [3] .
В древних культурах смех выполнял важнейшие функции гносеологического,
культуротворческого, коммуникативного, социализирующего, социального порядка.
Народная смеховая культура позволяла закреплять, транслировать, трансформировать
символические формы идентификации человека и среды, оптимизировать нормы и
ценности, определяющие социальное поведение.
По мере культурного роста общества, усложнения социальной интеракции проявления
смеха стали более оформленными в различные стилевые и жанровые составляющие.
Пространство смеха позволяло существенно расширить эстетические, этические,
социальные границы творчества, существенно оптимизировало задачи искусства,
усиливало его роль в культурном и социальном развитии, не порывая своей связи с
древними мифами.
Смеховая культура мифа закрепляется в специфических символах и фигурах,
которые так или иначе указывают на определенную меру соотношения хаотического и
упорядоченного, присущую различным модификациям комического.
Божественное происхождение человеческого смеха придает ему особый, сакральный
статус и особые права. Смех как «форма близкого видения» (М. М. Бахтин) сворачивает
дистанцию между идеальным и реальным, делает далекий ранее предмет более близким,
вводит его в сферу коммуникации и вписывает его в интимную мировоззренческую
картину. В этом смысле смех также мифологичен (миф тоже в какой-то мере есть способ
свернуть дистанцию) и пара «смех — божественность» кажется еще более неразделимой,
стремящейся к онтологической оплотненности.
Символика божественного смеха опирается, прежде всего, на символику свободы:
олимпийские боги свободны от страха и ограничений. Смеясь, человек уподобляется
божеству, входя в то же духовное пространство свободы от общественных запретов,
пространство неограниченной коммуникации равных. Ярким выражением этой
Bertalanffy von L. General System Theory. Foundations, Development, Applications / Ludwig von
Bertalanffy. – New York: George Braziller, 2009. – 296 p.
Bertalanffy von L. The Worlds of Science and the World of Value / Ludwig von Bertalanffy // Teachers
College Record. – 1964. – №65. – P. 244-255.
Bertalanffy von L. Zur Geschichte theoretischer Modelle in der Biologie / Ludwig von Bertalanffy //
Studium Generale. – 1965. – №18. – S. 290-298.
Izadi E. F. Resisting Dynamic Structures in Shifting toward Systems Thinking / Ehsan Fakhar Izadi,
Shora Moteabbed, Keyvan Vakili // The 51st Annual Meeting of the International Society of the Systems Sciences.
Integrating Systems Sciences: Systems Thinking, Modeling and Practice, Tokyo, August 5-10, 2007. – Режим
доступа: http://journals. isss. org/index. php/proceedings51st/article/viewFile/499/251.
James W. The Will to Believe / William James // The New World. – Vol. 5. – Houghton: Mif�in and
Company, 1896. – P. 327-347.
Pouvreau D. The Dialectical Tragedy of the Concept of Wholeness. Ludwig von Bertalanffy’s Biography
Revisited / David Pouvreau; trans. from French E. Schober. – Litch�eld Park: ISCE Publishing, 2009. – 243 p. –
(Exploring Unity through Diversity: Volume 1).
11.
Uexkull von J. A Stroll through the Worlds of Animals and Men. A picture Book of Invisible Worlds /
Jakob von Uexkull; trans. C. H. Schiller // Instinctive Behavior. The Development of a Modern Concept / ed. C. H.
Schiller. – New York: International Universities Press, 1964. – P. 5-80.
Райхерт К. В. Антропологічна філософія Людвіга фон Берталанфі.
У центрі антропологічної філософії Л. фон Берталанфі знаходиться людина. Людина на відміну від
інших тварин здатна створювати всесвіт символів, який заміщує світ «речей» і тим самим перетворює
природу на культуру. Антропологічна філософія Л. фон Берталанфі виконує функцію критики
культури.
Ключові слова
філософська антропологія, критика культури, загальна теорія систем.
Rayhert K. The Anthropological Philosophy of Ludwig von Bertalanffy.
The L. von Bertalanffy’s general system theory is a branch and a logico-methodological instrument of the L.
von Bertalanffy’s anthropological philosophy. The basic statement of the L. von Bertalanffy’s anthropological
philosophy is a man as symbolic animal. Only human beings are able to create universes of symbols which
substitute the worlds of things. The foundations of the universes of symbols are categories of cognition. L. von
Bertalanffy considers that categories of cognition are relativistic, grounding on the Sapir-Whorf hypothesis,
i. e. the principle of linguistic relativity. Relativity of categories of cognition is of three types: biological,
cultural and perspective. L. von Bertalanffy gives an explanation of the biological relativity of categories of
cognition through the J. von Uexkull’s Umwelt-Lehre, i. e. the theory of environment. The cultural relativity
of categories of cognition is being explained by L. von Bertalanffy with speci�cities of the different cultures.
The perspective relativity of categories of cognition is a philosophy of models and modelling. All three types
of categories of cognition create the necessary prerequisites for culture criticism, because culture is a part of
the universes of symbols. The important aspect of culture is history. History of culture reveals that Western
society is going to its end. L. von Bertalanffy explains the end of Western society through the image of man as
robot. The culture of Western society sees and studies human beings as robots or automata with only natural
instincts. To save the culture of Western society it ought to be done the reappraisal of values, the revaluation
of relations of human beings in general. It shall lead to the creation of the brand new image of human being
as active and creative creature.
The studying of the L. von Bertalanffy’s anthropological philosophy enables to understand of the origins
of current systems philosophy and systems thinking. In addition the L. von Bertalanffy’s anthropological
rses and the «New Humanism».
Keywords:
philosophical anthropology, culture criticism, general systems theory.
Надійшла до редколегії 25. 02. 2013 р.
УДК 81:1
О. В. Родный
Днепропетровский национальный университет имени Олеся Гончара
МИФОПОЭТИЧЕСКИЕ ИСТОКИ СМЕХОВОЙ КУЛЬТУРЫ
В статье рассматриваются мифопоэтические источники смеховой культуры. Дионисийские игры,
древнегреческая комедия, средневековый карнавал исследуются в их генетических связях с античной
мифологией и определяются как те формы духовно-практической деятельности, которые стали
для культуры традиционализма эффективными инструментами преодоления мировоззренческих
противоречий.
Ключевые слова
миф, смех, смеховая культура, мифопоэтическое сознание, символизм смеха, дионисизм,
метонимия, древнегреческий комедия.
Смех является одной из антропологических констант существования человека; он
сопровождает человечество на протяжении всей истории его существования. Смех можно
рассматривать как важнейший элемент онто- и филогенеза мифологической культуры;
функции смеха в обществе и отношение к нему служат показателями культурного и
общественного развития, социальных, политических и идеологических ориентаций
общества.
Смеховая культура – неотъемлемая часть любого общества – своими корнями уходит
в миф, для которого, в свою очередь, характерны противоречия, смещения смыслов,
софія
животное. Человек в отличие от других животных способен создавать вселенную
символов, которая замещает мир «вещей». В основании вселенной символов лежат
категории познания, которые носят относительный характер. Относительность
категорий может быть трёх видов: биологической, культурной и перспективистской.
Перспективистская относительность категорий познания создаёт предпосылки для
критики культуры, так как культура является частью вселенной символов. Важным
аспектом культуры является её историческое измерение. История культуры показывает,
что современное западное общество идёт к своему концу, так как превращает человека в
робота. Для того чтобы сохранить культуру западного общества необходимо совершить
переоценку человеческих отношений в целом. Это должно привести к выработке нового
образа человека, человека активного и творческого.
Изучение антропологической философии Берталанфи открывает интересные
перспективы исследований в различных областях. Так, для истории науки и философии
изучение антропологической философии позволяет понять переход программы развития
системологии, построенной на общей теории систем и системотехнике, к программе
развития системологии, в которой к общей теории систем и системотехнике добавляется
системная философия. Ряд философских вопросов, которые находились в сфере внимания
Берталанфи, такие как проблемы человека, познания и науки, культуры, символических
систем, ценностей, трансформировались в системную философию, в которой речь идёт
о существовании (системная онтология), познании (системная гносеология) и ценности
(системная аксиология) символических наук, таких как человек и культура [4].
Антропологическая философия Берталанфи оказала сильное влияние на современное
движение в рамках системных исследований, известное как «системное мышление»
(Systems Thinking). Основную задачу системного мышления можно обозначить так:
системное мышление призвано «подготовить оптимальные способы понимания
комплексных структур, которые окружают нас, лучшего понимания того, как эти
структуры работают, и, таким образом, позволить нам внедрять эффективные и
компетентные решения комплексных проблем вокруг нас» [8].
Обращение Берталанфи к понятию Umwelt Я. фон Икскюля позволяет проводить
сравнительный анализ философско-антропологической концепции Берталанфи
и концепций мультиверсума (плюриверсума) У. Джеймса (1842-1910) и Б. Латура
(род. 1947). Дело в том, что У. Джеймс считал, что люди обитают в так называемом
«мультиверсуме», в котором восприятие реальности зависит от субъекта восприятия,
которым является человек [9]. Эта позиция была развита Я. фон Икскюлем в концепции
Umwelt, согласно которой восприятия зависит от субъекта восприятия, которым может быть
любое живое существо, не только человек [11]. Данная позиция была подхвачена и развита
современным французским социологом и философом Б. Латуром [1]. Приверженность
Берталанфи идее Umwelt позволяет рассматривать Берталанфи, с одной стороны, как
последователя прагматиста У. Джеймса, с другой – как предшественника Б. Латура.
Критика культуры как естественный компонент антропологической философии
Берталанфи получает новое звучание в контексте проекта «нового гуманизма»
ЮНЕСКО, целью которого является «создание атмосферы взаимопонимания и
ощущения принадлежности к сообществу». Представители ЮНЕСКО видят в «новом
гуманизме» новую «духовную революцию»: «В условиях глобализации новый гуманизм
должен стать неотъемлемой частью культурного разнообразия, диалога в эпоху новых
технологий и примирения между Севером и Югом. Он должен быть действительно
плюралистическим, космополитическим, вдохновлять на размышления всех и повсюду,
давая каждому возможность выражать свои чаяния» [2, c. 2]. Гуманистическая
направленность критики культуры Берталанфи очевидна, особенно когда понимаешь,
что критика культуры строится на расширенной трактовке Umwelt.
Здесь я очертил только четыре возможные перспективы изучения антропологической
философии Л. фон Берталанфи. Их уже достаточно для того, чтобы полагать, что
философия Берталанфи до сих пор остаётся актуальной, причём не только для самих
философов.
Бібліографічні посилання:
Латур Б. Можем ли мы вернуться на Землю? / Бруно Латур; пер. с франц. Е. Кузнецовой // Вокруг
света. – 2011. – №12. – С. 21-32.
ЮНЕСКО в 2011 г. : На пути к новому гуманизму и глобализации под знаком примирения // Курьер
ЮНЕСКО. – 2011. – №4. – С. 2.
Bertalanffy von L. A Biologist Looks at Human Nature / Ludwig von Bertalanffy // Scienti�c Monthly. –
1956. – №82. – P. 33-41.
Bertalanffy von L. Foreword / Ludwig von Bertalanffy // Laszlo E. Introduction to Systems Philosophy.
Toward to a New Paradigm of Contemporary Thought / Ervin Laszlo. – New York: Gordon and Breach, 1972. – P.
XVII-XXI.
для эффективности этих конструкций. Эти конструкции являются только средствами
концептуального влияния на природу и должны оцениваться по прагматическому
критерию, который основывается на объяснительных и прогностических качествах
концептуальных конструкций. Сами концептуальные конструкции могут выступать в
роли категорий знания. Это позволяет Берталанфи прийти к мысли, что все научные
теории являются моделями в широком смысле этого слова.
Перспективизм открывает Берталанфи путь к «критике культуры» (Kulturkritik),
которая проявилась в основном в реабилитации традиции теоретической истории,
связанной с такими именами, как Джамбаттиста Вико (1668-1744), Арнольд Тойнби
(1889-1975) и Освальд Шпенглер (1880-1936). Эти исследователи предлагали «основные»
и качественные модели, которые порывали с классическими «молекулярными»
(идеографическими) подходами. И, как и в любой науке, если такие модели представляют
угрозу, то она не присуща модели, а скорее ведёт только к её перспективистской природе,
к ассимиляции к метафизической реальности. Эта реабилитация представляет собой
возвращение к идее Шпенглера о «закате Европы». Берталанфи считал, что западная
культура выдохлась и что двадцатый век показал крайности новой и странной цивилизации:
«глобальную, технологическую, массовую цивилизацию» [6]. Это позволило Берталанфи
обвинить западную цивилизацию в утрате ценностей на всех уровнях культуры,
которая была вызвана материалистической, утилитарной и меркантильной логикой,
которая утверждает постоянное отрицание символического измерения человеческого
существования и, в конечном счёте, ценности индивидуальности. Берталанфи нападает
на «деградацию демократических догм» в сферах образования и исследования
благодаря эгалитаризму, энвайронментализму и «культу группы», который приводит
к производству общей посредственности. Эта «деградация», присущая наступлению
«масс», является политическим порядком, потеря энергии которого близка физическим
системам; то есть, идеологическим измерением понятия открытой системы, которая, за
рамками науки, включает все процессы, которые препятствуют деструктивной тенденции
механистического видения мира. Спускаясь ниже, к обществу, которое стремится
отрицать реальные различия, заменить законный поиск социального статуса «пустыми и
глупыми символами» и разрушить образование «человеческой инженерией», Берталанфи
противопоставляет ему (=обществу) старый идеал Bildung, который предполагает
неутилитарное образование и науку, предназначенную дать возможность «полностью
раскрыться человеческому потенциалу»; формирование индивидуальностей, достойных
своего имени, которые бы сами пришли к соглашению между собой в свободном
обществе; но также и реабилитацию иерархического общества, в котором «символы
статуса должны быть заменены статусом» и в котором «пустой хромированный символ
Кадиллака может быть выгодно заменён сознанием духовной аристократии» [6].
По Берталанфи идеал Bildung должен основываться на организмической психологии.
Организмическая психология Берталанфи отталкивается от следующего постулата:
познание как активный процесс противоположно «догме безукоризненного восприятия»
[5, р. 191], которая считает организм пассивным приёмником стимулов. Догма
безукоризненного восприятия представляет образ «человека как робота». «Человек
как робот» является «выражением и движущей силой Zeitgeist механизированного и
коммерционализированного общества» [5, р. 191]. Данный образ позволяет использовать
психологию в политических интересах. «Целью манипулятивной психологии
является превращение людей в роботов или автоматы, это происходит с помощью
механизированного обучения, рекламных техник, масс медиа, исследований мотиваций
и промывания мозгов» [5, р. 191]. Более того, «образ человека как робота является
метафизикой мифа, и его убедительность покоится только на том факте, что он тесно
соотносится с мифологией массового общества, прославлением машин и мотивом
получения прибыли как единственного мотора прогресса» [5, р. 191].
Берталанфи полагает, что не существует восприятия вещей в себе; восприятие
не является отражением: организм создаёт окружающий мир, основанный на
лингвистических, символических, эмоциональных, интенциональных и других
факторах. Это всё тот же человеческий символизм, который обусловливает «логичность»
воспринимаемого мира и который организовывает поток противоречивых ощущений.
Поэтому становится необходимой новая «модель человека как системы активной
личности»: «Такой “новый образ человека”, замещая понятие робота такой системой,
которая придаёт особое значение имманентной активности вместо внешне направленной
реакции и которая распознаёт своеобразие человеческой культуры в сравнении с
животным поведением, должен привести к основной переоценке проблемы образования,
обучения, психотерапии и человеческих отношений в целом» [5, р. 194].
Подводя итоги сказанному выше, необходимо отметить следующее: в центре
антропологической философии Л. фон Берталанфи стоит человек как символическое
софія
той простой причине, что она относительно проста и даёт материал для множества
интерпретаций. «За пределами обширного мира, который окружает клеща, три стимула
сияют перед ним во тьме, словно маяки, и служат ему как безошибочные путеводители
к цели» [11, p. 12]. Ничто во внешнем мире, который окружает клеща, не имеет для него
значения: ни Луна, ни погода, ни птицы, ни звуки, ни листья, ни тени и ни что-либо ещё.
Они могут принадлежать Umwelt других организмов, живущих рядом с клещом, но они
ничего не значат для самого клеща. Внешний мир (Welt) настолько хорош, насколько он
не существует, пока есть общее окружение (Umgebung) организма. И то и другое (Welt
и Umgebung) является теоретической отсылкой, контрастирующей со значимым миром
Umwelt. Что имеет значение для клеща, так это чувственное восприятие тепла и пота
теплокровных животных, которые являются источниками питания самки клеща, местом
для откладывания яиц и мостом гибели. Икскюль рассказывает, как клещи зависают на
конце ветки дерева в ожидании того, когда возле ветки пройдёт млекопитающее [11, p.
6-13]. После спаривания слепая и глухая самка клеща реагирует на свет своей кожей
и взбирается на ветку. Пока клещ висит на ветке, на него ничто не оказывает влияния.
Клещ не питается, не ищет приюта и вообще ничем не занимается. Он просто ждёт. И
так он может провисеть до восемнадцати лет, то есть полный цикл жизни клеща, пока он
не заметит специфический запах, запах пота млекопитающего. Чувство запаха запускает
вторую реакцию: клещ отцепляется от ветки с целью упасть на волосы движущегося
млекопитающего. И здесь уже срабатывает третья реакция: реакция на источник тепла,
которая позволяет клещу прикрепиться к коже млекопитающего. Вкус крови для клеща
не имеет значения; эксперименты показывают, что температура жидкости должна быть
определённой температуры, чтобы клещ её пил. Эти три стимула конституируют Umwelt
клеща: 1) реагируя на свет, клещ взбирается на конец ветки; 2) почувствовав тепло и
пот млекопитающего, клещ падает на млекопитающего; 3) обнаружив место на коже без
волос, клещ питается кровью. Клещ пьёт кровь до тех пор, пока она нужной температуры.
Когда клещ (самка) насыщается, она откладывает яйца.
Для Берталанфи культурная относительность категорий представляет наибольший
интерес, так как в молодости он увлекался вопросами истории искусства, особенно
истории искусства Ренессанса. Поэтому о культурной относительности категорий
он говорит охотно и много. Здесь я ограничусь только одним примером. Этот пример
должен показать, что категории художественного творчества зависят от того, в какой
культуре творит художник.
Берталанфи рассматривает творчество японских мастеров укиё-э (буквально с
японского языка это переводится как «картины изменчивого мира», слово заимствовано
из лексики японских буддистов). Укиё-э представляет собой направление в искусстве
Японии в XVII-XIX веках, ставшее основой новой городской культуры периода Эдо
(1603-1868). Гравюры укиё-э выполнены в особого рода перспективе, известной как
«параллельная перспектива», которая резко контрастирует с принятой в Европе ещё во
времена Ренессанса прямой перспективой. «Хорошо известно, что голландские пособия
по перспективе попали в Японию в конце XVIII века и усердно изучались мастерами
укиё-э. Они адаптировали перспективу как мощное средство для изображения
природы, но только для ограниченных целей. В то время когда в европейской живописи
использовалась прямая перспектива, где картина рассматривалась с фокальной точки и,
следовательно, параллельно сходилась на расстоянии, японская живопись восприняла
только параллельную перспективу, то есть способ производства, когда фокальная точка
находится в бесконечности и, таким образом, параллели не сходятся. Мы можем быть
уверены, что это было связано не с нехваткой мастерства таких выдающихся японских
мастеров, как Хокусай или Хиросигэ, впоследствии оказавших сильное влияние на
современное европейское искусство. Без сомнения, им не составило бы никакого труда
освоить художественные средства, тем более, данные уже в готовом виде. Скорее мы
можем предположить, что они чувствовали прямую перспективу, зависящую от позиции
наблюдателя, которая условна и случайна и не может отобразить реальность с точки
зрения изменений, происходящих из-за перемещений наблюдателя. По тем же причинам
японские художники никогда не рисовали тени. Это, конечно, не означает, что они не
видели теней или рисовали в тени, когда светило солнце. Тем не менее, они не желали
рисовать тень, так как тень не принадлежит реальности вещей, а является всего лишь
изменчивым явлением» [5, р. 233].
Перспективизм Берталанфи подразумевает создание философии моделей и
моделирования. Суть перспективизма заключается в идее, что «модель определяет
сущность всего знания» [7, s. 298], которая является одновременно источником ограничения
и источником продуктивности творческого научного знания. Берталанфи объясняет
это тем, что существует необходимость в таких концептуальных конструкциях, чья
фиктивная, свободная и немонополистическая природа была бы достаточным основанием
концепцией в рамках современных философских антропологий и истории философии.
Так, я нашёл упоминания о ней только в книге «Диалектическая трагедия понятия
целостности» интеллектуального биографа Берталанфи Давида Повро: Повро сообщает,
что проект антропологической философии был представлен Берталанфи в 1947 году в
коммуне Альпбах, Австрия [10, p. 87-88]. Однако сам Повро, к сожалению, специально
не исследует этот проект.
Я думаю, что антропологическая философия Людвига фон Берталанфи представляет
интерес, прежде всего с точки зрения истории философии и истории науки, так как
концептуальные особенности этой философии образуют необходимый систематический
фон для понимания общей теории систем Берталанфи. Кроме того, антропологическая
философия Берталанфи представляет самостоятельный интерес в качестве почти
неизвестной в настоящее время философско-антропологической концепции.
Итак, предложенное в настоящей работе исследование носит историко-философский
и историко-научный характер. Его целью является рассмотрение антропологической
философии Людвига фон Берталанфи.
Антропологическая философия Берталанфи основывается на мысли о
«специфической позиции», которую человек занимает в природе. Берталанфи
подчёркивает биологические основания человеческого поведения. Эти основания
определяются эволюцией (относительно низким уровнем специализации определённых
органов, спецификой гормональной системы, увеличением размеров мозга), развитием
(относительной задержкой развития из-за специфики гормональной системы, которая
определяет длительный период молодости, способствующий умственному развитию)
и отдельными неврологическими характеристиками. Эти качества, которые делают из
человека только животное без органической и инстинктивной адаптации к особенностям
окружающей среды, предлагают ему взамен способность подавлять то, что можно считать
набором биологических дефектов, и делать «преимуществом свою биологическую
беспомощность» [3, p. 35], создавая свою собственную окружающую среду – культуру.
Человек – «символическое животное»: он получает свою специфику благодаря своей
способности замещать мир «вещей» вселенной символов. И именно поэтому человек
больше не экспериментирует с «вещами», а только с символами, которые культура
проецирует на природу и с помощью которых история вытесняет филогенетическую
эволюцию. Упорядоченные в виде системы так называемой «грамматикой», которая
кодифицирует отношения между ними, символы порождают вселенные со своей
собственной логикой. С одной стороны, это – источник продуктивности этих вселенных,
возникших благодаря тому, что символы и их «грамматика» отлично подобраны:
символические системы становятся умнее их создателей в том смысле, что результаты
символических операций могут соотноситься с действительными событиями, о которых
человек может быть не осведомлён.
С другой стороны, эта имманентная логика символических систем может служить
источником перманентной угрозы: она может производить конфликты между самими
символическими вселенными, приводя в одних случаях к индивидуальным неврозам, а
в других – к идеологическим и политическим конфликтам. Это связано, прежде всего,
с особенностями человеческого познания, а именно – с так называемыми «категориями
знания или познания или опыта» (categories of knowledge or cognition or experience).
Сами эти категории могут носить относительный характер трёх типов: (1)
биологический; (2) культурный; (3) перспективистский. Данная мысль основывается
на гипотезе лингвистической относительности, более известной как гипотеза Сепира-
Уорфа, хотя сам Берталанфи использует словосочетание «гипотеза Уорфа». Согласно
этой гипотезе, естественный язык определяет мышление (сильная формулировка) или, по
крайней мере, влияет на мышление (слабая формулировка). Принятие лингвистической
относительности ведёт в конечном итоге к принятию культурной относительности.
Далее следует подробнее остановиться на биологической, культурной и
перспективистской относительности категорий познания.
Берталанфи представляет биологическую относительность категорий познания
следующим образом: «Категории познания или формы интуиции, если говорить
в терминах Канта, не являются универсальными априори, скорее они зависят от
психофизической организации и психологических условий познающего животного
(the experiencing animal), в том числе человека» [5, р. 232]. Данная позиция Берталанфи
основывается на учении об окружающей среде (Umwelt-Lehre) Якоба фон Икскюля (1864-
1944). В качестве иллюстрации своей мысли Берталанфи приводит множество примеров
из области биологии; часть из них он заимствует у Икскюля. Здесь же в качестве примера
биологической относительности категорий я хотел бы использовать знаменитый пример
Икскюля – пример с клещом (Ixodes rhitinis).
Жизнь клеща, особенно самки, хорошо иллюстрирует Umwelt организмов по
софія
повинна витісняти іншу. У міркуваннях про моральне можна випускати з поля зору раціональний
аспект економіки і, з іншого боку, в економічній аргументації, не слід ігнорувати аспект гуманності.
Проблема співвідносного поєднання актуальна в додатку не тільки до раціонального та гуманного,
але і до інших цінностей. Важливими з економічної точки зору є насамперед такі цінності, як особиста
відповідальність та особисті інтереси, солідарність і колективізм. Можна оцінити як антигуманні ті
економічні системи і порядки, які абсолютизують одну з цих цінностей.
Ключові слова:
економічна етика, ділова етика, соціальна етика, культура, соціальний капітал, підприємницька
етика, інституційна етика, соціальна відповідальність.
Разин А. С. Экономическая этика: эпистемологический статус и содержание.
Под экономической этикой понимают совокупность правил, норм, принципов поведения
хозяйствующих субъектов, императивы и требования, предъявляемые обществом к характеру
действий и отношений между ними. По степени значимости и диапазону проблем хозяйственная этика
является одной из самой важной и сложной составляющей экономической этики. Хозяйственная
этика прежде всего ставит вопрос о справедливости и о целесообразном устройстве жизни
человека, обусловливаемых экономическими и социальными факторами. Предметом исследования
хозяйственной этики является поведение человека, социальных групп, различных объединений в
рамках экономических структур и по отношению к этим структурам. Исследуя проблему организации
экономики, хозяйственная этика не занимается поисками абсолютно гуманного экономического
порядка, отрицая все существующие и возможные формы организации экономики как не
соответствующие идеалу. Главной, фундаментальной целью экономики является полезность для
жизни, служение ей, поскольку хозяйственная деятельность ориентируется на потребности человека.
Экономика может быть средством, но не целью, в противном случае, неизбежен кризис, вызванный
искажением смысла экономики.
Одной из важных задач хозяйственной этики является исследование условий, способствующих
созданию более гуманного, по сравнению с существующим, экономического порядка в обществе.
Хозяйственная этика проводит четкое различие между принуждением, вызванным экономической
необходимостью, и принуждением, обусловленным структурами, созданными человеком. В отношении
этих «принудительных обстоятельств» она приходит к выводу о том, что противоречащее гуманному
не может быть подлинно целесообразным и конструктивным. Учету подлежат как рациональное, так
нравственное, гуманное начало, при этом ни одна их этих ценностей не должна вытеснять другую.
В рассуждениях о нравственном нельзя упускать из поля зрения рациональный аспект экономики
и, с другой стороны, в экономической аргументации не следует игнорировать аспект гуманности.
Проблема соотносительного сочетания актуальна в приложении не только к рациональному и
гуманному, но и к другим ценностям. Важными с экономической точки зрения являются прежде всего
такие ценности, как личная ответственность и личные интересы, солидарность и коллективизм.
Можно оценить как антигуманные те экономические системы и порядки, которые абсолютизируют
одну из этих ценностей.
Ключевые слова:
экономическая этика, деловая этика, социальная этика, культура, социальный капитал,
предпринимательская этика, институциональная этика, социальная ответственность.
Надійшла до редколегії 28.02.2013 р.
УДК 1 (09)
К. В. Райхерт
Одесский национальный университет имени И. И. Мечникова
АНТРОПОЛОГИЧЕСКАЯ ФИЛОСОФИЯ ЛЮДВИГА ФОН БЕРТАЛАНФИ
В центре антропологической философии Л. фон Берталанфи стоит человек как символическое
животное. Человек в отличие от других животных способен создавать вселенную символов, которая
замещает мир «вещей», превращая тем самым природу в культуру. Антропологическая философия Л.
фон Берталанфи выполняет функцию критики культуры.
Ключевые слова
философская антропология, критика культуры, общая теория систем.
В 1937 году австрийский биолог и философ Людвиг фон Берталанфи (1901-1972) впервые
говорит о создании так называемой «общей теории систем» (allgemeine Systemlehre). Во
второй половине 1940-х годов он начинает разработку общей теории систем как «логико-
математической теории», которая должна была привести к унификации всех наук.
Однако, несмотря на то, что Берталанфи ставит задачу создать общую теорию систем как
«логико-математическую концепцию», он предостерегает от чрезмерного использования
математического моделирования и аксиоматических построений в системном подходе,
потому что они «не отсылают ни к какой реальности», «не ведут в действительности ни к
каким открытиям» и «путают понятия с вещами» в частности и могут превратить общую
теорию систем в «форму современной схоластики» в целом [10, p. 192-193]. Такая точка
зрения Берталанфи была вызвана тем, что параллельно с разработкой общей теории
систем во второй половине 1940-х годов он начал разрабатывать свою философскую
антропологию, которую он сам называл «антропологическая философия». Собственно,
общая теория систем является частью и инструментом познания антропологической
философии Берталанфи.
«Антропологическая философия» Берталанфи является почти неизученной
person who is engaged in business. In ethics of business the problems characterizing valuable
discrepancy of interaction of traditional morals and modern economy are especially sharply
shown. Questions of relationship between universal and corporate ethics, about the annex of
the general ethical principles to concrete situations of adoption of economic decisions, and also
questions of social and moral responsibility of business, etc. are the most actual. Acquaintance
to economic ethics not only will help businessmen, managers more freely to be guided in
the complex problems arising at adoption of important decisions, but also will help to create
certain «ethical infrastructure» which would promote development and improvement of market
economy and the market relations.
References:
Habermas J. Theorie des kommunikativen Handelns / J. Habermas.- Frankfurt, 1981.- Bd. 2.- S. 304.
Habermas, J. Moral consciousness and communicative action / J. Habermas. – Cambridge, MA: MIT Press,
1990. – 225 р.
Shionoya Y. Schmoller and modern economic sociology / Y. Shionoya // Schmollers Jahrbuch.- В., 2006.- Jg.
126, H. 2.- Р. 177-196.
Steele G. Understanding economic man: Psychology, rationality and values / G. Steele // The Amer. J. of
economics and sociology.- N. Y., 2005.-Vol. 63.- № 5.- P. 1021-1055.
Tawney P. H. Religion and the Rise of Capitalism / P. H. Tawney.- N. Y. : Penguin books, 1990.- P. 112.
Weber M. The Protestant Ethic and the Spirit of Capitalism / M. Weber.- Taylor and Francis Group, 2005.-
314 p.
Бляхер Л. Моральная экономика и моральная политика, или Игра в перепрятушки доходов / Л. Бляхер
// Политические исследования.- 2001.- № 1.- С. 64-72.
Бюшер М. Этика и методология экономической науки / М. Бюшер // Общественные науки и
современность. – 1996.- №2.- С. 123-126.
Зомбарт В. Буржуа: этюды по истории духовного развития современного экономического человека /
В. Зомбарт.- М. : Наука, 1994. – 442 с
Козловски П. Принципы этической экономии / П. Козловски ; пер. с нем. и ред. В. С. Автономова. –
СПб: Экономическая школа, 1999.- 341 с.
11.
Мандевиль Б. Исследование о происхождении моральной добродетели [электронный ресурс] / Б.
Мандевиль. – Режим доступа: http://bernardmandevil. narod. ru/isled. htm
Омельченко Н. В. Онтологическое основание морали / Н. В. Омельченко // Рефлексии. Журнал по
философской антропологии.- 2010.- № 2.- С. 73–84.
Разин А. С. Экономическая этика в структуре этического знания / А. С. Разин, Ж. В.
Рослякова //
Философия социальных коммуникаций. – 2011.-№4, – С. 78-87.
Разин А. С. Истоки хозяйства (ритуал, обряд, традиция) / А. С. Разин // Гуманитарные и социально-
экономические науки. – 2006.- №12.- С. 105-110.
Рих А. Хозяйственная этика / Артур Рих. – М. : Посев, 1996. – 810 с.
Смит А. Теория нравственных чувств / Смит А.; Вступ. ст. Б. В. Мееровского ; Подгот. текста, коммент.
А. Ф. Грязнова.- М. : Республика, 1997.- 351 с.
Сутор Б. Политическая этика / Б. Сутор // Полис. – 1993.- №1.- С. 61-71
Сутор Б. Политическая и экономическая этика / Б. Сутор, К. Хоман, Ф. Бломе-Дрез.- М. : Фаир-Пресс,
2001. – 368 с.
Аквинский Фома Сумма против Язычников / Фома Аквинский ; вступл. статья Т. Ю. Борадай. – М. :
Вестком, 2000. – кн. 1. – 463 с.
Фредерик Р. Деловая этика и философский прагматизм / Р. Фредерик, Э. Петри // Вопросы философии.-
1996.- № 3.- С. 70 – 78.
Фритцше Д. Дж. Этика бизнеса: глобальная и управленческая перспектива / Д. Дж. Фритцше ; [пер. с
англ. А. Калинин].- М. : Олимп-Бизнес : Тройка-Диалог, 2002.- 327 с.
Фукуяма Ф. Социальный капитал / Ф. Фукуяма // Культура имеет значение. Каким образом ценности
способствуют общественному прогрессу / под ред. Л. Харрисона, С. Хантингтона.- М., 2002.- с. 129.
Шмоллер Г. Народное хозяйство, наука о народном хозяйстве и ее методы / Г. Шмоллер. – М. :
Директмедиа Паблишинг, 2007 г.-115 с.
Разін О. С. Економічна етика: епістемологічний статус і зміст.
Під економічною етикою розуміють сукупність правил, норм, принципів поведінки господарюючих
суб’єктів, імперативи і вимоги, що пред’являються суспільством до характеру дій і відносин між ними.
За ступенем значущості і діапазону проблем господарська етика є однією з найважливішою і складною
складовою економічної етики. Господарська етика насамперед ставить питання про справедливість
і про доцільний устрій життя людини, що обумовлені економічними і соціальними чинниками.
Предметом дослідження господарської етики є поведінка людини, соціальних груп, різних об’єднань
в рамках економічних структур і по відношенню до цих структур. Досліджуючи проблему організації
економіки, господарська етика не займається пошуками абсолютно гуманного економічного порядку,
заперечуючи всі існуючі і можливі форми організації економіки як не відповідні ідеалу. Головною,
фундаментальною метою економіки є корисність для життя, служіння йому, оскільки господарська
діяльність орієнтується на потреби людини. Економіка може бути засобом, але не метою, в іншому
випадку, неминуча криза, викликана спотворенням сенсу економіки.
Одним з важливих завдань господарської етики є дослідження умов, що сприяють створенню більш
гуманного, в порівнянні з існуючим, економічного порядку в суспільстві. Господарська етика проводить
чітке розмежування між примусом, викликаним економічною необхідністю, і примусом, обумовленим
структурами, створеними людиною. У відношенні цих «примусових обставин» вона приходить до
висновку: те, що суперечить гуманному не може бути справді доцільним і конструктивним. Обліку
підлягають як раціональне, так і моральне, гуманне начало, при цьому жодна з цих цінностей не
софія
ided with deduction of speci�c
actions of individuals in a frame order therefore there is possible a behavior coordination,
and also probably long-term planning. According to Martin Bucher, the director of Institute
of economic ethics of University of Saint-Gallen (Switzerland), the moral bases of modern
system of managing it is necessary to look for not in direct moral and psychological motives of
actions of economic subjects, and in the institutional mechanisms acting in economic actions
as a certain framework, restrictions [8, с. 123]. It is necessary to seek for formation of such
system of rules which will provide individual moral behavior and ethics of individual virtues
as a whole.
Moral problems of economy have backbone character and therefore decide not a separate
character, and the general subject of managing. In order that in the conditions of modern
production to make valid moral values, it is necessary to create the corresponding economic
order, a frame order therefore economic ethics often characterize as ethics of an order. Within
these rules subjects of economic activity are guided by own interests and such economic order,
according to the German researchers of economic ethics of B. Sutor and K. Homan, is capable
to use most effectively knowledge for a society growth in prosperity since only he is capable to
install the mechanism of distribution of this knowledge as which they consider the market and
the competition [18, с. 23].
If in centrally operated economy the priority is given to observance of collective interests, in
market economy – to interests of the individual, economic freedom and a personal responsibility,
thereby market economy, it is possible to tell, receives the status egoistical, and the centralized
economy – altruistic system. Own interests, personal responsibility, economic freedom have to
be estimated on the basis of a sootnositelnost and should not be equated to egoism manifestations.
These values can degenerate and be reduced to egoism if they are torn off from opposite values,
interests of all members of society, that is if the called values are erected in the absolute. Both
egoism, and opposite quality the altruism sacri�cing own interests, represent distortion of the
humanistic beginning inherent in the person. Behind each of fundamental economic systems
there are certain values.
The market economy is based on freedom, responsibility and personal interest of economic
subjects. The centralized economy – on a social duty, solidarity and common interests of the
people who are engaged in economic activity. In both cases it is a question of indisputable
values which can be considered originally humane only on condition of their correlation
with each other that excludes absolutization both those, and others. Opposite values of two
main economic systems can be ethically justi�ed only when their relativity is realized. From
such «relative» understanding of the valuable preconditions standing behind each of systems,
follows that the principles both market, and a state planned economy can be perceived only in
correlation to a valuable complex of opposite system. Opposition of a free and state planned
economy not quite correctly: neither absolutely free market, nor the centralized economy in
pure form does not exist.
The decentralized planning conducts �nally to instability in macroeconomic, to social
injustice and serious consequences for environment that calls into question into existence of
the most market system and dictates need of frame planning and management of economic
processes. Total central planning, according to one of authoritative researchers of ethical
economy of P. Kozlowski, conducts to inef�cient, inapplicable managing at the microlevel,
promoting social, economic crises and shocks that causes of correction by means of market
elements [10, с. 231]. The adjustable market economy which is guided by criteria of the general
bene�t meets requirements of humanity. The economy organized in this way sets as the purpose
human life service in the broadest sense of the word: the social market economy does not allow
neither unilateral prevalence of interests of the capital, nor formation of structures of the power
over the market therefore, contrary to the uncontrolled capitalist market, this system makes
the demand of its regulation. Improvement of the humanity put in it has to become the most
my.
Part of economic ethics are enterprise ethics. If subject of moral requirements in economic
ethics are mainly the state institutes, in enterprise – the separate enterprises, businessmen and
managers [20, с. 70-78]. Enterprise ethics staticize the morals and pro�t relations in management
of the enterprises and deal with an issue, what moral standards and the principles can be
realized in the conditions of modern production. Problem of enterprise ethics is acquaintance
of the enterprises with alternative options of activity on the basis of which they can realize
lawful moral requirements in the conditions of competitive economy. A peculiar option of the
«individualistic» direction of enterprise ethics are ethics of business which are understood as
the discipline studying application of ethical principles to business situations. Ethics of business
represent studying of compliance of moral standards of activity of the commercial enterprise
[7, с. 64]. It represents the tool of the analysis and the solution of moral tasks which arise at the
ce, etc.
The moral in market economy should not be reduced only to moral motives of participants
of production or their individual moral qualities. Studying of moral behavior and moral motives
has to be an important component of the functional analysis of all market economy and its
elements.
As initial norm in economic ethics the principle of solidarity which is understood as
the modern version of «a golden rule of moral», existing in the history of ethics in various
modi�cations is considered. The main issue here is the question of that, as well as in what forms
in the conditions of modern economy to realize this principle. In order that the requirement, the
rule of personal will had moral and ethical character, they have to be universalized, generalized.
The bene�t as the supreme value characterizes «originality» of moral standards and values and
re�ects solidarity of all people. According to Yu. Habermasa is inherent in ethics «communicative
rationality» as which he understood the rationality based on recognition only «the good bases» and
essentially different from «strategic rationality», based on economic counts of bene�t or pro�t of
participants of a production activity [1, p. 201].
In economic ethics allocate two directions: individual ethics, or «ethics of preferences» and
institutional ethics, or «ethics of restrictions». The main distinction between them consists in
understanding of the mechanism of implementation of moral obligations in economic activity.
So-called «individualistic» theories address to moral consciousness of managing subjects.
Implementation of moral requirements is put here in dependence on preferences of those who
makes the decision and bears responsibility for economic activity. «Institutional» theories
place emphasis on morally mediated in�uence on so-called «game courses», connected with
frame order, i. e. conditions of a production activity which are shown in a look «coercions
or restrictions with merits of case». In the conditions of the competition it does not make
sense to look for moral aspects in separate actions of participants of economic production, in
«game courses». Moral and ethical problems of economy cannot be solved by certain acting
individuals but only collectively, together, as desirable moral behavior of the businessman or
the businessman possibly provided that also other participants of this process are also ready to
commission of similar actions. Readiness for such behavior is possible only in case for each
certain acting subject is unpro�table, �rst of all, �nancially, to violate collective arrangements.
It is expedient to be guided on neutral in relation to logic of competitive �ght moral values,
doing them signi�cant in rules of the game which are equally effective for all participants of the
market. Results of activity of participants of production are de�ned by frame order therefore if
results of economic activity are unacceptable for the moral reasons, it is necessary to change
rules of the game as to expect existence of moral motives and reasons in separate actions of
businessmen (game courses) is useless. Morality of actions of economic subjects is provided
not so much with moral intentions and motives, how many logic of economic ef�ciency,
establishment of rules for these actions. It is possible to receive the moral importance of actions
of participants of the market only in rules of the game, which общезначимы for all participants.
Rules of the game are formed on the basis of the progressive moral consciousness, rich moral
experience of the individual. Speci�cs of economic ethics consists that morality of actions is
reached, as a rule, not thanks to good will, and due to logic of a situation which can be morally
neutral or even morally negative. And in it the paradoxicality of economic ethics is found: the
person is compelled to be moral besides even the desire.
In the modern economic theory of morals the morals are understood as de�ned «the public
capital which according to the theory of the public bene�ts is subject to special conditions of
production and preservations». Ethical standards and values are considered as some kind of
investments into the public cooperation, capable to bring economic advantages to society as a
whole. In this sense moral standards and rules are understood not as restriction of freedom of
the individual, and as ensuring the greatest freedom, providing reliability and de�niteness of
mutual behavioural expectations. In this sense morals it is possible to consider as certain «the
collective self-obligation» on advantage of all people which can be explained proceeding from
economic interests of certain participants of the market. Supporters of this economic theory
of morals come to a conclusion that as a whole favourably and domination of the general
competition conducting to a growth in prosperity and prosperity of society is useful for society.
The modern market economy is in many respects in a contradiction with altruistic morals
and ethics of individual virtues. To understand dif�cult dialectic interrelations between moral
motive and social result, it is necessary to consider the general rules which de�ne the certain
operations procedure which has received the name a frame order, i. e. an order operating in a
certain economic framework [21, c. 76]. The frame order unites the general rules of behavior in
the sphere of the modern economic activity, observed by subjects of managing. The frame order
includes the general norms and rules for actions which have to be observed at their commission,
the Constitution, legal laws, and also moral and cultural standards of behavior concern to that, for
софія
as fundamental incentive of effective managing and, as a result of it, the most important factor
of growth of welfare of society [16, с. 151]. He considered that in human nature the moral
beginnings (compassion, sympathy, etc.) are put which induce it to take part in destiny of
other people. He understood natural tendency of the person to like feelings of the neighbor,
to perceive his cares as own as sympathy. The sympathy is a feeling of solidarity with other
people. Solidarity interest to destinies another, according to A. Smith, the same important
property of a human nature, as well as the private interest directed on ensuring own welfare. It
is a question not of full refusal from personal in favor of public, not of altruism as that, and of
consideration of the person as subject at whom the aspiration to achievement of own interests
is limited to interests of other people, thus their private interests promote the general bene�t.
Finally, possibly to reach harmonization of opposite interests because there is the certain hidden
order, allowing to operate collision of interests of individuals within the market competition so
that it promoted enhancement of the general bene�t. A. Smith chooses model of competitive
market economy as it focuses private interests of participants of the market on achievement
of the general bene�t, thereby promoting behavior of certain economic subjects in the spirit
of humanity. He realized the importance and importance of ethical aspect of the organization
of market economy. The classical concept of the market developed by A. Smith, has nothing
in common with extremes in approach to a problem of the organization of an economic order:
decisions cannot be based on absolute freedom, on the contrary, on collectivist coercion.
Economic immorality was peculiar to some extent to the doctrine B. Mandevil considering
defects as a source of the general bene�t [11].
Economic ethics try to analyse moral quality of new economic opportunities and to establish
unity and internal communication of economical household activity with moral consciousness
of society. Ethics are considered as some kind of instance checking and estimating moral
quality of economic events and processes, such, for example, as the market, the competition,
about their compliance and compatibility with moral values and ideals of modern society. The
economy represents a cultural and historical phenomenon therefore no economic system can be
abstracted from real human wants, desires and other conditions. The question of an essence of
economy is inseparable from ethics. Economic structures often hide under themselves valuable
preferences and ideals. Economic decisions �nally have ethical characters, it belongs even to
purely pragmatical decisions. Planning, the competition, pro�tability etc. caused by economic
activity of the person and with all the pressure should not contradict the principle of human
justice. Rationally reasonable economic regularities do not contradict requirements of human
justice as the economy is a product of a human civilization, and its regularities are de�ned by
its valuable installations and orientations even if they oppose the subject of economic activity
as objective force. These regularities are implanted in rationality, they belong to need of the
same sort to which justice and therefore at all the business orientation are subject to an ethical
assessment belongs also. In this sense of concept of justice and economic rationality, despite
their belonging to various measurements, �nally are inseparably linked among themselves.
This communication is found out that all ethical contains a component of objective usefulness,
].
The question of an essence of managing belongs to the sphere ethical, one of the reasons of
it is that fact that the economy is the institute created by the person and for the person. It makes
sense in that measure in what the economy serves requirements satisfaction of the person if it
does not satisfy the most important needs of the person, it becomes senseless, absurd. The main,
fundamental goal of economy is usefulness for life as economic activity is guided by needs
of the person [14, с. 106]. The economy can be means, but not the purpose the crisis caused
by a distortion of meaning of economy is otherwise inevitable. According to modern Swiss
theologian A. Rich: «the main aspirations and the related major humane ethical decisions in
public or economic spheres are similar on the essence to religious belief and have character of
the obligation. They do not seek to �nd the status of the dogmatic principle which is not subject
to revision, once and for all recognized true and applying for objective obligation for all. It
is rather, they are considered as mobile, subject to criticism and capable conviction to a self-
re�ection, assuming the analysis and interpretation of traditional representations and subjective
experience» [15, с. 110].
For modern economy dif�cult schemes of process of production with a large number
of participants of this process and increasing their interdependence are characteristic.
Interdependence is understood as dependence of results of actions of the certain participant of
production not only on its personal efforts, but also that other participants of this process do. For
understanding of speci�cs of economic ethics it must be kept in mind the next moments: �rst,
– the general ethically the signi�cant result is result of actions of a huge number of participants
of production in a bigger measure; secondly, – it is very dif�cult to estimate a contribution of
the certain person or the enterprise at a cumulative social production for the reasons of labor
usefulness, constructibility, ef�ciency if it is a question about really useful, instead of the
requirement substituting it «business expediency and justice» [4, p. 1024]. The social ethics is
not limited only to development of standards of justice, humanity. It seeks to �nd the practical
ientation of ethics.
For our country problems of economic ethics are of particular importance that is connected
with features of historical and cultural development of Russia, and also formation and
development of the market relations in the country. Many modern researchers of economic
ethics criticize the approach considering an economic component of economic and economic
development of the post-socialist countries as main and not considering thus spiritual and
moral component [17, с. 34]. Ethical concepts and categories can successfully be applied to the
analysis of the processes happening in economy, often moral and ethical representations are the
only limiters of economic feasibility. Economic ethics studies compliance of moral standards
to the purposes and values of economic activity. It is not a simple set of certain moral standards,
and represents the tool of the analysis and the solution of the problems arising at participants of
production. Economic ethics �nds out, what moral standards, ideals and values can matter for
ety.
The problem of a ratio of morals and economy had been put already in medieval ethics
in which immoral the trade which is carried out for the purpose of extraction of a pro�t was
considered [5, p. 56-59; 19, с. 144]. Idea of existence of the inconsistent relations between ethics
and economy found re�ection in modern discussions that in these spheres the requirements of
morals and pro�tability enter the inevitable con�ict.
Norms and the principles of economic ethics have got development in concepts of the
Protestant and Catholic theologians re�ecting over problems of economic morals. The
Protestantism authorized moral consecration of aspiration to pro�t of owners, established moral
standards for achievement of economic targets, that made possible formation of economic
ethics. For secular option of Protestant ethics conviction that it is possible to be person at the
same time virtuous and succeeding in business, and also representation that moral virtues are
teristic.
Process of formation of economic ethics is in the course of the general tendency of
socialization of the morals connected with transition from ethics of individual virtues to ethics
of social institutes. For understanding of the principle of action of ethical factors in household
economic activity, the system, holistsky approach considering society in its unity and integrity
is necessary.
In modern economic science the most in�uential are: naturalistic, anti-naturalistic
(kulturtsentristsky), the technical and centrist research programs differing among themselves
with understanding and the solution of a question of a role of the state, culture, the person and
his psychological, moral motives and the purposes in economic process. In process of growth of
state regulation of economy the increasing popularity receive within anti-naturalistic approach
of the concept of the historical school, adhering to historical and ethical approach to economy.
At sources of this theory – the German sociologists and economists M. Weber, V. Zombart,
G. Shmoller who emphasized the welfare speci�cs of economic science considering motives
and ways of behavior of the managing subject. In their opinion, the economy studies actions
of the people expressing their sincere life, experiences which, in turn, can be understood on
the basis of estimated motives and the purposes [6, p. 154; 9, с. 34; 23, с. 112]. If M. Weber
and V. Zombart emphasized communication of religion, culture and economy, G. Shmoller
considered economic changes as consequences of changes of maintenance of the sincere life,
being shown in the economic sphere, in other words, it connected the economic relations with
all complex of cultural, psychological, moral and ethical, economic and other factors [3, p.
177-196]. It is necessary to notice that in modern economic science there are also opposite
views which characterize the so-called analytical school denying or assigning a supporting
part to noneconomic factors. But, in our opinion, this model shows unilateral approach for an
explanation of modern realities, that fact is indisputable that the economy experiences on itself
huge in�uence of culture, as con�rmation of that the fact of emergence of such new concepts of
tural capital», etc.
The social capital, according to F. Fukuyamy, represents «the set of informal rules or the
norms shared by members of group and allowing them to interact with each other» [22, c. 129].
He emphasizes that the social capital is based �rst of all on spiritual and moral values, such as:
trust, honesty, respect, etc. The social capital is an indicator of real changes in society as is a
basis of the economic capital and the social capital, the is more developed more successfully
and more effectively the economy in society functions.
There is a position starting from A. Smith, claiming that the economy both historically, and
systematically is based on ethics since their major purpose is orientation to public advantage,
the bene�t. In the work «The theory of moral senses» A. Smith considered a private interest
софія
advancement of the society the crucial are the promoted by the society ideological priorities, the degree of
vertical mobility and the criteria for �nancial policies, while ensuring a social cohesion of the market economy.
The article displays methodological signi�cance of the category «the avant-garde power» as the ability
of a society to ensure systematic advancement of scienti�c, technological and socio-economic knowledge;
sets out the avant-garde mechanism, which is the advancement of science, technology and society through
the acquisition of a breakthrough knowledge; and with the introduction of such an innovative knowledge
achieving the leading position in the competition of civilization. The use of the category of «the avant-garde
power» in the philosophy of technology has revealed a key driving role of the research and development
breakthroughs in the advancement of the society and establishment of the decent relative position of the
society in the global competition of civilizations.
Keywords:
the avant-garde power, breakthrough, leading development, knowledge advancement, a method,
ent, research and development.
Надійшла до редколегії 28.02.2013 р.
УДК 17:33
ECONOMIC ETHICS: EPISTEMOLOGICAL STATUS AND CONTENT
As economic ethics understand set of rules, norms, the principles of behavior of managing subjects,
imperatives and the demands made by society to nature of actions and the relations between them. On
degree of the importance and range of problems economic ethics are one of the most important and dif�cult
component of economic ethics. First of all, economic ethics raise a question of justice and of the expedient
device of the human life, caused by economic and social factors. Object of research of economic ethics is
the behavior of the person, social groups, various associations within economic structures and in relation to
these structures. Investigating a problem of the organization of economy, economic ethics are not engaged in
searches of absolutely humane economic order, disclaiming all existing and possible forms of the organization
of economy as not corresponding to an ideal. The main, fundamental goal of economy is usefulness for life,
service to it as economic activity is guided by needs of the person. The economy can be means, but not the
is otherwise inevitable.
One of important problems of economic ethics is research of the conditions promoting creation of more
humane, in comparison with existing, an economic order in society. Economic ethics carries out accurate
distinction between the coercion caused by economic need, and the coercion caused by structures, created
by the person. Concerning these «compulsory circumstances» it comes to a conclusion that contradicting the
humane cannot be originally expedient and constructive. To the account are subject both rational, and the
moral, humane beginning, thus any their these values should not force out another. In thoughts about moral
it is impossible to lose track of rational aspect of economy and, on the other hand, in the economic argument
it is not necessary to ignore aspect of humanity. The problem of a correlative combination is actual in the
appendix not only to rational and humane, but also to other values. From the economic point of view such
values, as a personal responsibility and private interests, solidarity and collectivism are important �rst of all.
It is possible to estimate as anti-humane those economic systems and orders which absolutize one of these
values.
Keywords: economic ethics, business ethics, social ethics, culture-centrical approach, social capital,
entrepreneurial ethics, institutional ethics.
The new reality is characterized by that ethical standards and the principles turn into the
social criteria of processes having the objective, institutional status, �nds re�ection and that to
the place of a traditional ratio of the concepts «morals and economy», «morals and household»,
etc. the concepts «economic ethics», etc. come. In modern society the type of social regulation
integrating in elements of universal ethical values and concrete social requirements, in particular,
of the economic is established. In the center of attention of social ethics there is an ethical
responsibility, it is connected with that the relations in which system each person is directly
tutes.
The social ethics is comprehensive as includes ethics of public structures and responsibility
for the mediated interpersonal communication, thereby integrating all main aspects of ethical
responsibility. It seeks to develop such structural organization of the institutionalized life which
would not disturb individual, collective, etc. types of responsibility, and would promote it [2,
p. 24]. The maintenance of social ethics are the theory and practice of responsible existence
of the person in his relations with other people and the nature not in a direct form, and in a
form mediated by public institutes. The social ethics is urged to proclaim and establish such
principles and maxims which �t into a context of social being and are capable to in�uence it
structurally in compliance with real requirements of society. It takes up the issue of justice of
organization and functioning of public institutes, looks for humane and fair in business and
concrete.
The problem of social ethics consists not in studying ef�ciency of the project of any public
structure, and in de�ning how, having realized, it will in�uence quality of human life [13, с.
78-87]. The social ethics outputs ethical responsibility for a framework of directly personal
responsibility and promotes understanding by mankind of its responsibility for all processes
occurring in society. Thus, it emphasizes, it is necessary to consider requirements of concrete
В ходе исследования мы пришли к подтверждению тезиса о том, что динамика,
успешность и стабильность техногенного общества зависят от способности
систематически обеспечивать научно-техническое и социально-экономическое
обновление общества посредством метода прорыва в научных, технических и
общественных знаниях и последующего обеспечения лидирования, по крайней мере, в
некоторых отраслях экономики. Таким образом, методологическое значение категории
«авангардность» состоит в выявлении метода обновления знания в науке, технике и
обществе и социально-экономического лидирования.
Библиографические ссылки:
Нано или не нано. Российская академия наук. [Электронный ресурс].- 2010. http://www. ras. ru/digest/
cc92b&print=1 (проверено 15. 02. 2012).
Остапенко Б. И. Авангардный потенциал взаимодействия индивида и общества / Б. И. Остапенко; Науч.
ред. О. Е. Высоцкая // Философско-теоретические и практико-ориентированные аспекты опережающего образования
для устойчивого развития. Материалы Всеукраинской научно-практической конференции. 22 ноября 2012 г., г.
Днепропетровск. Часть II. – Днепропетровск: «Рояль Принт», 2013. – 256 с. – С. 244-246.
Остапенко Б. И. Методологическое значение информационных технологий реального времени / Б. И.
Остапенко // Наука XXI столетия, индустрия хай-тек и современное образование. Материалы Всеукраинской научной
конференции. – Сумы, 2012. – 259 с. – С. 130 – 133.
Остапенко Б. И. Мировоззренческая направленность преобразовательной деятельности человека / Б. И.
Остапенко // Мультиверсум. Философский альманах. – К., 2011. – Вып. 9 (107). – 240 с. – С. 213– 226.
Остапенко Б. И. Технико-технологические факторы изменения методологии естественнонаучного познания
/ Б. И. Остапенко // Естественнонаучное познание: изменение методологических ориентаций. – К. : Наукова думка,
1993. – 160 c. – С. 145–151.
Природознавство і гуманітарія. Пошуки взаєморозуміння: Монографія / [Лук’янець В. С., Кравченко О. М.,
Мороз О. Я. та ін]. – К. : Вид. ПАРАПАН, 2009. – 317 с.
Путь к экономичному двигателю / Экономика Техника. – 1989. – № 1. – 45 c. – с. 8–10.
Чешко В. Ф. High Hume (биовласть и биополитика в обществе риска) / В. Ф. Чешко, В. И. Глазко. – М.
:ИНФРАРАМ, 2009. – 320 с.
An Introduction to Biotechnology. Amgen Inc. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www. amgen. com
(проверено 16. 02. 2012).
Boon, M. Technological Instruments in Scienti�c Experimentation / Mieke Boon // International Studies in the
Philosophy of Science. –2004. – № 18. 2-3 – P. 221-230.
11.
Breakthrough-Technologies and Applied Quantum Fractal Field Theory. Conference Calgary. –2009.
Design for Manufacturability (DFM). Intel Corporation. 2010. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://
www. intel. com/design/quality/mq_dfm. htm (проверено 18. 02. 2012).
Engine Development. – Daimler AG, 2010. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www. daimler. com/
dccom/0-5-1061470-1-1066211-1-0-0-1218110-0-0-135-7165-0-0-0-0-0-0-0. html (проверено 18. 02. 2012).
Green. Vanguard; a history / Green, Constance McLaughlin and Milton Lomask // Washington, Scienti�c and
Technical Information Division, National Aeronautics and Space Administration. –1970. – 308 p.
Meijers, A. Philosophy of technology and engineering sciences / Anthonie Meijers ed. // Handbook of the Philosophy
of Science. 9. – Elsevier, 2009. – 1453 p.
Metcalfe, B. Enernet: Internet Lessons for Solving Energy. Preparing Humanity for Acceleration Technological
Change. Singularity University [Электронный ресурс] / Bob Metcalfe. – Lecture in July 2009. – Режим доступа: http://
singularityu. org/videos/2009/10/bob-metcalfe-discusses-the-enernet/ (проверено 19. 02. 2012).
Nobel prizes. CERN. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://public. web. cern. ch/public/en/About/
Nobels-en. html (проверено 20. 02. 2012).
Sikorsky, I. I. The Story of the Winged-S: Late Developments and Recent Photographs of the Helicopter, an
Autobiography / Igor I. Sikorsky. – New York: Dodd, Mead, (originally published 1938; updated editions, various years up to
1948) Revised edition, 1967. – 314 p.
The European Organization for Nuclear Research (CERN). [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://public.
web. cern. ch/public/en/About/About-en. html (проверено 22. 02. 2012).
Остапенко Б. І. Методологічне значення категорії «авангардність».
Показано методологічне значення категорії «авангардність», як вражаючої системні спроможність
суспільства забезпечувати оновлення науково-технічного та соціально-економічного знання;
викладено механізм авангардности, який становить процес оновлення науки, техніки та суспільства
за допомогою набуття проривного знання; і по мірі впровадження такого інноваційного знання
досягнення провідних позицій у цивілізаційному змаганні. Застосування категорії «авангардність» у
філософському аналізі техногенного суспільства дозволило виявити ключову рушійну роль наукових
і технологічних проривів в оновленні та цивілізаційному позиціонуванні суспільства.
Ключові слова
авангардність, прорив, лідирування, оновлення, метод, науково-технічне знання,
соціально-економічне оновлення.
B. The methodological signi�cance of the category «the avant-garde power».
The role of society’s ability to ensure scienti�c, technological, and socio-economic advancement continues
to increase in the XXI century. Global competition of civilizations demands from a modern society assuring
a sustained development. Therefore, de�ning the methods for systematic advancement of the knowledge base
of society has a crucial scienti�c and social value for the society striving to ensure its proper positioning in the
global competition of civilizations.
The category of «the avant-garde power» allows formulating criteria for evaluating ef�ciency of research
and development process. By studying the mechanisms for providing breakthroughs and leadership in
research and development of the society, it is determined that to de�ne the level of the scienti�c and technical
софія
финансовой прибыльности, однако востребованность этого проекта определяется
эпистемологическими задачами общества и инструментальной зависимостью науки [19].
Поэтому, мы считаем необходимым выделять процесс внедрения и освоения авангардных
технологий как уникальный в научном, техническом и социальном значении, как
обеспечивающий прорыв и лидирование общества в цивилизационном соревновании.
Научно-технический творческий процесс авангардности осуществляется во всех
организационных моделях научно-технической деятельности: государственных,
академических и промышленных и их сочетании. Притом, что динамика и степень
их эффективности может обнаруживать нелинейный характер, необходимость
результативности всех вовлеченных структур определяет системное внимание общества
к эффективной организации научно-технической деятельности. Понимание такого
позитивного подхода обнаруживается в наиболее успешных странах и их сообществах.
Соединенные Штаты, Канада, Япония, многие страны Европы и Азии систематически
стимулируют научно-технический творческий процесс авангардности в академических,
промышленных и государственных структурах. Так Европейский Союз стимулирует,
поддерживает и обеспечивает законодательно и финансово научно-технический процесс
в академической среде (университетах), в промышленности, в государственных и
общественных структурах, и в их творческом симбиозе. Более того, Евросоюз создает
проекты, вовлекающие все профессиональные заинтересованные структуры. Евросоюз
также разрабатывает законодательное регулирование, стимулирующее научно-
технический творческий процесс авангардности. В Канаде государственное внимание к
научно-техническому развитию реализуется, наряду с инвестициями в академические и
промышленные структуры, и в государственные исследовательские структуры в рамках
«Коронных Корпораций» (англ.- Crown Corporations). В США государство обеспечивает
ряд исследований в области стандартизации, космоса, энергетики и безопасности
транспорта. Соответствующее планирование, стимулирование и регулирование
направлено на ускорение специфических наиболее социально значимых научно-
технических исследований и скорейшее внедрение их авангардных результатов.
Современный научно-технический процесс авангардности характерен системной
международной кооперацией. Опираясь на динамические возможности современных
информационных технологий, которые обеспечивают обмен информацией практически
в реальном времени [3], международная научная и техническая кооперация
обрела качественно новые возможности, по сути, методологически авангардные.
Осуществлённый в последнее десятилетие прорыв в информационных технологиях
обеспечил систематическую связь ученых, инженеров, профессиональных сообществ
и правительств в комплекс непрерывной выработки оптимальных решений по всему
спектру научно-технических и социальных задач.
Сложилась авангардная ситуация в научно-техническом творческом процессе.
С интеграцией в мировое информационное пространство научных, технических,
политических, общественных и персональных потоков данных происходит
интеллектуальная интеграция всех заинтересованных структур, стран и индивидуумов.
При этом процесс вовлечения в авангардный творческий научно-технический процесс
требует прямой доступ к научно-техническим базам данных, которые непрерывно
пополняются и обеспечивают научный обмен знаниями в реальном времени. Мощь такой
информационной интеграции несет прорывной и лидирующий потенциал, составляя
авангардную методологию в научно-техническом и социальном творческом процессе.
Выводы
Применение категории «авангардность» в философском анализе техногенного
общества позволило выявить ключевую движущую роль научных и технологических
прорывов в обновлении и цивилизационном позиционировании общества. Таким
образом, формулирование категории «авангардность», как интегрирующей свойства
прорыва и лидирования позволило доказать, что цивилизационное позиционирование
народов напрямую зависит от авангардной (прорывной и лидирующей) эффективности
образуемых ими сообществ.
Таким образом, категория «авангардность» позволяет сформулировать критерии
оценки эффективности научно-технической деятельности. Изучая механизмы
осуществления прорывов и обеспечения лидирования в эпистемологическом,
технологическом и культурном развитии общества, мы определили, что определяющими
научно-техническую авангардность общества являются пропагандируемые обществом
мировоззренческие приоритеты, степень вертикальной мобильности и критерии
финансовой политики при обеспечении социально ориентированной рыночной
экономики. Общество должно снимать барьеры и создавать каналы овеществления
потенциала авангардности человека и общества.
лидирующего (авангардность).
Научно-технический творческий процесс обновления методологии
естественнонаучного познания эффективно представить как процесс осуществления
технологического прорыва и методологического лидирования. На основании
проведенной дифференциации категорий «авангардные», «высокие» и «наукоемкие»
технологии, и исходя из определения ключевых характеристик обновления «прорыв» и
«лидирование» научно-технический процесс обновления науки и техники определяется
как процесс авангардности. Научно-технический творческий процесс авангардности
состоит в выработке нового научного и технического знания, которое обеспечивает
лидирующий и прорывной цивилизационный потенциал общества. Выработка нового
научного и технического знания в современном обществе составляет комплексный
и взаимозависимый синергетический процесс, обусловленный эпистемологической
эффективностью научных исследований и действенностью технических разработок.
Синергетический характер научно-технического развития обусловлен инструментальной
зависимостью науки и эпистемологической зависимостью техники. Научные
исследования обеспечивают эпистемологическое обеспечение творческого процесса.
Технические исследования создают новые системы и структуры, овеществляющие
авангардный эпистемологический потенциал человека и общества в недоступных
прежде функциях и технологических возможностях [18]. В результате общество получает
авангардный цивилизационный потенциал.
Современный научно-технический процесс авангардности включает научные,
технические, технологические и организационные усилия. Эпистемологическая,
техническая и технологическая составляющие научно-технической деятельности, будучи
профессионально и личностно разделены, являются интегральными частями единого
социального процесса. Инструментальная зависимость науки, эпистемологическая
зависимость техники, и мировоззренческая зависимость общества обуславливают
необходимость исследования научно-технического творческого процесса авангардности
в социальном контексте. Таким образом, организация научно-технического процесса,
требуя эффективности каждого этапа исследований, является комплексной социальной
задачей. Кроме того, успех и динамика научно-технического процесса зависят не
только от эффективности научной и технической составляющих творческого процесса
авангардности, но и от их информационного взаимодействия [3]. Решающим является
систематическое применение информационных технологий реального времени. При
этом мировоззренческий контекст определяет социальный характер, и экономические и
политические приоритеты научно-технической деятельности.
Авангардный характер, т.е. прорывной и лидирующий, результаты научно-
технического процесса обретают в научном, техническом и технологическом, и
социальном овеществлении. Плодом научных исследований становятся новые знания,
в том числе и авангардного характера, например научные открытия. Результатом
опытно-конструкторских разработок являются технические изобретения, инновации и
модернизация. Причем авангардный характер изобретения и инновации могут обрести
как в форме технических систем и артефактов, так и в форме технологических решений
в науке. Социальное измерение авангардных результатов научно-технического процесса
овеществляется в решении экономических, экологических и социальных задач.
Авангардный потенциал достижений науки и техники обретает прорывную и
лидирующую силу, будучи освоенным обществом. Без внедрения авангардный потенциал
науки и техники не преодолевает тех барьеров, которые ограничивают благополучие
общества, оставаясь возможностью, не преобразуют действительность. Именно
поэтому успешное научно-техническое развитие также ставит задачи промышленного,
экономического и социального внедрения и освоения артефактов научно-технического
творчества. При этом, эффективные информационные связи научной, конструкторской,
промышленной и социальной сфер научно-технического творческого процесса составляют
важную и неотъемлемую его часть. По сути, создание эффективных информационных
обратных связей между производителем и пользователем авангардных технологий
является необходимым условием научно-технического процесса авангардности.
При рассмотрении циклов внедрения – освоения новой технологии нам представляется
важным выделить специфические черты диктуемые феноменом авангардности. И
именно возможность прорыва барьеров в науке, технике и общественном развитии, и
последующее лидирование создают специфику внедрения авангардных технологий.
Фактор финансовой окупаемости отступает на второй план перед авангардными
возможностями преодолеть инструментальный барьер в науке, производстве и
общественном приложении [9]. Например, научно-технический проект Большого
Электронного Колайдера на границе Швейцарии и Франции не предполагает
софія
Именно введение в философию науки и техники всех трёх категорий, и их
дифференциация, позволяет обнаружить, описать и проанализировать три различных
измерения современной техники. «Авангардность» технологий определяется степенью
их прорывной способности в совокупности с лидирующим качеством. Категория
авангардности выражает способность обеспечивать прорыв, качественный сдвиг и скачок
в науке и технике и лидерство эффективности. «Высокие» технологии характеризуются
степенью сложности данных технологий. «Наукоёмкие» технологии овеществляют
научное знание в технике и отображают эпистемологическое содержание технологии.
Смешивание и приравнивание категорий «авангардные» с категориями «высокие» и
«наукоёмкие» выхолащивает качественное различие этих категорий, и лишает аналитика
возможности различать определяющие аспекты научно-технической деятельности.
Представляется необходимым особо подчеркнуть, что современные технологии могут
содержать как все три аспекта, так и характеризоваться их подмножеством. Сведение
этих трёх категорий в одну, или подстановка этих категорий как взаимозаменяемых,
лишает объект философского анализа техники всех его измерений: эпистемологического
(наукоёмкость), технологического (сложность – высокие, high-tech) и совокупного
прорывного и лидирующего (breakthrough and leading, silver bullet- – англ.). Именно в
таком трёхмерном философском анализе науки и техники состоит методологическое
значение дифференциации категорий «наукоёмкие», «высокие» и «авангардные»
технологии.
Поясним различие категорий «высокие» и «наукоёмкие» технологии на примерах.
Развитие и производство современного двигателя внутреннего сгорания характеризуется
значительным влиянием науки. Прогресс двигателей претерпел определённые этапы:
изобретение (XIX век), внедрение и модернизация (XIX-XX века); привлечение науки к
процессу модернизации (например: изобретение, модернизация и внедрение инжектора)
(конец XX века). В 1970-90 годы наиболее передовые фирмы провели серию исследований
в кооперации с академическими лабораториями для изучения процессов горения топлива
в двигателе внутреннего сгорания [7, с. 8]. Постановка экспериментов потребовала
решения ряда задач, связанных с размещением датчиков внутри цилиндров двигателя.
Обработка информации требовала также и развитие физических моделей работы
двигателя. Результат научно-технических исследований предоставил производителям
двигателей информацию об этапах горения, о зависимости теплового качества горения
от качества горючей смеси, о зависимости химического состава выхлопных газов от
характера горения. В результате этих исследований производители двигателей отказались
от карбюраторов и разработали новые системы подачи топлива в двигатель – инжекторы.
Инжекторы обеспечивают подачу топлива в распылённом близком к молекулярному
состоянии. Молекулярное распыление обеспечивает наилучшее смешение горючего и
воздуха, повышая эффективность сгорания. Дополнительное давление впрыскивания
обеспечивает более высокую плотность топлива в единицу времени, позволяя снять
большую мощность с меньшего объёма цилиндров. Третьим значительным результатом
инжекторного впрыска топлива стало уменьшение количества несгоревшего топлива в
выхлопных газах. Современный инжекторный двигатель является примером наукоёмкой
технологии [13]. Однако, при всей конструктивной наукоёмкости инжекторного двигателя
их производство имеет ограниченные требования к чистоте производства в отличие
от производства процессоров компьютеров. Более того, двигатель при эксплуатации
использует атмосферный воздух в условиях пыльной дороги и отнюдь не стерильное
горючее. Это позволяет утверждать, что современный инжекторный двигатель является
наукоёмкой технологией, но не соответствует категории высоких технологий.
Примером высоких технологий служит производство процессоров компьютеров,
требующее специально созданных условий производства. Эти требования определяют,
в частности, очень строгие параметры влажности и строго ограниченное количество
частиц пыли на единицу объёма воздуха в помещении, где осуществляется производство
процессоров. Производственный персонал вынужден ходить в комбинезонах, полностью
изолирующих воздух производственных помещений от человеческого тела [12]. Готовый
процессор заливается сплошным компаундом, изолирующим внутренние элементы от
контакта с внешней средой. Высокий уровень сложности производства процессоров
являет пример высоких технологий.
Методологическое значение дифференциации категорий «наукоёмкие», «высокие»
и «авангардные» технологии состоит в улучшении «разрешающей» способность
философии техники, задача которой не только находить наиболее общее в технике, но и
различать специфическое. Поэтому мы бы хотели ещё раз подчеркнуть, что философский
анализ техники требует изучения всех трёх измерений техники: эпистемологического
(наукоёмкость), технологического (сложность), и совокупного прорывного и
как выражающей системную способность общества обеспечивать обновление научно-
технического и социально-экономического знания; изложен механизм авангардности,
который составляет процесс обновления науки, техники и общества посредством
обретения прорывного знания; и по мере внедрения такого инновационного знания
достижение лидирующих позиций в цивилизационном соревновании, по крайней мере,
в некоторых сферах человеческого творчества.
Методологическое значение категории «авангардность»
Категория «авангардность» отображает способность общества к систематическому
обновлению знания. Обновление знания сопряжено не только с его накоплением и
систематизацией, но и с необходимостью прорывов возникающих технологических
барьеров в науке и научных барьеров в технике. Преодоление таковых барьеров не
высвобождает взаимную зависимость и обусловленность науки и техники, но оснащает
науку необходимым инструментарием, а технику – знаниями, без которых новые
возникшие задачи остаются неразрешимыми. Таким образом, научно-техническое
обновление заключается в обеспечении общества прорывным и лидирующим научным
и техническим знанием. Категория «авангардность», выделяя аспекты прорыва и
лидирования в познании, объединяет их в одной категории, как определяющей процесс
обновления знания. Дифференциация аспектов прорыва и лидирования и их объединение
в категорию «авангардность» наделяет методологию философии науки и техники
эффективными критериями анализа эффективности процесса познания и структур его
обеспечивающих.
Исследуя научно-технический процесс обновления науки и техники, для создания
методологического инструментария выявления движущих обновление знания сил,
дифференцируются категории «авангардные», «высокие» и «наукоемкие» методы и
технологии. Это позволяет нам отделить в свойствах технологий и методов движущие
факторы от описательных. Движущими факторами являются «прорыв» и «лидирование».
Описательными факторами являются «степень технологической сложности» и
«степень наукоёмкости». Таким образом, осуществляется дифференциация категорий
«авангардные», «высокие» и «наукоемкие» технологии исходя из определения ключевых
характеристик процесса обновления науки и техники. Прорыв и лидирование в научном,
техническом и социальном развитии являются движителем их обновления и составляют
процесс «авангардности».
Анализ научной и технической литературы позволяет сформулировать категории,
определяющие важнейшие качества технологий в применении к философии науки
и техники. Категории «авангардные», «высокие» и «наукоёмкие» технологии имеют
широкое применение как соответствующие понятия в научной и технической литературе.
В международной научной и технической литературе используются следующие
категории технологий. Прорывные технологии: проривні – укр., Durchbruch – нем.,
breakthrough -англ. [9, с. 30], percée – фр.. Лидирующие технологии: лідируючі – укр.,
leading – англ. [9, с. 1]. Высокие технологии [1, с. 1]: високі – укр., high-tech – англ..
Наукоёмкие технологии: наукоємні, наукомісткі – укр.. Новые технологии: новітні, нові
– укр., new [15, с. 3], latest [15, с. 7] – англ.. Возникающие технологии: виникаючі – укр.,
emerging [11, с. 6] – англ.. Высокие гуманитарные технологии: human technologies [9,
с. 2], high-hum [8] – англ.. Базовые технологии: platform technologies [9, с. 13] – англ..
Супертехнологии: надтехнологии – рус., надтехнології [6, с. 239] – укр., super technologies,
advanced technologies [15, с. 3] – англ.. Авангардные технологии [5]: авангардні [6, с. 155]
– укр., vanguard [14], silver bullet [16] – англ..
Для нашего исследования ключевыми аспектами, которые характеризуют технологию,
являются прорывные и лидирующие свойства (авангардность), технологичность
(сложность осуществимости), и эпистемологическое качество (наукоёмкость). Ключевым
в динамике научно-технического развития является способность технологии обеспечивать
прорыв методологического барьера и лидерство. Исходя из ключевой роли прорывного
и лидирующего аспектов технологии в научно-техническом развитии, и исходя из
семантики слова «avant-garde», мы предлагаем объединить прорывные и лидирующие
свойства технологий категорией «авангардность». Во избежание терминологического
дублирования категорий, а также для выделения прорывного и лидирующего аспектов
научно-технической деятельности мы дифференцируем категорию «авангардные
технологии» от категорий «высокие» и «наукоёмкие» технологии.
Авангардность – это соединение качеств прорыва и лидирования. Причём, прорывное
качество, «a breakthrough in the technique for exploring» [17] является необходимым
условием для определения технологии как авангардной. Высокие (high-tech) технологии
– это качество технологической сложности. Наукоёмкие технологии – это качество
эпистемологического наполнения техники.
софія
Литвак М. Л. Домогосподарство в умовах перехідної економіки інверсійного типу: дис.... канд. екон.
наук: 08. 01. 01 – економічна теорія / Литвак Марина Леонідівна. – К., 2005. – 170 с.
Ліщинська О. В. Моральні аспекти підприємницької діяльності / О. В. Ліщинська // Вісник Львівського
університету. Філософські науки. – 2008. – Вип. 11. – С. 115-123.
Лопова О. В., Титаренко Ю. И. Социализация и профессиональное образование личности / О. В.
Лопова, Ю. И. Титаренко. – Барнаул: Академия экономики и права, 2001. – 335с.
11.
Рижкова А. Ю., Трубавіна І. М. Економічне виховання в сім’ї / А. Ю. Рижкова, І. М. Трубавіна. –
Науково-дослідна робота студентів як чинник удосконалення професійної підготовки майбутнього вчителя:
зб. наук. пр. /редкол. : Л. І. Білоусова та ін. – Х. : «Апостроф», 2011. – Вип. 4. – С. 118-123.
Сазонова Т. В. Економічне виховання дітей старшого дошкільного віку / Т. В. Сазонова // Вихователь-
методист дошкільного закладу. – 2009. – № 4. – С. 49–54.
Сидорко Н. Л. Роль і значення сім’ї у формуванні людського капіталу / Н. Л. Сидорко // Економіка та
підприємництво. – 2010. – №4. – С. 78-86.
Соколюк О. Б. Діти та гроші. Стаття з психології [Електронний ресурс]: – Режим доступу: http://
osvita. ua/school/lessons_summary/psychology/22608/
Станкевич Ю. Ю. Домогосподарство в ринковій економічній системі та його відображення у світовій
економічній думці ХХ століття : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. екон. наук / Станкевич Юрій
Юрійович. – К., 2010. – 19 с.
Стоян Т. А. Діловий етикет: моральні цінності і культура поведінки бізнесмена: Навчальний посібник
/ Т. А. Стоян. – К. : Наука, 2004. – 372 с.
Яремчук Н. І. Система ціннісних орієнтацій професійної підготовки майбутніх економістів / Н. І.
Яремчук // Вісник Львівського університету. Серія педагогічна. – Вип. 24. – 2008. – С. 132-138.
Олексенко Р. И. Роль семьи в духовном воспитании будущего предпринимателя.
В статье рассматривается сущность экономического воспитания будущего предпринимателя,
формирования экономической культуры у детей, хозяйственное отношение к экономическим
благам, рациональное использование ресурсов, создание условий для альтернативности выбора при
удовлетворении потребностей.
Ключевые слова
философия, мораль, образование, предприниматель, бизнес.
Oleksenko R. The role of family in the spiritual education of future entrepreneurs.
The article deals with the essence of the economic education of the future entrepreneur, forming an
economic culture in children, commercial attitude to economic bene�ts, the rational use of resources, the
creation of conditions for selecting alternatives in meeting needs.
Keywords
рhilosophy, ethics, education, entrepreneur, business.
Надійшла до редколегії 28.02.2013 р.
УДК 165. 2
Б. И. Остапенко
НМАПО имени П. Л. Шупика
МЕТОДОЛОГИЧЕСКОЕ ЗНАЧЕНИЕ КАТЕГОРИИ «АВАНГАРДНОСТЬ»
Показано методологическое значение категории «авангардность», как выражающей системную
способность общества обеспечивать обновление научно-технического и социально-экономического
знания; изложен механизм авангардности, который составляет процесс обновления науки, техники
и общества посредством обретения прорывного знания; и по мере внедрения такого инновационного
знания достижение лидирующих позиций в цивилизационном соревновании. Применение
категории «авангардность» в философском анализе техногенного общества позволило выявить
ключевую движущую роль научных и технологических прорывов в обновлении и цивилизационном
позиционировании общества.
Ключевые слова
авангардность, прорыв, лидирование, обновление, метод, научно-техническое знание,
социально-экономическое обновление.
В XXI веке продолжает возрастать роль способности общества к обновлению.
Наиболее успешные общества обретают преимущества в доступе к энергетическим,
продовольственным, социально-экономическим, научно-техническим и
информационным ресурсам. Сообщества, отстающие в научно-техническом, социально-
экономическом и духовном развитии становятся объектом геополитического подавления
и социально-экономического подчинения. Внутренняя цивилизационная деградация
сопровождается потерей материального благополучия и опрощением духовного
содержания жизни. Технологически доступные в данную эпоху социальные сервисы
становятся привилегией немногих, что снижает творческую вовлечённость индивидов
в процессы научно-технического и социально-экономического обновления данного
общества [2]. Определяясь вектором мировоззренческой направленности, доминирующим
в данном сообществе [4], процессы обновления реализуются специфическими методами.
Постановка задачи выявления методов обновления имеет научное и практическое
значение для общества, стремящегося обеспечивать своё достойное цивилизационное
состояние.
В данной статье показано методологическое значение категории «авангардность»,
усвідомлення – розуміння – розвиток – психологічна зрілість – новий, вже більш зрілий
вчинок;
пізнання себе. Іноді діти з подивом виявляють, що вони не такі добрі, як про
себе думали; не так безпорадні, як припускали – все це веде до рефлексії;
пізнання інших. Чим раніше дитина усвідомлює, що грошові відносини іноді
є «лакмусовим папірцем» і для дружби, і для любові, тим менше помилок і провокацій
здійснить він надалі. Повага до інтересів інших – теж важливо. Усвідомивши, як іноді
важко позбутися частини своєї власності, дитина не буде претендувати на власність
іншого;
радість благодійності, безоплатної допомоги іншим. Це важливо. Можна навіть
запропонувати дитині пожертвувати частину її коштів на добрі справи і подивитися, як
вона до цього поставиться;
можливість проявити себе «на рівних» у відносинах з батьками (укладення
договорів, позичання, можливість «скинутися» на спільну справу і т. д.). У цьому – база
для становлення особистості майбутнього суб’єкта ринкових відносин;
знайомство з основними фінансовими поняттями – «боргове зобов’язання»,
«кредит», «договір», «розписка» і т. д. Майбутньому підприємцю поряд зі знанням
комп’ютера та іноземної мови перш за все необхідні початкові знання у фінансовій сфері;
вміння прораховувати свої дії, бачити наслідки того чи іншого рішення [12].
Підсумовуючи викладене, наголосимо, що початковою структурною одиницею
суспільства, яка закладає основи особистості, є сім’я. Сім’я – це суспільство в мініатюрі,
від цілісності якого залежить безпека всього великого людського суспільства. Сімейне
виховання – це система виховання і навчання, що складається в умовах конкретної сім’ї
силами батьків і родичів.
Сімейне виховання духовно-моральних якостей майбутнього підприємця – складна
система. На нього впливають спадковість і біологічне (природне) здоров’я дітей і
батьків, матеріально-економічна забезпеченість, соціальний стан, уклад життя, кількість
членів сім’ї, місце проживання, ставлення до дитини. Все це органічно переплітається і
в кожному випадку проявляється по-різному. Виділяють наступні завдання сім’ї в розрізі
виховання майбутнього підприємця:
створити максимальні умови для росту і розвитку дитини;
бути соціально-економічним та психологічним захистом дитини;
навчати дітей корисним прикладним навичкам і вмінням;
виховувати почуття власної гідності, цінність власного «Я».
До принципів сімейного виховання духовно-моральних якостей майбутнього
підприємця можна віднести:
гуманність і милосердя до людей;
залучення дитини до життєдіяльність сім’ї як її рівноправних учасників;
відкритість і довірливість у грошових відносинах з дітьми;
послідовність у своїх вимогах щодо поведінки і міри відповідальності дитини (не
вимагати неможливого);
надання допомоги своїй дитині у розпорядженні майном, грошима тощо.
Зміст сімейного виховання майбутнього суб’єкта ринкових відносин охоплює всі
напрями. У сім’ї здійснюється економічне, трудове, морально-духовне виховання
особистості, формуються ціннісні відносини в усіх напрямках, даються знання про
суспільство, виробництво, професії, формують досвід самостійної підприємливої
діяльності; виробляються інтелектуальні навички; нарешті, виховується ставлення до
світу, людей, професії, життя [1].
Бібліографічні посилання:
Агеев А. И. Предпринимательство: проблемы собственности и культуры / А. И. Агеев. – М. : Наука,
1991. – 106 с.
Беккер Г. Человеческое поведение: экономический подход : избр. тр. по экон. теории / Гэри Беккер ;
науч. ред. пер. Р. И. Капелюшников ; пер. с англ. Е. В. Батракова. – М. : ГУВШЭ, 2003. – 671 с.
Варецька О. Спільна педагогічна діяльність учителя і батьків з економічного виховання молодших
школярів / О. Варецька // Молодь і ринок . – 2007. – №8. – С. 85-89
Видиш М. М., Цибулько В. О. Формування моральної культури майбутніх менеджерів / М. М. Видиш,
В. О. Цибулько // Педагогічні науки. – 2010. – №55. – С. 11-14.
Грішнова О. Л. Людський капітал: формування в системі освіти і професійної підготовки. – К. :
Товариство «Знання», 2001. – 254с.
Ильина И. Ю. Домохозяйство – важнейшая потребительская единица на рынке товаров и услуг / И.
Ю. Ильина // Социально-гуманитарные знания. – 2007. – № 5. – С. 117–127.
Касьянов Д. В. Формування ідеології та культури українського підприємця в період утвердження
ринкових відносин : дис. … дис. кандидата філософ. наук: 09. 00. 03 – соціальна філософія та філософія
історії / Касьянов Дмитро Володимирович. – К., 2010. – 175 с.
софія
певну суму зараз, але багато чого виправити, ніж зіткнутися з непоправною ситуацією в
подальшому? Зрештою, будь-які курси удосконалення працюють за плату. Батькам слід
пам’ятати, що з ними дитина вчиться, маючи «страховку» – якої у неї, можливо, не буде
надалі. Тому нехай вона при батьках зробить як можна більше помилок, і при цьому
завдання батьків – не докоряти, а розбирати ці випадки з дослідницькою і навчальною
метою;
родинному оточенню майбутнього суб’єкта ринкових відносин необхідно завжди
пояснювати дитині, чому витратити гроші можна саме таким чином. У придбанні
важливим не саме придбання, а його обговорення – можливі варіанти, співвідношення
якості і вартості, вплив на відносини з іншими. Це привчає дитину вибирати, а значить,
аналізувати існуючі альтернативи. Радитися необхідно з дитиною і при спільних
покупках. Користь подвійна: можна буде побачити хід думок дитини, що для неї є
критерієм успішності покупки («як у всіх», «як ні в кого», «дуже дешево», «виглядає
дорого» і т. д.) і дізнатися про погляд зі сторони;
батькам слід чітко дотримуватися домовленостей: жодних додаткових фінансових
вливань, якщо дитина нераціонально розпорядилася первинною сумою; завжди треба
віддавати обіцяне, у противному випадку – не обіцяти нездійсненного. Найпоширеніша
помилка батьків – це компенсація втраченого (неправильно витраченого) дитиною;
близьким майбутньої підприємливої особистості обов’язково слід визначати систему
фінансування дитини. Чим раніше вона отримає у свої руки гроші, тим краще. Адже для
того, щоб навчитися чомусь, треба робити це якомога частіше. Навичка формується при
безпосередній дії та її багаторазовому повторенні [16].
На підставі вищевикладених принципів розроблена система сімейного навчання
майбутнього підприємця. Її суть полягає в наступному.
Система фінансування (кишенькові гроші). Головною тезою є те, що кишенькові гроші
– це ті кошти, розпоряджатися якими дитина може на свій розсуд, незважаючи іноді і на
поради дорослих. Завжди треба пам’ятати, що це не спосіб заохочення чи покарання,
а засіб розвитку певних навичок, своєрідний інструмент освіти і виховання. У першу
чергу необхідно визначитися з такими позиціями, як періодичність видачі коштів, їх
розмір, перелік допустимих витрат, штрафні санкції.
Оптимальна періодичність видачі коштів – щотижня.
Розмір – природно, чим менша дитина, тим менше сума. Виходити треба зі своїх
можливостей, але поцікавитися у дитини, яка сума б її влаштувала. Цим визначаються
запити дитини – майбутнього самостійного підприємця. Якщо запити сильно високі,
батькам потрібно відкоригувати їх, пояснивши, що вони можуть виділити тільки певні
кошти. Треба нагадувати дитині частіше, що гроші – це засіб для отримання чогось, а не
мета самі по собі. Багато дітей мріють стати багатими. Краще, якщо вони будуть мріяти
мати гроші, щоб, наприклад, побудувати корабель, відкрити школу, подорожувати тощо.
Батькам слід обов’язково цікавитися, на що і з якою метою витрачені кошти. Однак не
можна наполягати на повному звіті про особисті витрати – треба поважати таємниці
дитини, його можливі промахи [14].
Система штрафів – це щось на зразок ділової гри, коли збитки хоч і не смертельні, але
вельми неприємні. Така гра може послужити непоганою діагностичною процедурою для
дитини – майбутнього підприємця. Це покаже, наскільки вона готова до матеріальної
відповідальності за свої дії, наскільки уважна, самостійна і справедлива до потреб інших.
Зазвичай, перша згадка про штрафи виникає у разі, коли дорослі дають дитині гроші в
борг. Якщо дорослі дали дитині грошей у борг – слід обов’язково вимагати повернення
всієї суми в строк. Відразу треба обумовити штрафні відсотки (пені) і не соромитися
наполягати на їх виплаті. Майбутній підприємець повинна розуміти, що за невиконані
зобов’язання треба платити. Краще закріпити свою угоду письмово (розпискою). Це
підвищує відповідальність дитини за дане слово і дозволить їй в майбутньому уважніше
ставитися до чужих обіцянок, наполягати на дотриманні юридичних норм [9].
Підсумуємо, яке значення для виховання особистості майбутнього підприємця має
система самостійного розпорядження грошима:
уміння рахувати (в арифметичному сенсі);
знання про співвідношення вартості речей (послуг);
вміння вибирати (між двома «хочеться», між потрібним і необхідним, гарним і
поганим і т. д.). Вміння вибирати розвиває мислення і здатності аналізувати;
навички відмовлятися від менш потрібного, від неякісного, від менш цінного – і,
відповідно, визначати пріоритети;
підвищення самооцінки, почуття власної гідності. Як будь-яка навичка
(знання, вміння) – новий досвід додає впевненості. Міра психологічної зрілості – це
міра відповідальності. Механізм в цьому випадку наступний: вчинок – наслідки –
Етика бізнесу – це специфічна наука, існування та розвиток якої значною мірою
залежить від політичного устрою конкретної держави й глобального суспільства в
цілому. В демократичному суспільстві мораль разом із законодавством (а не уряд, як
у країнах з тоталітарним режимом) регулює норми життя і поведінки кожної людини
і всієї спільноти, причому, чим вище ступінь економічного і політичного розвитку
демократичного суспільства, тим вищими є норми моралі і досконалішим, послідовнішим
державне законодавство.
Родинне виховання покликане плекати у майбутнього підприємця здатність бути
лідером, навчати й прищеплювати інші ділові якості, необхідні в бізнес-середовищі
різних культур і народів; надавати особистості необхідних знань про фах та виховувати
пов’язані з ним ділові навички, завдяки чому дитина зможе зробити правильний вибір
фаху і буде в змозі працювати в різних галузях бізнесу; навчати майбутнього підприємця
як правильно обирати та раціонально застосовувати технологічні інструменти для
прийняття особистого та ділового рішення; допомагати підготуватися до роботи в якості
підприємця, навчити розуміти основні аспекти бізнесу; виробляти здатність купувати
та продавати різноманітні товари, послуги, майно; виробляти та прищеплювати норми
морально-етичної поведінки в процесі бізнес-діяльності та під час повсякденного життя
[6].
Формування морально-етичних засад підприємництва починається не з перших кроків
у бізнесі, а в ранньому дитинстві, коли індивід починає з необхідністю стиснутий до меж
індивідуального буття шлях освоєння духовно-моральної культури людства. Причому,
цей шлях може бути істотно скорочений завдяки тим заходам, які суспільство застосовує
для цілеспрямованого формування особистості, її виховання і освіти. В даному випадку
мова йде про передачу культурних і моральних традицій, цінностей, тобто про весь
позитивний досвід, накопичений людством.
Морально-етичні якості підприємця формує, насамперед, соціокультурне середовище,
в якому здійснюється його підприємницька діяльність. Його суперечливість,
непослідовність і неузгодженість в окремих структурних елементах приводить
до того, що поряд з позитивними морально-етичними характеристиками нерідко
формуються суперечливі і вкрай негативні якості – зарозумілість і чванливість, підлість
і пристосовництво, безпідставне прагнення до влади і орієнтації на швидке збагачення.
Не зважаючи на підвищене прагнення підприємця до самостійності, процес
становлення та розвитку його морально-етичних характеристик здійснюється під
впливом ЗМІ, літератури і мистецтва, освіти і т. ін. Важлива роль у цьому процесі
належить цілеспрямованій навчальній, просвітницькій та виховній діяльності,
організація якої є складовою управління сучасними виробничими і соціокультурними
процесами. Очевидно, що одним із найвпливовіших чинників формування морально-
етичних якостей підприємця є родина. При цьому, суспільство зацікавлене у становленні
цілісної суспільно значимої системи морально-етичних цінностей, яка б заохочувала
підприємництво, сприяла формуванню позитивного іміджу підприємця, слугувала
надійною духовною опорою його успішної підприємницької діяльності. Важливу роль у
розвитку такої системи відіграє державна і суспільна матеріальна і моральна підтримка
підприємництва. Така підтримка має носити системний характер й охоплювати як сферу
виробничої діяльності, так і сферу побуту, способу сімейного життя, виховання. Можна
розглядати її можливості в контексті управлінського впливу на формування морально-
етичних якостей підприємця [1].
Перше, що важливо пам’ятати, обдумуючи стратегію виховання майбутнього
підприємця у родині, – це ідею про взаємозв’язок загального стилю виховання і приватних
питань. Володіння майном розвиває в людях почуття відповідальності за нього, і це
зовсім не поганий шлях до розвитку самостійності мислення підприємливої особистості.
Звідси випливає перший принцип виховання майбутнього суб’єкта ринкових відносин:
дотримуватися гарантії недоторканності приватної власності. Тим, що належить
дитині, може розпоряджатися тільки вона сама. Причому, це стосується не тільки грошей,
але й іграшок, книжок і т. д. Тобто, якщо обумовлено, що дана річ належить дитині – не
можна карати її за те, що вона вирішила її подарувати комусь, або обміняти, або просто
зіпсувала. Тільки усвідомлення наслідків свого вчинку може надалі утримати дитину
від невірного кроку. Іншими словами, хай краще виявить, що даремно подарував другу
новенький самоскид, ніж років через двадцять – що необачно розлучився з часткою у
бізнесі або автомобілем. Природно, при появі тієї чи іншої речі, треба спробувати знайти
їй «господаря». І ненав’язливо пояснити дитині, що вона може з цією річчю робити, як
розпоряджатися нею і т. д.;
батькам необхідно бути готовими до можливих збитків заздалегідь. Жодний досвід
не буває безкоштовним. Слід поставити собі питання: чи згодні батьки «загубити»
софія
норм, правил, дотримання їх у поведінці та трудовій діяльності. Моральна культура
майбутніх підприємців як якісна характеристика професійної компетенції розвитку
розкриває ставлення людини до суспільства, зовнішнього середовища, оточення, до
себе, до продуктів людської діяльності, до діяльності на будь-якому сегменті ринкового
середовища [3; 7].
Процес формування людського капіталу відбувається при безпосередній участі сім’ї,
держави, підприємств і різних суспільних фондів. Причому значення кожного джерела
на певному етапі різне.
В умовах розвитку інформаційно-інноваційної економіки, яка потребує постійної
активації працівника, вдосконалення його здібностей, необхідно враховувати, що процес
навчання буде тривати все життя. І основою, першоджерелом формування людського
капіталу виступає сім’я. Але не тільки тому, що кожний окремий індивід з’являється
в сім’ї, а швидше тому, що сім’я є тим фундаментом на якому відбувається нарощення
майбутнього капіталу. Саме від сім’ї та її можливостей залежить якість і кількість людського
капіталу, який в майбутньому забезпечить і власний дохід і загальний сукупний дохід
всього суспільства. В сім’ї створюються умови формування людського капіталу, до яких
відносяться наявність домашнього і особистого підсобного господарства, формування і
використання сімейного бюджету, матеріальні умови, стан самих виробників людського
капіталу (членів сім’ї). У сім’ї людський капітал формується і розвивається.
Але, слід відмітити, що за однакових умов і при наявності одних й тих самих ресурсів,
що спрямовуються на виробництво людського капіталу, різні індивідууми можуть мати
абсолютно різні розміри людського капіталу.
Розвиток особистості майбутнього підприємця – дуже складний процес, і пов’язані
з ним проблеми, зокрема, економічне відтворення в сім’ї, ще не достатньо розроблені
вітчизняною наукою. У ранній період життя людини відбувається накопичення фізичної
і інтелектуальної складової людського капіталу за рахунок виховання та освіти в сім’ї.
Всі складові людського капіталу набуваються і збільшуються за рахунок інвестицій, які
сім’я вкладає в дитину, сподіваючись, що ці витрати буде компенсовано і вони принесуть
економічні та моральні результати людині в майбутньому. Сім’я здійснює витрати,
необхідні для фізичного формування та виховання дітей, і ці витрати є інвестиціями,
оскільки відбуваються за рахунок зменшення поточного споживання батьків і
здійснюються не лише з альтруїстичних почуттів любові до ближнього, а й з надією на
їхню прибутковість у майбутньому [4].
Відповідно, саме сім’я започатковує перший етап формування людського капіталу.
Причому визначає його якісний і кількісний аспект. Роль і значення сім’ї під час
формування людського капіталу, у своїх роботах вивчали різні відомі автори. Зокрема,
Г.
Беккер у своїй праці «Трактат про сім’ю» вивчав різні аспекти життя сім’ї з економічного
погляду. Витрати на виховання дітей, в структурі сукупних витрат сім’ї, автор визначав
як інвестиції і вважав, що в оцінку людського капіталу мають включатись всі витрати
на виховання всіх дітей, незалежно від того, стануть вони економічно активними чи ні.
Можна суто гіпотетично інтерпретувати, яка частина дітей, в яких вкладають сімейні
інвестиції і які становлять складову частину трудового потенціалу, в майбутньому за
рахунок інвестицій з інших джерел, та під впливом цілої низки як об’єктивних так і
суб’єктивних факторів, згодом перетвориться на людський капітал [13].
Механізм формування людського капіталу в сім’ї змістовно розкрила О. Грішнова.
Зокрема, нею визначено основні особливості формування людського капіталу в сім’ї:
вплив рівня освіти батьків на ставлення до свого здоров’я, умов життя, праці,
народження здорових дітей майбутніми поколіннями;
взаємодія між попитом на кількість і якість дітей, у визначених економічних
умовах, що обумовлює демографічний фактор формування людського капіталу;
формування адаптивних характеристик людини, як якісного об’єкту інвестицій;
закладання сімейним вихованням вольових і ділових рис, які забезпечують
розвиток, мобілізацію і максимально ефективне використання внутрішнього
людського ресурсу;
забезпечення фінансування процесу формування людського капіталу [4].
Таким чином, сім’я, як першоджерело формування людського капіталу, має особливо
важливе значення, оскільки визначає подальший вибір і можливість удосконалення
індивідуального людського капіталу, а в майбутньому і сукупного людського капіталу.
Ідеологічне виховання майбутніх бізнесменів є таким же важливим завданням, як і
їх професійне навчання й практична підготовка. Бізнес – це не фіксована й незмінна
реальність, а частина світу, що швидко й невпинно змінюється. Бізнес не тільки породжує
проблеми, а й надає можливості для їх технічного розв’язання, для прояву творчості й
отримання як матеріального, так і морального задоволення.
Таким чином, заможні домогосподарства більше вкладають інвестицій у розвиток
дитини, тим самим працюють на їх майбутнє, на підвищення їх «якості». І навпаки, бідні
сім’ї у зв’язку з обмеженими фінансовими можливостями не мають змоги інвестувати
значні кошти у розвиток своїх дітей.
Сутність економічного виховання майбутнього підприємця полягає у формуванні
економічної культури у дітей, господарського ставлення до економічних благ,
раціонального використання ресурсів, створенні умов для альтернативності вибору
при задоволенні потреб. Зміст економічного виховання проявляється у формуванні
економічної культури, бережливого ставлення до матеріальних речей, раціонального
ведення домогосподарства, економічній підтримці всіх членів родині. Економічна
функція сім’ї забезпечує матеріальні засади її існування, організацію домашньої праці
та споживання.
На особливості економічного виховання майбутніх підприємців в українських сім`ях
впливають такі фактори: економічні та політичні умови життя; зниження виховної
функції сім’ї; збільшення значення економічної функції в родині; використання
традиційних українських засобів впливу. Серед особливостей економічного виховання
майбутніх підприємців в українських сім’ях слід виділити: ведення дітьми власної
скарбнички; бесіди батьків з дітьми про економічне походження матеріальних благ та
на теми, пов`язані із грошима; ведення власної економічної політики сім`ї; регулювання
сімейного бюджету; заощаджування; особистий приклад батьків і суворий порядок у
домашньому господарстві; велика диференціація доходів в сім’ях із великою кількістю
їх членів; прийняття спільних рішень родиною щодо економічних питань тощо. На жаль,
на сьогодні можна стверджувати, що батьки не дають дітям належного економічного
виховання. Основна причина цього в тому, що економічне виховання – це тонкий процес,
який потребує: грамотного ведення сімейного бюджету самими батьками; постійного
спостереження за витратами своїми та витратами дитини; батькам потрібно навчитися
давати дітям приклад раціонального використання грошей.
Підвищенню ефективності економічного виховання майбутніх підприємців в родині
сприяє ознайомлення дітей з економічними категоріями, формування сучасного
економічного мислення, розвиток цілісних уявлень про виробництво, розподіл, обмін та
споживання матеріальних та духовних благ [11].
Розвиток особистості майбутнього підприємця в сучасних умовах поряд із
загальноосвітньою та спеціальною підготовкою передбачає формування системи як
загальнолюдських, так і професійних цінностей. Професіонал – це передусім людина,
яка має необхідні знання у галузі обраної професії, бездоганно володіє практичними та
професійними навичками, креативними здібностями, створює нові способи професійної
діяльності. В сучасному індустріальному суспільстві для переходу на вищий щабель
розвитку людства особливі вимоги висуваються до моральної професійної діяльності. За
таких умов виховний процес майбутнього суб’єкта ринкових відносин має базуватись на
принципі нерозривності високого професіоналізму і духовності [17].
Система ціннісних орієнтацій майбутнього підприємця будується на основі низки
ідей та підходів до класифікації цінностей. Зокрема, класифікація освітніх цінностей:
соціально-політичні, інтелектуальні, моральні, цінності професійної діяльності;
класифікація загальних професійних цінностей: зміст професійної діяльності і зумовлені
ним можливості самореалізації особистості; суспільна цінність праці, яка визначається
її результатом і наслідками; оцінка трудової діяльності людини залежно від ступеня її
корисності для суспільства; оптимальний режим та умови праці (соціально-економічні,
морально-психологічні тощо).
Формуючи «підприємницький тип особистості» у майбутніх підприємців, у родині
повинні забезпечити такі умови соціалізації, щоб саме поняття «гроші», «власність»
сприймали не тільки як індикатор значущості людини, її влади, пошани, прибутку, а й
«економічного альтруїзму» (благодійність, милосердя). З огляду на це дуже важливою є
виховна функція сім’ї, у якій вчинок є мірою знань, мислення та поведінки майбутнього
підприємця.
Домінуючою в діяльності та поведінці особистості майбутнього підприємця є
мотивація, яка розглядається за видами спрямованості:
спрямованість на взаємодію (вчинки людини визначаються потребою у спілкуванні,
прагненні підтримувати добрі стосунки з колегами);
спрямованість на завдання або ділова активність (перевага мотивів, які зумовлюють
діяльність);
спрямованість на себе або особистісна спрямованість (перевага мотивів досягнення
особистісного добробуту) [10; 3].
Моральна вихованість майбутніх підприємців включає: усвідомлення ними моральних
софія
дослідження соціальних та інших аспектів його функціонування, що мають безпосередній
вплив на прийняття економічних рішень членами домашнього господарства [12;21].
Домогосподарство визначається не тільки як суб’єкт економічної науки, а як
суспільно необхідне об’єднання людей, що вирішують економічні, соціальні, освітні та
інші проблеми сьогодення. У межах господарської системи домогосподарство можна
розглядати як економічну організацію, що створюється і функціонує для ефективного
управління ресурсами, які знаходяться у його власності. До того ж, розвиток
ринкових відносин в Україні все більше наближає домогосподарство до економічної
організації, оскільки в зазначених господарських формах все більше стають схожими
внутрішня будова, що має поточне та перспективне планування, бюджет, кооперацію та
спеціалізацію, ієрархію учасників, різноманітні ресурси та визначеність прав доступу
до них, економічні зв’язки з іншими учасниками господарського процесу. Проте,
потрібно зазначити, що домогосподарство є специфічною економічною організацією.
Її унікальність полягає в тому, що домашнє господарство орієнтовано не лише на
отримання матеріального прибутку, але й на задоволення різних потреб своїх членів, а
саме економічних, духовно-культурних, соціальних тощо, а також пов’язано з процесом
відтворення населення, формування та виховання індивіда. Отже, домогосподарство –
це складна цілісна система, яка одночасно поєднує в собі такі риси: 1) є добровільним
об’єднанням людей, які здебільшого перебувають у родинних або кровноспоріднених
відносинах, об’єднані не тільки спільним бюджетом та цілями діяльності, але й місцем
проживання, іноді домашнє господарство може складатись з однієї людини; 2) проявляє
себе як важливий економічний суб’єкт ринкового господарства, який неодмінно впливає
не тільки на добробут та процвітання національної економіки, але й на морально-
духовне становище населення; 3) вільно розпоряджається наявними правами власності
на ресурси (грошові, трудові, інтелектуальні, майнові та інші); 4) охоплює всі види
економічної діяльності, що можуть носити як натуральний, так і товарний характер; 5)
виступає не тільки головним постачальником фінансових ресурсів до бюджету сім’ї, але
й вирішує проблеми відтворення населення та розвитку індивіда, особистості в межах
власної сім’ї, тим самим суттєво впливає на розвиток соціальної складової суспільства;
6) побудоване на принципах взаємодовіри, взаємодопомоги, співробітництва, навчання
та передачі досвіду майбутнім поколінням тощо [15; 8].
Значний внесок у розвиток економічної теорії домогосподарства зробив відомий
американський вчений, лауреат Нобелівської премії 1992 р. Г. Беккер, який розглядає
рішення щодо народження дітей як інвестиційне, у якому діти виступають як «блага
тривалого користування». Вирішення такого питання у подальшому обов’язково буде
впливати на розміри та, як зазначалося вище, структуру споживання. Тож потрібно
проаналізувати фактори, що мають вплив на прийняття такого рішення. Відповідно до
економічної теорії народжуваності, що є складовою фундаментальної праці Г. Беккера
«Трактат про сім’ю» (1981 р.), діти на перших роках життя потребують значних
капіталовкладень (належний рівень охорони здоров’я, освіти, дозвілля), але згодом
починають приносити своїм батькам дивіденди. Здебільшого, батьки здійснюють
споживчий вибір між дітьми та іншими товарами при бюджетному обмежені, оскільки в
межах «нової економіки домогосподарства», діти виступають як блага, що потребують
значних часових та грошових вкладень. Кількість дітей у сім’ї залежить від багатьох
чинників, серед яких важливе значення має рівень доходів батьків. Дійсно, адже при
збільшені або зменшені оплати праці змінюється не тільки рівень доходів батьків, але й
вартість їхнього часу, що витрачається на виховання дітей. Тому зі збільшенням оплати
праці коригується рівень народжуваності, але якщо зростання заробітної платні жінки
негативно позначається на кількості дітей, то чоловіка – навпаки. Серед інших факторів,
які впливають на рівень народжуваності, Г. Беккер розглядає, зокрема, такі: релігія, вік
подружжя, раса, сімейні традиції тощо. Крім того, попит на дітей як блага довготривалого
користування перебуває у зворотному зв’язку з витратами на їх утримання [5].
Важливе місце у теорії економіки сім’ї Г. Беккера займає питання щодо вибору між
кількістю дітей та їх «якістю». Остання, згідно з економічною теорією народжуваності,
визначається не тільки рівнем фінансового забезпечення дітей, що витрачається на
освіту, охорону здоров’я, дозвілля тощо, але й залученням таких ресурсів, як батьківська
любов, час, знання. Чим вищим є такий показник, тим більш «високоякісною», на думку
Г. Беккера, є дитина, а тому вона принесе більше користі для своїх батьків. Отже, в
межах теорії, що аналізується, діти мають «ціну», зростання якої негативно впливає на
їх кількість. Також існує нелінійна залежність між кількістю та «якістю» дітей, оскільки
при обмежені сімейних ресурсів додаткова дитина буде означати зменшення інвестицій
у «якість» інших дітей сім’ї. Тому, на думку вченого, у бідних сім’ях простежується
тенденція до недоінвестування у людський капітал дітей [2].
УДК 141
Р. І. Олексенко
Мелітопольський державний педагогічний університет імені Богдана Хмельницького
РОЛЬ СІМ’Ї В ДУХОВНОМУ ВИХОВАННІ МАЙБУТНЬОГО ПІДПРИЄМЦЯ
У статті розглядається сутність економічного виховання майбутнього підприємця, формування
економічної культури у дітей, господарське ставлення до економічних благ, раціональне використання
ресурсів, створення умов для альтернативності вибору при задоволенні потреб.
Ключові слова
філософія, мораль, освіта, підприємець, бізнес.
Останнім часом зростає зацікавлення підприємців моральними, етичними питаннями.
Мораль, своєю чергою, відіграє дедалі вагомішу роль у підприємницькій діяльності.
Підприємницький процес включає в себе пошук ділових можливостей, ініціювання
виробничих проектів, об’єднання матеріальних, фінансових та трудових ресурсів, що є
необхідними для реалізації планів, вибір мети бізнесу та забезпечення шляхів досягнення
їх із мінімальними економічними витратами. Сфера функціонування бізнесу передбачає
доволі складну систему відносин, в якій діють свої правила. Крім законів, що регулюють
взаємини продавця і покупця на ринку, стосунки людей у сфері підприємництва
регулюються певними не інституційними формами. Отже, морально-етичні питання
відіграють необхідну роль у нормальній діяльності бізнесу.
Підприємець має справу не лише з ресурсами, технологіями, продуктами,
документами, різними процесами, він постійно спів діє з людьми – керує підлеглими чи
виконує доручення, радиться з експертами чи дає оцінку, веде переговори тощо. Успіх
бізнес-діяльності великою мірою залежить саме від уміння налагоджувати взаємини.
Підприємництво – це суспільно-корисна діяльність, і як будь-яка інша сфера соціальної
активності не може функціонувати без наявності певних моральних передумов. Бізнес
неодмінно активізує міжособистісне спілкування і взаємодію, відповідно потребує
моральних принципів, цінностей та норм.
Виховання суб’єкта ринкових відносин починається в сім’ї – первинному ядрі
суспільства. В незалежній державі сім’я, як первинна ланка суспільства, безпосередньо
бере участь у виробництві, розподілі, обміні та використанні матеріальних благ. Дорослі
члени сім’ї, працюючи на виробництві, у сфері обслуговування, сприяють випуску
продукції, що задовольняє матеріальні і духовні потреби членів суспільства. Сім’я
виконує економічну, матеріально-виробничу, господарсько-побутову функції, тобто
функції накопичення матеріальних благ і передачі їх наступним поколінням. Таким
чином, вона виховує майбутнього суб’єкта товарно-ринкових відносин, підприємця,
тощо. Економічне виховання – це складова змісту родинного виховання майбутнього
підприємця; це багатогранна практична школа, яка виховує усвідомлене ставлення
дітей до власної праці, батьків і взагалі до будь-якої праці; формує поведінку вирішення
питань ефективності витрачання ресурсів, здатність до раціонального вибору рішення
економічної ситуації, виховує в дітей почуття підприємливої свідомості нарівні зі
старшими членами сім’ї та прагнення до підвищення доходів сім’ї. Включає бажання
навчитися спільно вести сімейний бюджет, визначати пріоритети витрат та доходів,
формувати раціональне ставлення до майбутнього самостійного використання
економічних благ. Потреба у родинному економічному вихованні була завжди, але його
значимість посилилася в період реформ 1990-х років та становлення ринкових відносин.
Можна виділити такі фактори економічного виховання майбутнього підприємця в сім`ї,
як режим дня, дитячі ігри, праця та ринок, ведення домашнього господарства, бюджет
родини, приклад батьків, визначення голови родини.
За сучасних умов цивілізаційного розвитку домогосподарство займає провідну
роль в соціально-економічній системі. В умовах ринкової економіки воно є,
насамперед, постачальником виробничих ресурсів і споживачем різноманітних благ,
а також, безпосередньо в тій чи іншій мірі, продукує національний продукт. Разом
з тим, домогосподарство фокусує у собі той соціальний інститут, якому належить
основоположна роль у відтворенні суспільства в сукупності усіх його характеристик.
Таким чином, домогосподарство не є простою одиницею національного господарства,
воно виступає складною системою і водночас клітинкою суспільства. Це означає,
що економічна поведінка домогосподарства у ринковому середовищі повсякчас
детермінована множиною різнопланових чинників (не тільки економічних, але й
соціальних, психологічних, історичних та інших), роль і значення яких, деякою мірою,
залежить від рівня економічної культури і загалом цивілізованості певного соціуму. Отже,
цілісний аналіз особливостей діяльності сучасного домогосподарства повинен включати
софія
стосовно реалізації особистісного потенціалу соціальної спільноти в умовах
глобалізованого інформаційно-пізнавального і науково-професійного простору.
Бібліографічні посилання:
Абдеев Р. Ф. Философия информационной цивилизации / Р. Ф. Абдеев .- М. : Владос, 1994.- 336 с.
Андрущенко В. П. Організоване суспільство. Проблема організації та суспільної самоорганізації в
період радикальних трансформацій в Україні на рубежі століть: Досвід соціально-філософського аналізу / В.
П. Андрущенко.- К. : ТОВ «Атлант ЮеМСі», 2006.- 498 с.
Белл. Д. Грядущее постиндустриальноке общество: Опыт социального прогнозирования / Даниел
Белл [перевод с английского]. Иноземцев В. Л. (ред. и вступ. Статья.- М. : Наука, 1989. – 345 с.
Гусинский Э. Н. Введение в философию образования: Учебное пособие / Э. Н. Гусинский, Ю. И.
Турчанинова .- М. : Логос, 2001.- 234 с.
Забродська Л. М. Інформатизація закладу освіти: управлінський аспект / Л. М. Забродська.- Х. :
Видавнича група «Основа», 2003.- 240 с.
Інтеграція вищої освіти України в європейську систему: Збірник наукових праць: За матеріалами
Міжнародної науково-методологічної конференції «Інтеграція вищої освіти України в європейську
систему», Дніпропетровськ, 05 травня 2001 р. / Н. Є. Бойцун (ред.); Міжнародний фонд «Відродження».-
Дніпропетровськ: Арт-Прес, 2001.- 108 с.
Кастельс М. Информационная эпоха. Экономика, общество и культура / М. Кастельс.- М. : Интер-
Пресс, 2000.- 345 с.
Кулицький С. П. Основи організації інформаційної діяльності у сфері управління: Навчальний
посібник / С. П. Кулицький.- К. : МАУП, 2002.- 224 с.
Навроцький О. І. Вища школа України в умовах трансформації суспільства / О. І.
Навроцький.- Х. :
Основа, 2000.- 240 с.
Урсул А. Д. Модель ноосферно-опережающего образования ІІІ-го тысячелетия / А. Д. Урсул // Сб.
тезисов и материалов ІІІ-го Международного симпозиума «Открытое общество и устойчивое развитие».- Т.
VІІ.- Зеленоград, 2001.- 456 с.
11.
Фініков Т. В. Сучасна вища освіта: світові тенденції і Україна / Т. В. Фініков // Міжнародний фонд
досліджень освітньої політики, Інститут економіки та права «КРОК».- К. : Таксол, 2002.- 176 с.
Яблонський В. А. Вища освіта України на рубежі тисячоліть: проблеми глобалізації та
інтернаціоналізації / В. А. Яблонський.- К., 1998. – 278 с.
Mудрак В. И. Современные социально-философские тенденции информациологического
обеспечения профессиональной компетенции в системе высшего образования в контексте
соотношения «личность-информация».
Современные подходы к развитию соотношения «личность-информация» в глобальном
информационно-познавательном пространстве разворачиваются в системе информациологического
обеспечения профессиональной компетентности в системе высшего образования. Это предполагает
наработку новейших социально-философских тенденций в контексте «человек-технология-
высшееобразование- профессиональная компетентность».
Ключевые слова
информациология, компетентность, технология, информация, система.
Mudrak V. Modern social and philosophical tendencies of informative support of professional competence
in higher education system in the context of the interrelation «personality-information».
Current approaches to the development of the person-information relations in the global information
space are set in the cognitive system of informative science support of professional competence in higher
education. This involves creation of the latest social – philosophical approaches in the context of «man –
technology – higher education – professional competence. »
Modern trends in higher education in the society, which is characterized as an information rich, are
developed as decisive directions of formation of the info sphere of personality. Young person is at the epicenter
of the most powerful information �ows that de�ne her world outlook and motivate social activities.
In this context, higher education is called to form personal information culture, which involves both
knowledge and skills for future careers. Development of professional skills of the future specialists is guided
by system of higher education on the basis of trends in the labor market. This process has an intense dynamic
nature, which makes it necessary for the young person to form the skills to adapt to rapidly changing social
activities.
The latter implies the developments of adaptive paradigm in higher education, formation of info sphere
of professional competence. This should result in a need for methodological support of knowledge and skills
to work with socially oriented information. Development of social and philosophical approaches in this area
is of crucial importance, since philosophy has the highest level of world outlook generalization. Social and
philosophical methods in the �eld of information science (informology) can be used to develop the personality
of the future specialist culture of handling information of different types, which in this case is very important.
The use of these techniques on the one hand, makes it possible to organize the exponentially growing
information of a professional nature, and on the other, to individualize the possibilities of future specialist
personality in the �eld of culture of use of such information. However, it must be recognized that the
development of these methods is complex. This is due to the fact that the labor market is changing rapidly
and the process of adaptation of the system of higher education becomes unstable.
In these circumstances, the establishment of projective advance information system in higher education
with respect to its content and organization is the highly actual subject of further research.
Keywords:
information science, expertise, technology, information, system.
Надійшла до редколегії 28.02.2013 р.
організації вищої освіти відносно новітніх соціально-філософських уявлень про світ,
місце в ньому людини, специфікації вищої освіти щодо сучасної інформаційно-фахової-
науково-професійної світової ситуації, що в ній індивід співвідноситься із глобальним
усуспільненням знання і духовно-ціннісного досвіду, практичних настанов на подальше
життя у світі швидкоплинних технологій й адаптації до інновацій, участі в них;
застосування новітніх інформаціологічних технологій пізнання, що сягають сутнісних
глибин людського буття; створення оптимальної для особистості і суспільства методолого-
технологічної системи входження і праці в глобальному інформаційному просторі, де
антропологічний фактор розвитку пізнавальної сфери і сфери праці стає всеохоплюючим.
Інша сучасна суперечність полягає у неспівпадінні національної належності знання,
духовно-ціннісного досвіду, організації вищої освіти, професійної компетентності з
глобальними викликами, в контексті яких останні перетворюються на всесвітній продукт
споживання, безвідносний до коренів і витоків. Інтернаціоналізація і глобалізація
суспільства призвели до того, що зміни в одній галузі дуже швидко переносяться на інші,
підсилюючи взаємовплив та взаємозв’зок цих сфер. За таких умов отримані знання
втрачають свою індивідуальну цінність. І це викликає безліч питань стосовно подальших
перспектив вкорінення здобутків вітчизняної освіти в інтернаціональний інформаційно–
пізнавальний, професійно орієнтований простір. Вища освіта у такому ракурсі повинна
вирішити наступні завдання: 1) гуманізувати інформаціологічні якісні і кількісні
характеристики професійно-наукового, адаптованого знання у системі вищої освіти,
загальносвітового ринку праці; надати техніко-технологічним характеристикам розвитку
пізнавального процесу індивідуалізуючи рис, коли людина не є придатком техніки та
інформаційних технологій, але є її спрямовуючим началом, наповнюючи ці характеристики
різнобарв»ям виявів; 2) індивідуалізувати вплив освітньо-наукової, професійно
спрямованої інформації через її, з точки зору соціальної філософії, вияви на особистість
як науково обгрунтованої оптимізації вибору особистісного пізнавального шляху; 3)
фундаменталізувати зміст й організацію вищої освіти відносно цілісних уявлень про
Всесвіт, людину, природу, суспільство, систему взаємодій «особистість-інформація»; 4)
спроектувати можливі конфігурації співвідносин у межах інтернаціональної системи
«людина-інформація-техніка-технології-освіта-ринок праці»; 5) оптимально
індивідуалізовано технологізувати освітньо-пізнавальний простір відносно застування
медіа-засобів, систем, прийомів, форм трансформації, модернізації науково-освітньої
інформації, маючи на меті повноцінний розвиток особистості в умовах глобальних
суспільних викликів; 6) організувати техніко-технологічну підтримку особистісних
розвивальних пізнавально-ціннісних підходів- контекстуальних, діалогічних, ігрових,
комунікативно-рольових, імітаційно-моделюючих та ін. у системі вищої освіти; 7)
інтегрувати зусилля усіх навчальних, виховних, культурних, соціальних інституцій,
позанавчальних організацій, структур, ЗМіД, соціального оточення, з точки зору
індивідуалізованого спрямування розвитку особистості ХХІ століття; 8) розробити
глобальні системи оптимізації вироблення і застосування пізнавально-ціннісної
інформації, розрахованої на проективні підходи до спрямування чинника техніки і
технологій у людино центроване річище, гармонійно узгоджуючи таке спрямування із
буттям природи. Висновки: для досягнення інформаціологічно-знаннієвої оптимізації
зусиль сучасної вищої освіти відносно становлення молоді в глобальному світі необхідно
реалізувати такі підходи: гармонізувати пізнавальні, духовні зусилля особистості в
системі вищої освіти із загальносвітовим духовно-пізнавальним простором; стимулювати
науково обгрунтоване програмування інтелектуального, емоційного,
нейропсихофізіологічного розвитку особистості через розробку новітніх шляхів
наукового, ціннісного пізнання світу в цілому, світу людини, що здійснюється через
інфомаціологічне забезпечення цього процесу; оптимізувати інформаційно-ціннісний
простір пізнання особистістю світу в системі вищої освіти через навчання життю в
умовах прогресуючого інформаційного середовища; розробити проективні підходи до
гармонізації стосунків людини і техніко-технологічних процесів, спрямованих на поступ
суспільства в умовах глобальних викликів, що, у свою чергу, висуває новітні завдання у
царині вищої освіти стосовно реалізації антропного принципу розвитку науки і техніки,
інноваційних технологій у галузі пізнання світу природи, суспільства і людини.
Проективним баченням уявляється процес створення найновіших підходів до
оптимального узгодження зусиль вищої освіти та професійно-наукових установ до
вироблення шляхів сучасного входження особистості – вихованця вітчизняної освіти до
світового ринку праці; напрацювання новітніх соціально-філософських методологій
щодо оперативного коригування процесу оволодіння професійно спрямованими
знаннями, уміннями та навичками, що мають як стратегічний, так і тактичний характер
софія
освіта–міжнародний ринок праці». Застосування соціальної інформації в освіті й науці
на теренах інформаційного суспільства з погляду сучасної соціальної філософії та її
трансформація на рівні знання, духовно-ціннісного досвіду людства, нації, особистості
розглядаються як новітній етап їх розвитку (В. П. Андрущенко, В. П. Бех, М. Кастельс,
Г.
Кремень, Т. П. Малькова, М. І. Михальченко, В. А. Рижко, та ін.). Саме тут, на нашу
думку, полягає основний шлях сучасних соціально-філософських розробок на теренах
співвідношення вітчизняних досягнень у галузі фахової компетентності вищої освіти з
точки зору її інтеграції в світовий інформаційно-пізнавальний простір й напрацювань із
загальносвітового досвіду реалізації фахової компетентності на інтегрованому ринку
праці. Функціонування, трансформація, управління пізнавальною соціальною
інформацією в змісті й організації вищої освіти розглядаються на теренах філософії
освіти, методології освіти, дидактики (Л. П. Буєва, Е.
М. Гусинський, І. А. Зязюн,
Клепко, В. С. Лутай, М. Малкей, Л. А. Мікешина, М.
Романенко, та ін.). Такі
розробки, на наш погляд, необхідно інтегрувати в систему інтернаціонального досвіду
впровадження результатів фахової компетентності, надбаної в системі вітчизняної вищої
освіти. Проективним уявляється процес розширення поля підходів стосовно інтеграції
вітчизняних напрацювань в систему світових розробок, що набули креативного значення.
Щодо розвитку вищої освіти в сучасному суспільстві, застосування соціальної інформації
пізнавального характеру, спрямованого на підвищення фахової компетентності як вищої
освіти в цілому, так її вихованців, розглядається як методологія реалізації науково-
професійного, його презентації; форма здійснення інтелектуального й емоційного
розвитку особистості; процес розвитку управлінської освітньої системи на рівні подання
навчального і практично спрямованого матеріалу, організаційно-методичних засад вищої
освіти, методології програмованого навчання, інформатизації процесу наукового,
освітнього пізнання, що в ньому реалізуються новітні техніко-технологічні засоби,
спрямовані на активізацію процесу професійного і загальноосвітнього становлення
особистості (А.
Алексюк, В. І. Астахова, В. П. Безпалько, В. Ю. Биков, Я. Я. Болюбаш,
А. В. Васильєв, О. О.
Жук, Г. О. Козлакова, Массінга Венансіо, Іван Марєв, Н. В. Морзе,
О. В. Оліфіров, С.
Ракова, В. Г. Розумовський, та ін.). В контексті нашого дослідження
йдеться про пошук шляхів оптимізації загальносвітової науково-професійно-пізнавальної
інформації стосовно розвитку потенціалу фахівців, які виходять на світовий ринок праці,
маючи підготовку у вітчизняній освіті. Такий процес має багатоаспектний характер, що
вимагає подальших досліджень, які в свою чергу, мають бути покладеними на соціально-
філософську методологію. Завданнями в річищі дослідження є: формування інтегрованого
науково-освітнього інформаційного середовища, що в ньому оптимально з точки зору
співвідношення «людина–інформація» в умовах новітньої пізнавальної інформаційно-
пізнавальної ситуації реалізується потенціал особистості –впроваджувача фахової
компетентності, надбаної в річищі вищої освіти; створення оптимальної інформаційної
інфраструктури в кожній зі складових ланок вищої освіти для здійснення науково
обгрунтованого співвідношення особистісних зусиль і суспільних вимог щодо підготовки
майбутнього фахівця; формування й раціональне використання індивідуалізованих
пізнавально-духовних інформаційних ресурсів з точки зору ентропійних і негаентропійних
процесів у галузі техніко-технологічного обґрунтування пізнавального процесу;
створення баз даних і знань, зорієнтованих на прогнозування інтегративних пізнавально-
ціннісних процесів розвитку вищої освіти на усіх рівнях – від особистісного до
загальнодержавного, планетарного, тощо. В умовах глобального інформаційного
суспільства, глобального ринку праці, в якому головним ресурсом і потенціалом є людина
у системі соціальної інформації пізнавально-технологічного характеру (фахівець з
певним запасом знань, умінь та навичок), виникають новітні підходи до розвитку вищої
освіти як креатора професійної компетентності своїх вихованців. Такі підходи виходять
з розуміння інформаційної ситуації, в якій знання, культурно-духовне надбання в системі
пізнання як результат індивідуальної й колективної науково-технологічної обробки
інформації, духовно-ціннісного досвіду інтегруються у загальносвітовий духовно-
пізнавальний простір, що в ньому розгортаються суперечності. Головною суперечністю
сучасної пізнавально-ціннісної науково-освітньої доби є розрив між індивідуалізацією й
усуспільненням знання, соціальної інформації, духовно-ціннісного досвіду; між
індивідуальними і загальносуспільними зусиллями у царині сучасних техніко-
технологічних підходів до формування адекватної сучасним досягненням наукової
картини світу, проектуючого і вмотивованого ринку праці, що на ньому застосовуються
знання, уміння і навички фахівців, сформованих в системі вищої освіти. Вирішення її
полягає в наступному: уточненні мети вищої освіти для молодої особистості, її мотивів і
смислів, особливо у галузі оволодіння фаховою компетентністю; модернізації змісту,
paradox may be noticed in the functioning of this machine: the war is not the purpose of the war-machine.
The term “war-machine” may be considered as one of the postmodernism philosophy basic notions, which is
directly concerned with such signi�cant notions like “rhizome”, “nomadism”, “nomadology”.
Keywords:
machine, the war-machine.
Надійшла до редколегії 28.02.2013 р.
УДК 930. 1+308:37. 013. 3
В. І. Мудрак
Національний університет біоресурсів і природокористування України (м. Київ)
СУЧАСНІ СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКІ ТЕНДЕНЦІЇ ІНФОРМАЦІОЛОГІЧНОГО
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФАХОВОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ В СИСТЕМІ ВИЩОЇ ОСВІТИ В
КОНТЕКСТІ СПІВВІДНОШЕННЯ «ОСОБИСТІСТЬ-ІНФОРМАЦІЯ»
Сучасні підходи до розвитку співвідношення «особистість-інформація» в глобальному
інформаційно-пізнавальному просторі розгортаються в системі інформаціологічного забезпечення
фахової компетентності в межах вищої освіти. Це передбачає напрацювання новітніх соціально-
філософських тенденцій у контексті «людина-технологія-вища освіта-фахова компетентність».
Ключові слова: інформаціологія, компетентність, система, інформація.
Проблематика даного дослідження знаходиться в площині соціально-філософських
підходів до вироблення засад кількісної й якісної оптимізації пізнавальної духовно-
культурної, техніко-технологічної інформації у змісті й організації вищої освіти в умовах
формування і становлення сучасної фахової компетентності останньої в глобальному
інформаційно-пізнавальному просторі, в обширі якого висуваються новітні вимоги щодо
реалізації особистісного пізнавального і фахово спрямованого потенціалу. Розробка і
застосування таких підходів необхідно спираються на систему методологічного
забезпечення процесу інтенсивного напрацювання новітніх знань, умінь і навичок
професійної діяльності, що мають проективний характер у галузі фахової компетентності
вищої освіти стосовно реалій глобального світового ринку праці. Такий ракурс заявленої
проблеми розгортається в річищі інтеграції інформаціологічного забезпечення фахової
компетентності вищої освіти в світовий освітньо-науково-професійний простір, що в
ньому розгортається особистісний потенціал (в системі відносин «особистість-
іноформація»), спрямування якому надане в межах вітчизняної вищої освіти. Це
передбачає, перш за все, сконцентрованість зусиль усіх ланок вищої освіти щодо
підвищення рівня вітчизняного науково-професійного потенціалу, а з іншого боку, пошук
шляхів інтеграції останнього в світову систему ринку праці. Відповідальність за
оптимальне узгодження вітчизняних вимог до підготовки майбутнього фахівця із
глобальними світовими вимогами до його рівня фахової компетентності покладається на
систему вищої освіти, що неухильно інтегрується в останні. Саме тут і виникають новітні
підходи з точки зору соціально-філософського забезпечення такої інтеграції. З одного
боку, для майбутнього фахівця відкриваються раніше небачені можливості доторкнутися
до глибин інформаціологічного забезпечення фахової підготовки, а з іншого, – така
особистість стикається із світом відкритих проектів, що несуть масу викликів: духовних,
психологічних, політико спрямованих, економічних, інформаціологічних, тощо. Йдеться
про адаптацію молодого фахівця до системи інтерактивних зв’язків у інформаційно-
пізнавальній галузі. На нашу думку, долучення такої особистості до світового ринку
праці, вимагатиме креативних зусиль усієї системи вітчизняної вищої освіти. Стан
розробленості наукової проблеми базується на досягненнях вітчизняних і зарубіжних
вчених в галузі теорії інформації та управління нею в суспільно-соціальних відносинах
(В. Г. Афанасьєв, Бауер Фрідріх Л., І. Й. Блох, Д. І. Блюменау, М. Боніц, Н. Вінер,
Вачевський, Леон Бріллюен, Т. Г. Геращенко, Н. Г. Джинчарадзе, У.
Ешбі,
Канигін, С. Г. Кулєшов, Л. Куффінал, М. М. Мойсеєв, Рейворд І. Бойд, А.
Урсул,
Ю. А.
Шрейдер, К. Шеннон та ін.). Проте, швидкоплинний сучасний ринок інтегрованої
світової праці і застосування на ньому новітньої пізнавально-ціннісної-фахової
інформації передбачає новітнє теоретичне забезпечення руху такої інформації і
залученості до неї майбутніх фахівців. Такий процес передбачає подальше дослідження
означеної проблеми. З погляду методології науки й освіти соціальна інформація
пізнавального характеру розглядається й аналізується як ресурс і потенціал їх розвитку в
науково-освітніх комунікаціях, техніко-технологічних структурах науково-освітнього
спрямування, системах, формах тощо (Дж. Бернал, В.
Виноградов, Г. М. Добров,
Г.
Клаус, О. М. Князєва, А. Й. Уйомов, Ф. М. Цирдя, та ін.). У свою чергу, вимагає
подальшого дослідження процес реалізації таких комунікацій у системі «вітчизняна
софія
Стремясь доказать, что война не является в действительности целью машины войны, они
пишут: «Мы сталкиваемся последовательно с тремя проблемами: является ли сражение
целью войны? А также: является ли война целью машины войны? Двусмысленность
первых двух проблем исходит, разумеется, из термина цель, но предполагает их
зависимость от третьей… Война… имеет своей целью сражение, тогда как герилья
явно предполагает не-сражение» [5, с. 703 – 704]. Машину войны авторы связывают,
таким образом, с военными действиями особого рода, носящими название «малой
войны», герильи. Действительно, кочевникам (мы опять-таки говорим о кочевниках в
традиционном смысле) война не нужна: добычу, которая чаще всего является их целью,
они, обычно, могут получить и без войны. Их набеги, действительно, сродни операциям
партизан или коммандос – их также можно определить как «не-сражения». Война
состоит из сражений, из «не-сражений» же может составиться, скорее всего, «не-война».
Хотя применительно к кочевникам не все так просто: не-война может, при определенных
обстоятельствах, перерастать в войну.
Кочевник стремится не к сражению, а к добыче. Действительно целью номадической
машины войны не всегда является война. Но в некоторых случаях все же машина
войны действительно воюет: когда она направлена против государства. Причем против
государства она может направляться как собственной волей, так и волей другого
государства. В последнем случае она уже действует как армия, но армия, по определению
Делеза и Гваттари, «это вовсе не машина войны сама по себе, а форма, под которой она
присваивается Государством» [5, с. 707].
Характерно, что, дополняя в одном из интервью, свою характеристику машины войны,
Делез говорит: «Машина войны может быть революционной или художественной
гораздо чаще, чем военной» [6, с. 52].
Таким образом, понятие «машина войны» может рассматриваться как одно из
основных понятий постмодернистской философии, непосредственно связанное с такими
значимыми понятиями, как «ризома», «номадизм», «номадология».
Библиографические ссылки:
Всемирная энциклопедия. Философия ХХ век / Ред. А. А. Грицанов. – М. : АСТ: Мн. : Харвест,
Современный литератор, 2002. – 976 с.
Геродот. История в 9 книгах / Геродот. – М. : Ладомир, 1993. – 600 с.
Грицанов А. А. Жиль Делез / А. А Грицанов – Мн. : Книжный Дом, 2008. – 320 с.
Делез Ж. Анти-Эдип: Капитализм и шизофрения / Ж. Делез, Ф. Гваттари. – Екатеринбург: У-Фактория,
2007. – 672 с.
Делез Ж. Тысяча плато: Капитализм и шизофрения/ Ж. Делез, Ф. Гваттари. – Екатеринбург:
У-Фактория; М. : Астрель, 2010. – 895 с.
Делез Ж. Переговоры / Ж. Делез. – СПб. : Наука, 2004. – 234 с.
Новейший философский словарь. Постмодернизм / Ред. А. А. Грицанов. – Мн. : Современный
литератор, 2007. – 816 с.
Фрейд З. Человек по имени Моисей / З. Фрейд. – СПб. : Азбука-классика, 2009. – 192 с.
Mumford L. The Myth of the Machine / L. Mumford – N. Y., 1967.- 376 p.
Мірошников О. А. Поняття «машина війни» в філософії постмодернізму.
Викладено особливості підходу представників постмодернізму до філософсько-історичних
проблем. Показано, що «машина війни» – поняття, введене в обіг постмодерністськими філософами
Ж. Дельозом і Ф. Гваттарі – безпосередньо пов’язане з такими значущими поняттями, як «ризома»,
«номадизм», «номадологія» і є одним з основних у філософії постмодернізму.
Ключові слова
ризома, чиста гра, номадизм, машини бажання, мегамашина, машина війни.
Miroshnikov O. The concept os the “war-machine” in the postmodernism philosophy.
The purpose of the given article is to show the peculiarities of the postmodernism representatives’ approach
to philosophical and historical problems. Gilles Deleuze and Felix Guattari, in one of their main works,
two co-wrote volumes “Capitalizm and Schizophrenia”, are often using the term “machine”. They speak
particularly about “the desire-machines”, which are of binary nature. Such character of these machines is
explained by the fact, that the basis of their activity are the substance streams (Hyle), in which the machines
makes the cuts. The �ows of production intersected, creating the premises for the social machines emergence.
It is the primitive society, who creates the social machine for the �rst time. The land and the people, living
on it, are becoming the “Hyle” of this segmentary machine. When, being already on the next stage of social
development, the whole primitive system is enslaved and requisitioned by the new powers, the symbolism
of the territorial machine is recoded. As a result, as the French authors considered, the immanent unity
of the land as an immovable engine concedes to the transcendent unity of the absolutely other nature, the
unity of the State, headed by the despot. The state megamachine emerged instead of the territorial one. The
megamachine rapes the connection with the early Neolithic complex, from which it appeared. That of the
settled peoples is controlled by the tsar (king). But the primitive machine could have been continued in the
other way. The nomads have developed it to “the war-machine”. The nomads withstand the settled people,
like the rhizome resists the Hyle. And the war-machine from the very beginning resists the megamachine. A
«чистой игры», А. А. Грицанов отмечает: «Подвижные результаты распределяются в
открытом пространстве уникального и неделимого броска. Это – номадическое, а не
оседлое распределение…» [1, с. 139].
Можейко отмечает, что по оценке Делеза, «оседлая культура, в отличие от кочевой,
основана на понимании движения по осевому вектору, для которого топологически
внешнее выступает аксиологически внешним, коим можно без семантических потерь
пренебречь, – в отличие от номадического понимания движения как дисперсного
рассеивания, имманентно осуществляющего интеграцию внешнего» [1, с. 526 –
527]. Современность, считают французские авторы, испытывает все возрастающую
потребность в номадизме. Последний же характеризуется ацентризмом.
Достаточно вспомнить Геродота, который приводит в своей «Истории» ответ царя
скифов Иданфирса персидскому царю Дарию: «У нас нет ни городов, ни обработанной
земли. Мы не боимся их разорения и опустошения и поэтому не вступили в бой с вами
немедленно» [2; 4; 127].
Итак, кочевник противостоит оседлому, подобно тому, как игра го противостоит
шахматам. И еще одно противопоставление необходимо здесь подчеркнуть. Оно
касается гораздо более общих понятий. Это противопоставление дерева и ризомы.
Говоря о природе, Делез и Гваттари используют термин «гиле». Это слово, взятое
из древнегреческого языка, еще античными мыслителями было использовано для
обозначения материи. Буквально же оно переводится как «древесина» (как и в русском
языке, слово, обозначающее материю, имеет и другое значение). Французское же
слово «ризома» переводится как корневище. Противопоставление ризомы дереву,
таким образом, является, так сказать, символом постмодернизма как такового. Смысл
данного символа можно передать, как представляется, следующим образом: дерево
– материя, ризома же – не материя, но нельзя также сказать, что она не имеет ничего
общего с материей (дерево и корень связаны друг с другом). Как отмечает Грицанов, для
представителей постмодернизма «ни один из множественных вариантов определенности
ризомы не может быть выделен как предпочтительный» [7, с. 362].
Что касается истории возникновения машины войны, как она описана у французских
авторов, то впервые они фиксируют ее появление вблизи так называемого «Благодатного
полумесяца», там где появились и первые оседлые общества. Делез и Гваттари связывают
ее появление с пророком Моисеем, исходя, по всей видимости, из версии, предложенной
в свое время еще З.
Фрейдом.
«Нам известно, что за спиной бога, избравшего евреев и освободившего их из
Египта, стоит фигура Моисея, как раз и совершившего это якобы по его поручению, мы
решаемся сказать: именно человек по имени Моисей создал евреев. Этот народ обязан
ему своей живучестью, но во многом и той враждебностью, которую он испытывает и
еще испытает» [8, с. 138]. Последствия привнесения в среду кочевников определенной
организации сказывались на протяжении долгих веков враждебных контактов кочевников
с оседлыми народами. Действительно, кочевники Древнего мира были относительно
слабы. Эти племена не имели ни военной инфраструктуры, ни центральной власти,
координирующей их действия, и, столкнувшись с сильной армией, они могли просто
раствориться среди холмов.
У французских авторов Моисей дарит своему народу религиозно-военную организацию
«Отправляясь в пустыню, он (Моисей – О. М.) начинает с того, что формирует машину
войны под влиянием давнего прошлого кочевых евреев и по совету своего тестя,
происходящего из кочевников. Это и есть машина Справедливого, уже машина войны, но
машина войны, у которой нет еще войны как цели, или объекта. Итак, Моисей понемногу,
шаг за шагом начинает понимать, что война – это необходимое восполнение такой машины,
ибо война сталкивается с городами и Государствами или вынуждена пересекать их, ибо
должна вначале послать шпионов (вооруженное наблюдение), а затем, возможно, дойти
до крайностей (война на уничтожение). Тогда еврейский народ испытывает сомнение и
опасается, что недостаточно силен; но и Моисей тоже сомневается, он отступает перед
откровением такого восполнения. Именно Иисус Навин будет ответственен за войну, а не
Моисей. Наконец, говоря как Кант, мы скажем, что отношение между войной и машиной
войны является необходимым, но «синтетическим» (для такого синтеза нужен Яхве) [5,
с. 705 – 706].
Машина войны, как благодаря названию, которое она получила у Делеза, так и ввиду
воинственности самих кочевников (кочевников в традиционном понимании, а не в том,
которое придают этому слову французские авторы) представляется как чисто военная
организация. То, что было процитировано выше, отнюдь не меняет именно такого
понимания данного термина. Однако французские авторы в целом против подобного
истолкования понятия. К вопросу относительно того, что же представляет собой машина
войны на самом деле, они возвращаются не раз и не только на страницах своей книги.
софія
машиной», «трудовой машиной», «военной машиной» (ср. «машина войны» у Гваттари
и Делеза), общее для любой ситуации название Мэмфорд определяет как «мегамашина».
Такое название, полагает он, – не пустая игра слов, ведь, как и механическая машина,
мегамашина представляет собой комбинацию строго специализированных частей и
функционирует под контролем человека. Этим человеком в государстве древнего Востока
был царь.
«Секрет механического контроля заключался в том, чтобы поставить во главе
организации единственный мозг с четко определенной целью, а также в методе
передачи приказов вплоть до мельчайших ее подразделений через ряд промежуточных
функционеров. Существенно важными были точное воспроизводство приказов и
абсолютное повиновение. Эта грандиозная задача вполне могла быть впервые разработана
в квазивоенных организациях, в которых относительно небольшая группа подручных,
грубо приученных повиноваться вождю, решала задачу контроля над большой массой
неорганизованных крестьян. Во всяком случае механизм данного типа никогда не
работал без принудительной силы, стоящей за словом приказа. Его методы и структура
перешли почти без изменений во все известные нам ныне военные организации. Через
армию стандартная модель мегамашины передавалась от структуры к структуре» [6, с.
192]. Покорность исполнителей делала их эффективными компонентами этой машины.
Мегамашина, таким образом, являлась как бы продолжением тела деспота.
И тем не менее, среди социальных машин, ведущих свое начало от первобытной
территориальной машины, можно указать и такую, которая по своему происхождению
не была связана с деспотическим государством. Машина, о которой пойдет речь,
связана с кочевниками и возникла, как считают французские авторы, до того периода,
когда кочевники начали создавать собственные государственные образования. Но все
же, прежде чем говорить о кочевниках, следует сказать несколько слов о своеобразном
употреблении этого слова в работах данных французских авторов.
Противопоставление кочевников оседлым народам – давняя традиция. Причем
достаточно долго считали, что кочевники играли чаще всего отрицательную роль в
истории. Нападение на оседлое, более культурное, население, разорение, уничтожение
городов как центров культуры, разрушение сложных ирригационных систем, которые
нередко не восстанавливались – каких только грехов не числила за кочевниками прежняя,
да и современная историография!
Сразу отметим, что реабилитация кочевников – не цель нашей статьи. Но попутно
следует все же отметить, что многие эпохальные изобретения в экономическом, да и
культурном развитии, сделаны были именно кочевниками. Достаточно хотя бы указать на
изобретение ими колеса, сыгравшее неоценимую роль не только в развитии транспорта,
но и в промышленном развитии. Что касается реабилитации кочевников, то здесь трудно
было бы сравниться с Л. Н. Гумилевым.
Отношение же Делеза и Гваттари к кочевникам определяется прежде всего тем, что
понятие «кочевник» (номад) употребляется ими в более широком смысле. Если для
«оседлого» общества свойственно расширять границы своих владений, укреплять эти
границы, превращать свою территории, так сказать, из ровного пространства в рифленое,
то кочевнику свойственно, полагают данные авторы, не захватывать, а «пересекать»
поверхность. Связывая понятие «кочевник», равно как и другие, родственные ему
понятия («номадизм», «номадология» и пр.) с пересечением плоской поверхности,
Делез и Гваттари присоединяют к обществу кочевников в традиционном смысле слова
моряков, сухопутных путешественников и даже людей искусства (по-видимому за их
богемный стиль жизни). Моряки в этом перечне оказались не случайно: море, подобно
степи и пустыне, представляет собой плоскую поверхность, эту поверхность еще труднее
превратить в рифленую, недоступную для морских кочевников. Оседлые общества не
могут быть надежно защищены ни пустыней, ни морскими просторами: для кочевников
это – привычная среда; они с относительной легкостью могут заниматься в этих условиях
привычным делом – пересекать плоскую поверхность. Понятие «кочевник», «номад»
у французских авторов, таким образом, прилагается к весьма широкому и крайне
разнородному кругу людей; их нельзя даже назвать общностью.
Игра оседлых народов – шахматы. Игра кочевников – го. Последняя внешне похожа на
шахматы, но фишки в ней передвигаются по линиям, не занимая ту или иную клетку, а
пересекая поверхность. Делез и Гваттари достаточно подробно описывают эту игру, и не
случайно – именно она наиболее подходит под. определение «чистой игры».
В более ранней своей работе «Логика смысла» Делез говорит о принципах, благодаря
которым игра стала бы чистой игрой: нет заранее установленных правил, каждое
движение изобретает и применяет свои собственные правила; каждый бросок есть
некая серия, но по времени значительно меньшая, чем минимум непрерывно мыслимого
времени (в то же время качественно броски различаются). Характеризуя эти принципы
Амазонии, в работах о первобытном мышлении и т. п. нарисовал картину исключительно
сложного общества и инее менее сложного мышления первобытных народов. На Леви-
Строса Делез и Гваттари ссылаются не так часто, как он заслуживает, но это, пожалуй,
следует объяснить тем, что работы данного автора слишком хорошо известны в научном
и философском мире Франции: нет смысла пересказывать их содержание.
Итак, социальную машину, т.е. машину, действующую уже не на молекулярном, а на
молярном уровне, создает впервые первобытное общество. Хотя эта машина и достаточно
сложна, но она все же далека от совершенства.
Она работает не до полного износа, а до первого сбоя. Однако нечто подобное можно
встретить и среди современных нам машин. Поэтому первобытный социус – это тоже
машина, «сегментарная машина, поскольку посредством своего двойного, племенного
и родового, аппарата она выпускает сегменты переменной длины: генеалогические
родовые единицы крупных, средних и минимальных потомственных линий…» [4, с.
239].
Земля, а также люди, живущие на ней, становятся «гиле» этой сегментарной
машины. «Срез» первобытной территориальной машины заключается в нанесении
татуировок, ритуальном увечье и т. п. Все это гораздо подробнее, чем Делез и Гваттари,
описал в своих работах Леви-Строс. Когда сегментарная машина делает срез, она не
просто оставляет свой след на теле человека либо на теле земли. Это должно быть
рассматриваемо одновременно и как кодирование. И Леви-Строс с этим вполне согласен.
Подобное кодирование указывало на принадлежность человека территории, занимаемой
той или иной первобытной общностью (племенем, родом). «Сущность первобытной
территориальной машины «заключается в следующем – наносить татуировки, надрезать,
срезать, отделять, калечить, покрывать шрамами, делать насечки, инициировать» [4, с.
227]. Делез и Гваттари полагают, что, хотя первобытные люди разделены на небольшие
коллективы, их делает едиными уже то, что они действуют на единой земле. Их
татуировки, их увечья, специально наносимые самим себе, представляют, таким образом
код той территории, к которой они относятся, на которой они живут.
Это и в самом деле чересчур сложно и слишком сильно «въелось в кожу» первобытных
людей, чтобы при переходе к следующей ступени развития исчезнуть полностью, без
какого-либо следа. Однако когда, уже на следующем этапе вся первобытная система
порабощается и реквизируется новыми силами, эта символика перекодируется.
В результате, по словам французских авторов «имманентное единство земли как
неподвижного двигателя уступает место трансцендентному единству совсем иной
природы, единству Государства» [4, с. 229 – 230]. Во главе такого государства стоит
деспот.
Деспот отклоняет старые союзы и вступает в новые, создавая деспотическую или, как
иногда называют ее Делез и Гваттари, «параноическую машину». Ведь и деспот, и тиран,
и диктатор – по природе параноики. «Деспотическая машина – противоположность
первобытной машине. …На месте территориальной машины появилась мегамашина
государства, функциональная пирамида с деспотом как неподвижным двигателем на
вершине, с бюрократией как боковой поверхностью и передаточным органом, с жителями
деревень у основания…» [1, с. 306 – 307].
Итак, на месте территориальной машины появляется мегамашина государства.
Однако следует спросить: откуда взялась у оседлых народов (египтян и др.) упоминаемая
авторами мегамашина. Об этом авторы пишут не очень подробно, но отсылают читателей
к работе Мэмфорда [5, с. 724]. И действительно, в работе данного английского автора
можно найти подробное описание становления того, что и сам Мэмфорд, и, вслед за ним,
Делез и Гваттари называют мегамашиной.
Английский автор пишет, что мегамашина, хотя и появляется из «раннего неолитического
комплекса», все же должна быть охарактеризована как принципиально иная социальная
организация, порывающая с ним всякую связь. Происходит распространение отношений,
существующих в сельской общине, в деревне, на все государство, что всегда означало не
только совместный труд, но и совместное равное распределение [9, с. 170].
С возникновением обожествленной царской власти как мифа и общественного
института Делез и Гваттари, как и Мэмфорд до них, связывают изобретение данной
машины. Именно эта машина стала моделью всех позднейших, механических
машин, хотя сама она состояла из плоти и крови. «Собрать воедино рабочую силу и
дисциплинировать организацию, позволившую выполнять работы в масштабах, дотоле
невиданных, – таково было уникальное деяние царской власти. Благодаря такому
изобретению пять тысяч лет назад были решены грандиозные инженерные задачи,
соперничающие с лучшими современными достижениями в массовом производстве,
стандартизации и детальнейшем проектировании» [9, с. 188].
В зависимости от обстоятельств английский автор называет эту машину «невидимой
софія
философами Ж. Делезом и Ф. Гваттари – непосредственно связано с такими значимыми понятиями, как
«ризома», «номадизм», «номадология» и является одним из основных в философии постмодернизма.
Ключевые слова
ризома, чистая игра, номадизм, машины желания, мегамашина, машина войны.
В настоящее время можно, пожалуй, говорить, что пик популярности постмодернизма
остался уже позади. Тем не менее, осознание, упорядочивание всего того нового, что было
внесено постмодернизмом в философию долго будет одной из основных проблем уже
сегодняшнего дня философии. Действительно, нелегко отыскать в истории философии
событие, которое можно было бы сравнить по богатству и разнообразию новых подходов
с этим периодом.
Целью данной статьи является показать особенности подхода представителей
постмодернизма к философско-исторической проблематике. Основная задача – раскрыть
понятие «машина войны» как одно из основных понятий, разрабатывающихся такими
представителями постмодернизма, как Ж. Делез и Ф. Гваттари, показать его связь с
основными понятиями философии постмодернизма.
В одной из основных своих работ – совместно написанном двухтомнике «Капитализм
и шизофрения» – Делез и Гваттари достаточно часто пользуются термином «машина».
Они, в частности, говорят о «машинах желания». По их мнению, человек состоит из
множества таких машин, взаимодействующих между собой. Помимо этого, машины
одного человека могут взаимодействовать с машинами другого.
Желающие машины – это бинарные машины. Они состыкованы одна с другой. С
одной стороны присутствует машина, производящая поток, с другой же – машина, к ней
подсоединенная. Последняя производит срез, выборку из потока (приводится пример:
грудь – рот). Но и первая машина подключена к другой. По отношению к этой последней
она действует как срез или выборка. Роль, выполняемая желанием, заключается в том,
что оно «заставляет течь, течет само и срезает» [4, с. 18]. Интересно, что Делез и Гваттари
говорят о «машинах желания», характеризуя последние как «бинарные». Существенная
оговорка, если учесть ту критику бинаризма, которую можно встретить у представителей
постмодернизма.
И все же, если слово «бинаризм» прозвучало в определении машин желания – это
не простая оговорка. Не может бинарная машина дать одну-единственный путь,
одну-единственную линию развития. Да и что такое «развитие» для представителей
французского постмодернизма, какими являются эти два автора? В дальнейшем мы
попытаемся объяснить, что мировая история, которая для Делеза и Гваттари является
историей оседлых народов, исследованной и изложенной исключительно с позиции этих
оседлых народов, содержит, по их убеждению, значительное упущение: нет описания той
части ее которая относится к кочевникам. Кочевники (номады) упоминаются лишь как
более или менее постоянная угроза развивающимся оседлым цивилизациям. Последние
развиваются, кочевники же нет (по крайней мере, до тех пор, пока кочевники остаются
кочевниками).
Впрочем, бинаризм «машин желания» объясняется тем, что в основе их деятельности
– потоки материи (гиле). Сама материя (гиле), природа рассматривается как поток.
Машина может быть определена как система срезов. Машина делает срезы из
потока (гиле), функционируя при этом подобно машине для нарезки ветчины. «…
Каждая машина является срезом потока по отношению к той машине, к которой она
подсоединена, но оставаясь при этом потоком или производством потока по отношению
к той машине, которая подсоединена к ней» [4, с. 63]. Представляемая схема может быть
также уподоблена шахматной доске, с ее бинаризмом белых и черных клеток. Шахматы
являются игрой, отражающей процессы (потоки) в которых существуют и развиваются
оседлые цивилизации.
В то же время, полагают французские авторы, в раннюю эпоху существования
человечества (до государства) уже существовало потоки производства: производства
предметов и производства людей. Однако любое производство требует машин. Потоки
производства пересекались, создавая этим предпосылки для возникновения социальных
машин [1, с. 235].
Как указывает Можейко, Делез в переносном смысле использует понятия
молекулярности и молярности: так, согласно шизоаналитической модели, уровень
определенным образом структурированных «социальных машин» есть уровень
«молярных ансамблей» (или «стадных совокупностей») [1, с. 459]. Если молекулярный
уровень представлен машинами желания, то уровень молярный, помимо указанных
терминов, представлен также машинами, но имеющими уже социальные свойства
На поверхностный взгляд первобытное общество имеет мало шансов для создания
такой организации, которую можно было бы уподобить машине. Но французские
авторы знают свое дело. Тем более, что у них уже есть предшественник – их коллега
и соотечественник К. Леви-Строс, который в своих исследованиях индейских племен
веротерпимости и толерантного отношения к последователям других религий [7].
В числе прочих важных факторов, влияющих на процесс построения открытого
общества, можно также назвать характер исторического периода; степень легитимности
элиты, стремящейся к трансформации традиционного мировоззрения; степень
централизации власти; характер и ориентацию политических лидеров и т. д. Будущее
Азербайджана во многом зависит от взаимодействия интересов широких масс с
интересами элитарных групп.
Библиографические ссылки:
Акулич М. М. Социологическое изучение социальных рисков: история и современность / М. М.
Акулич, Е. В. Комбарова // Вестник Тюменского государственного университета. Тюмень.- 2008.- № 4, 2008,
Баранов Н. А. Политические отношения и политический процесс в современной России
[электронный ресурс] / Н. А. Баранов/ – Режим доступа: http://www. sbiblio. com/for
Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии / Э. Дюркгейм.- М. : «Наука»,
1991 – 576 c.
Капустин Б. Г. Либеральная идея и Россия (Пролегомены к концепции современного российского
либерализма) [электронный ресурс] / Б. Г. Капустин – Режим доступа: «http://old. russ. ru/antolog/inoe/kapust.
Кулиев Э. Общественное сознание в Азербайджане: между традицией и новацией / Э. Кулиев //
Газета «Эхо».- № 90 (1079) – Сб., 14 Мая 2005
Мехтиев Р. Азербайджан: вызовы глобализации. Баку: XXI / Р. Мехтиев – Ени Нешрляр эви, 2004,
– 340 с.
Мехтиев Р. // Aysor. am. [электронный ресурс].- Режим доступа: «http://analitika. at. ua/».
Можейко М. А. Модернизация / М. А. Можейко // Новейший философский словарь: 3-е изд.,
исправл.- Минск, 2003, – с. 1240-1242
Общественное сознание в Азербайджане: между традицией и новацией [электронный ресурс] //
Democracy & Elections in Azerbaijan.- Режим доступа: «http://www. dem. az/index2»indexHYPERLINK
«http://www. dem. az/index2»2.
Социологический словарь. Библиотека учебной и научной литературы [электронный ресурс].-
Режим доступа: «http://sbiblio. com/»com›Каталог›content
11.
Теория модернизации. Этапы развития теории. Идейные предшественники. [электронный ресурс].-
Режим доступа: ru.wikipedia.org
Мірзазаде Л. Ф. Особливості соціальної модернізації в сучасному суспільстві.
Соціальна модернізація передбачає прогресивні зміни у суспільстві в рамках загального розвитку
всієї людської цивілізації. Необхідність пристосування до стрімко мінливих соціальних умов життя
ще більше зіштовхує західні і східні цінності, норми життя і пріоритети. В Азербайджані в умовах
незалежності визначилися кордони нової моделі політичного розвитку країни, в основу якого лягла
національна ідея, підтримувана принципами унітарної світської державності.
Ключові слова
модернізація, Азербайджан, суспільство, традиційність, західні і східні цінності,
сучасність.
Mirzazade L. Features of social modernization in modern society.
Retro�tting is the mechanism that allows traditional societies go to the category of industrial and industrial
– in the category of modern information. Social modernization involves progressive changes in society in the
framework of the development of human civilization. Need to adapt to rapidly changing social conditions
of life are increasingly facing the western and eastern values, standards of living and priorities. Azerbaijan
after independence de�ned boundaries of a new model of political development, which is based national idea,
supports the principle of a unitary secular state.
Modernization, providing a transition to the modern society of the so-called «Third World», was
carried out by the «liquidation of underdevelopment» in the Western type. The main way that is used – it’s
industrialization. Large-scale industrialization, held in the Soviet Union, in many ways closer to the modern
Azerbaijani society. In this process, the important role played by ideology and accelerated entry into modern
society. Because of these factors in Azerbaijan has implemented a number of signi�cant changes that will
combine the traditional with the modern distinction acquisitions. This allowed Azerbaijan to achieve high
rates of industrial development and adequately preserve national traditions and peculiarities.
Keywords:
modernization, Azerbaijan, society, tradition, Western and Eastern values, modernity.
Надійшла до редколегії 28.02.2013 р.
УДК 1(091)»19»
О. А. Мирошников
Крымский гуманитарный университет (г. Ялта)
ПОНЯТИЕ «МАШИНА ВОЙНЫ» В ФИЛОСОФИИ ПОСТМОДЕРНИЗМА
Изложены особенности подхода представителей постмодернизма к философско-историческим
проблемам. Показано, что «машина войны» – понятие, введенное в оборот постмодернистскими
софія
В современный период Азербайджан выступает активным субъектом
интеграционного процесса в западноевропейские образцы общественно-политического
и экономического устройства, что обусловливает модернизацию всех сторон жизни и,
прежде всего, общественного сознания всех граждан, независимо от их этнической или
конфессиональной принадлежности с последующим рациональным многообразием
выбора и приоритетностью организационной гибкости. Так следует из мировой практики
модернизационных волн, сопровождающих развитие человечества на всем протяжении
его существования.
Известно, что общества по-разному реагируют на кризисные ситуации. В
одних случаях раскрывается творческий потенциал народа, и он, переосмысляя
прогрессивный опыт других народов, вырабатывает более модернизированную систему
ценностей [6]. В других случаях люди оказываются неспособными принять вызовы
времени и возвращаются к старым, устоявшимся ценностям. Прогрессивная часть
азербайджанского общества правильно оценила ситуацию, придя к пониманию того, что
для построения демократии необходимо формирование участвующего типа личности и
укоренение во всех сферах общественного бытия «контрактного» типа взаимодействия
[9]. Надо признать, что в начале девяностых годов ХХ века этот процесс в Азербайджане
был несколько заторможен, и была тенденция к возврату к традиционным ценностям.
Это нельзя воспринимать как негативный фактор, напротив, это было жизненно важно,
потому что армянская агрессия и всплеск агрессивного этнического сепаратизма
представляли серьезную угрозу азербайджанской государственности.
В современный период наблюдается ликвидация социального «разлома» между элитой
и массами, власти вступают в диалог с гражданским обществом, без активного участия
которого невозможны демократические перемены. От установления отношений между
властями и гражданским обществом и создания совершенной законодательной базы,
стимулирующей их укрепление, в определенной степени зависит будущее демократии
в стране; в этом в одинаковой степени заинтересованы и власть, и гражданское
общество. То, что общество готово к демократическим преобразованиям, и то, что стала
возможной реализация конструктивного взаимодействия ценностей открытого общества
с традиционными ценностями [5], уже является позитивным моментом настоящего
времени.
Российский исследователь Б. Капустин пишет, что «для утверждения либерального
сознания необходимо наличие минимального идеального типа, построенного вокруг
признания индивидуальной свободы. Последняя, в свою очередь, выражается в плане
общественных отношений как равенство в свободе; в плане отношений с государством
– как равенство перед законом, который гарантирует не противоречащую ему свободу
частной и публичной деятельности; в плане отношения к различиям в общественной
жизни – как терпимость ко всему, что само не отрицает терпимости; в плане экономики –
как признание частной собственности условием свободного развития человека» [4]
Следует отметить, что основанием для развития либерального сознания в
Азербайджане можно считать готовность большинства граждан перенять западный образ
жизни. Азербайджанские реформаторы, опираясь на интеллектуальную и финансовую
поддержку стран с развитой рыночной экономикой, сами выступили гарантом
обеспечения общественных интересов и реализации принципов открытого общества. В
стране определились границы новой модели политико-идеологического развития страны,
в основу которой легла национальная идея, поддерживаемая принципами унитарной
светской государственности [7].
Новая идеология, базирующаяся на национальной идее, уже оправдала себя:
Азербайджан превратился в регионального лидера в Южном Кавказе и в мусульманском
мире, он активно интегрируется в глобальную систему мирового сообщества. Другой
российский исследователь Н. А.
Баранов отмечает, что «под массовым сознанием чаще
всего понимают некую сумму индивидуальных ценностей, установок и т. п., полученную
в результате эмпирического исследования» [2]. С этой точки зрения отметим, что в
Азербайджане хорошо знают, что народы и культуры не разделены непреодолимой
стеной. Поэтому распространение новой идеологии, успешно сочетающей в себе
положительные аспекты традиции и новации, имеет хорошие шансы. Это преимущество
осознают и влиятельные азербайджанские политики, которые отмечают, что «решение
конфликта ценностей предполагает достижение позитивных сдвигов в отношении
культурного и ценностного разнообразия, не противоречащего базовому консенсусу»,
без которого практически невозможно развитие современного общества [7].
Следует отметить, что культурно-идеологические ценности в Азербайджане обладают
достаточным потенциалом для налаживания горизонтальных связей в обществе,
искоренения унаследованной от советской идеологии склонности к авторитаризму,
воспитания молодого поколения в духе подлинного патриотизма, объединения живущих
в республике различных народностей в единую азербайджанскую нацию, поддержания
с кровопролитием безвинных людей, вошли в историю как скорбные страницы,
завершающие советский период в Азербайджане. На фоне разгоравшегося армяно-
азербайджанского Нагорно-Карабахского конфликта, инициаторами которого стали
армянские сепаратисты в НКАО, их покровители в союзном руководстве и зарубежная
армянская диаспора, в Республике развернулось национально-освободительное
движение. Советское руководство изначально приняло проармянскую позицию
относительно карабахского вопроса и тем более по поводу зарождавшегося национально-
освободительного движения в Азербайджане. Народные массы Азербайджана на
горькой практике получили урок воспитания в себе мужества, самосознания и верности
национальной идее, зарожденный еще в 1918-1921 гг., в период существования первой
на Востоке Демократической Республики – АДР.
Национальная идея в совокупности с нефтяным «Контрактом века», который стал
грузоподъемным средством экономического сектора, явились факторами, благодаря
которым в Азербайджане был осуществлен целый ряд значимых преобразований,
совместивших в себе традиционные отличия с современными приобретениями. Это
позволило Азербайджану достичь высоких темпов индустриального развития и достойно
сохранить национальные традиции и особенности.
Перспективные цели Азербайджана совпадают с основными целями деятельности
развитых европейских государств. Это – защита прав человека, развитие демократических
процессов в Европе и мире, равенство межгосударственных отношений и оказание
содействия решению глобальных проблем.
В Азербайджане были проведены широкие демократические реформы, а именно:
-государственное управление и избирательные реформы, принятие 12 ноября 1995
года новой Конституции страны, сыгравшей огромную роль в усовершенствовании
политической системы Азербайджанской Республики, законов, заложивших основу
демократического строя и правового государства;
-гарантия свободы личности и неприкосновенности людей, а также их правовой
защиты, создание многопартийной системы, политический плюрализм, свобода слова
и совести, права меньшинств, равенство перед законом и обеспечение презумпции
невиновности;
-создание Конституционного суда, отмена смертной казни, создание трехступенчатой
судебной системы и избрание судейского корпуса на основе прозрачных процедур и
обеспечение независимости суда;
-амнистирование десятков тысяч человек и помилование большого числа заключенных;
-отмена цензуры, свобода средств массовой информации и обеспечение свободной
деятельности неправительственных организаций и пр.
В связи с политической актуальностью и значением сотрудничества Азербайджана с
Советом Европы для современного этапа, следует отметить, что отмена смертной казни и
гуманизация карательной политики в Азербайджане стали одними из важных факторов,
обеспечивших его присоединение к европейской семье.
Известно, что общества по-разному реагируют на кризисные ситуации. В одних
случаях раскрывается творческий потенциал народа, и он, переосмысляя прогрессивный
опыт других народов, вырабатывает более модернизированную систему ценностей
[6]. В других случаях люди оказываются неспособными принять вызовы времени и
возвращаются к старым, устоявшимся ценностям. Прогрессивная часть азербайджанского
общества, к которой относится не меньшинство, а большинство народа, правильно
оценила ситуацию, придя к пониманию того, что для построения демократии необходимо
формирование участвующего типа личности и укоренение во всех сферах общественного
бытия «контрактного» типа взаимодействия [9].
Конечно, были моменты в начале девяностых годов ХХ века, тормозившие этот процесс
в Азербайджане и, конечно, была тенденция к возврату к традиционным ценностям. Еще
свежи в памяти участие студентов и даже школьников в митингах в конце восьмидесятых
– начале девяностых годов прошлого столетия. Тогда молодежь потеряла интерес к
учебе ввиду анархических тенденций в стране и отсутствия четкого видения перспектив
развития со стороны бывшего руководства страны в 1988–1993 гг. (А. Эльчибея,
Муталлибова, А. Везирова). Этот период вызвал значительный упадок в национальной
системе образования. Созданный вакуум торопливо был заполнен образовательными
структурами системами других государств. На переходном пространстве, которым
был Азербайджан, произошло наслоение американской, турецкой и бывшей советской
образовательных систем. Однако, несмотря на существующие проблемы и сопутствующие
сложности транзитного периода, благодаря усилиям Президента Гейдара Алиева удалось
частично осуществить институциональную перестройку системы образования в стране.
Можно ли это воспринимать как негативный фактор? В тот период это было жизненно
важно, потому что армянская агрессия и всплеск агрессивного этнического сепаратизма
предыставляли серьезную угрозу азербайджанской государственности.
софія
Критерием дифференциации этих групп является исторически принятый ими
тип социализации личности в соответствии с абстрактно заданной общностью –
государственной, национальной и т. п., где структура отношений постигается лишь
умозрительно. Другие социологи отмечают модификации стиля мышления, которые
происходят благодаря «абстрагизации» или «рационализации» массового сознания.
Благодаря этому происходят сдвиги в системе ценностей, то есть, движение от
ценностей коллективизма к ценностям индивидуализма, а основной пафос становления
нетрадиционного общества заключается в идее формирования свободной личности,
которая преодолела иррациональность традиционных общинных практик и осознала
себя как самодостаточный узел рационально понятных социальных связей.
Ментальность личности как носителя врожденного статуса меняется на самосознании
субъекта договора, традиционные наследственные привилегии – на утверждении
равных гражданских прав, несвобода «генетических» (родовых) характеристик – на
воле социального выбора. Это вызывает внутренние трансформации в социумах,
приобретающих со временем выражения в экономической сфере и инициацию
преобразований в хозяйственной и политической жизни на основе рациональности. [8,
с. 1240-1242].
Французский философ и социолог Э. Дюркгейм в 1893 г. в работе «Общественное
разделение труда», исследуя механическую и органическую солидарность, обозначил
принципиальные различия между формами социального порядка в примитивном
(традиционном) обществе и современном. В традиционном обществе индивид еще
не является лицом. Он словно растворен в первоначальном сообществе, лишен
автономности и индивидуальности. Это является механической солидарностью,
основанной на структурно-функциональной тождественности людей, одинаковости их
действий, верований и образа жизни.
В таком контексте модернизацию общественных отношений он толковал как переход к
органической общности людей, которая основывается на их различии, дифференциации
функций и связанных с ними деятельности и ценностными ориентациями. Вследствие
модернизации происходит отход от всеобъемлющей недифференцированной
принадлежности индивида к конкретному коллективу, замена непосредственных
отношений опосредованными, родственных – нормальными и статуарным, отношений
личной зависимости функциональным разделением труда и т. д. [3, с. 508-510].
Согласно Э. Дюргейму, механическая солидарность в примитивных обществах
основана на общих убеждениях и консенсусе, обнаруживаемых в пределах коллективной
совести. По мере индустриализации, урбанизации и усложнения обществ, все большее
разделение труда разрушает механическую солидарность и моральную интеграцию,
делая, таким образом, проблематичным социальный порядок [10].
Немецкий ученый М. Вебер, рассматривая роль протестантской этики в развитии
капитализма, сущность хозяйственной этики мировых религий связал с формированием
западного типа общества с максимальной рационализацией, присущей «хозяйственной
этике» протестантизма. Однако, демонстрируя один из путей модернизации
традиционных обществ, М. Вебер не отождествлял современность как социальный тип
с Западом; его исследования хозяйственной этики основных мировых религий не давали
оснований полагать, что для незападных традиционных обществ открыта подобная
перспектива модернизации [1].
И, действительно, для азербайджанского общества, в котором традиционной религией
является ислам, модернизационный путь М. Вебера оказался практически неприемлемым.
Модернизация, обеспечивающая переход к современному обществу стран
так называемого «третьего мира», осуществлялась посредством «ликвидации
недоразвитости» по западному типу. Основной путь, который здесь использовался – это
индустриализация. Крупномасштабная индустриализация, проведенная в Советском
Союзе, по многим параметрам приблизила азербайджанское общество к современному.
В этом процессе важную роль сыграли идеология и ускоренные темпы вхождения в
современное общество. Благодаря этим факторам в Азербайджане был осуществлен
целый ряд значимых преобразований, которые совместили в себе традиционные различия
с современными приобретениями. Это позволило Азербайджану достичь высоких
темпов индустриального развития и достойно сохранить национальные традиции и
особенности.
Как новое, но в то же время транзитарное государство, Азербайджан избрал
стратегический путь интеграции в мировое сообщество с пониманием судьбоносных
перспектив всемирной интеграции. Власть определила для себя, что необходимо
направить максимум усилий на поиск новых инструментов в целях идеологического
и экономического подъема. Политическая платформа власти совпала с резким
идеологическим подъемом народных масс в начале девяностых годов, когда в Баку был
введен крупный контингент Советской Армии. Последовавшие события, связанные
Михайлович Резник // Личность. Культура. Общество. – 2012. – Том XIV. – Вып. 4 (№№ 69-70). – С. 9-19.
Сорокин П. А. Социология революции / Питирим Александрович Сорокин ; сост. и комментарии
В. В. Сапова. – М. : Астрель, 2008. – 784 с.
Туроу Л. Будущее капитализма. Как экономика сегодняшнего дня формирует мир завтрашний /
Лестер Туроу // Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология / Под ред. В. Л. Иноземцева. – М. :
Academia, 1999. – С. 185-222.
11.
Хагуров Т. А. Высшее образование: между служением и услугой / Т. А. Хагуров [Электронный
ресурс] // Высшее образование в России. – 2011. – № 4. – С. 47-57. – Режим доступа: http://www. vovr. ru/
arhiv2011. html
Штомпка П. Социология. Анализ современного общества / Петр Штомпка ; [пер. с польск. С. М.
Червонной]. – М. : Логос, 2005. – 664 с.
Bauman Z. Alone Again: Ethics After Certainty / Zygmunt Bauman [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://www. demos. co. uk/publications/aloneagain
Мегрелишвили М. А. Влияние морального сознания на динамику конструктивных и деструктивных
процессов в обществе.
Исследуется влияние морального сознания на динамику конструктивных и деструктивных
процессов в периоды стабильности и в переходные периоды развития общества. Рассматриваются
специфические черты современности, обуславливающие снижение влияния морали в обществе.
Ключевые слова:
мораль, наука, конструктивные процессы, деструктивные процессы, социальные
изменения, семья, религия, индивидуализм.
Megrelishvili M. The in�uence of the moral consciousness on the dynamics of constructive and destructive
processes in society.
The in�uence of the moral consciousness on the dynamics of constructive and destructive processes in
periods of stability and transition of society was studied. The speci�c features of modernity that reduce the
in�uence of morality in society were considered.
Keywords
morality, science, constructive processes, destructive processes, social changes, family, religion,
individualism.
Надійшла до редколегії 28. 02. 2013 р.
УДК 316 (076. 6)
Л. Ф. Мирзазаде
Институт философии, социологии и права НАН Азербайджана
ОСОБЕННОСТИ СОЦИАЛЬНОЙ МОДЕРНИЗАЦИИ В СОВРЕМЕННОМ
Социальная модернизация предполагает прогрессивные изменения в обществе в рамках
общего развития всей человеческой цивилизации. Необходимость приспособления к стремительно
изменяющимся социальным условиям жизни еще больше сталкивает западные и восточные
ценности, нормы жизни и приоритеты. В Азербайджане в условиях независимости определились
границы новой модели политического развития страны, в основу которого легла национальная идея,
поддерживаемая принципами унитарной светской государственности.
Ключевые слова
модернизация, Азербайджан, общество, традиционность, западные и восточные
ценности, современность.
Модернизация является тем механизмом, который позволяет традиционным
обществам перейти в разряд индустриальных, а индустриальным – в разряд современных,
информационных. Исследование проблем социальной модернизации осуществлялось
многими представителями социальных и гуманитарных наук. Классические труды,
описывающие модернизацию, принадлежат М. Веберу, Э. Дюркгейму, О. Конту,
Марксу, Г. Спенсеру и Ф. Тённису [10].
Социологи признали, что решающим фактором модернизации выступает преодоление
и замена традиционных ценностей, препятствующих социальным изменениям и
экономическому росту, на ценности, мотивирующие хозяйствующих субъектов,
на инновационную деятельность – разработку, создание и распространение новых
технологий и генерирование новых организационно-экономических отношений. Причем
в большинстве западных обществ индустриализации предшествовали как изменения
в общественном сознании, так и изменения в экономике, развитии мануфактурного
производства и формировании национальных рынков.
Поэтому среди историков, социологов и философов уже в начале ХХ века
распространились концепции, учитывающие влияние культурных и ментальных
трансформаций. Они базируются на иной точке зрения, согласно которой процесс
модернизации в ее западном варианте начинается с трансформации тех или иных форм
общественного сознания и культуры. У американского социолога Ч. Х. Кули становление
нетрадиционного общества происходит, как исторический сдвиг от «первичных» до
«вторичных групп» [11].
софія
рівень розвитку науки і техніки, нові галузі економіки і способи організації виробництва,
але і про нові форми соціальності, ціннісні орієнтири, про нове розуміння єства і природи
людини» [3].
Зрозуміло, що висока ймовірність таких фундаментальних змін у недалекому
майбутньому не може не турбувати науковців. Цьому питанню присвячена велика
кількість не лише етико-філософських та наукових робіт, але і творів художньої
літератури, які часто виступали провісниками майбутнього.
На наш погляд доречно звернутись до доробку А. Назаретяна [5], який запропонував
гіпотезу техно-гуманітарного балансу: чим вище потужність виробничих і бойових
технологій, тим більш досконалі засоби культурної регуляції необхідні для збереження
суспільства. Аналіз криз в еволюції людства дозволив йому стверджувати, що люди
до сих пір встигали своєчасно адаптуватися (ідеологією, мораллю, правом і т. ін.) до
інструментальної могутності, що все більше зростає. «Те, що цивілізація на нашій планеті
продовжує існувати, свідчить про неухильно зростаючу здатність розумного суб’єкта
драматичним чином «зростати над собою», засвоюючи уроки рукотворних катастроф і
обертаючи агресію в творче русло. Так, настирливо і послідовно кмітлива мавпа через
людську фазу проривалася до божественної якості. Носій розуму живий доти, доки стає
Богом. У тому, що до цих пір це йому худо-бідно вдавалося, я бачу привід для надії, але
не для заспокоєння…» [5, с. 239].
Висновки. Вплив моралі на динаміку конструктивних і деструктивних процесів у
суспільстві суттєво відрізняється в періоди стабільності та в перехідні періоди розвитку. У
періоди стабільності мораль виконує свої головні функції: виховну, оціночну, регулятивну,
тим самим впливаючи на поведінку індивідів. Як наслідок, деструктивність має окремі
прояви у вигляді: поодиноких дій індивідів або окремих соціальних груп; неочікуваних
наслідків певної діяльності, що сама по собі мала конструктивні цілі. В перехідні
періоди розвитку суспільств, що супроводжуються руйнуванням загальноприйнятої
системи моральних норм, особливо під час революції, деструктивність стає тотальною.
В перехідні періоди, що мають мирний характер, деструктивність найчастіше має прояви
ще і як необхідна складова конструктивної діяльності.
Узагальнення досліджень щодо стану моралі в сучасному суспільстві дозволяє
констатувати перманентне зменшення її впливу, що проявляється в: пануванні «людини
економічної» та посиленні індивідуалізму; скороченні зон особової присутності,
де вирішальне значення мають моральні якості індивіда; моральній невизначеності
внаслідок постійних змін у суспільстві. Традиційні соціальні інститути, що протягом
століть забезпечували формування моральних якостей у індивіда, зараз менш ефективно
виконують цю функцію, оскільки або знаходяться у процесі трансформації (сім’я), або
їх деструктивний вплив на індивіда перекреслює всі ті цінності, що індивід намагається
досягти (релігія в різних формах її організації). Падіння значення гуманітарного знання
(як наслідок – загострення морально-етичних проблем) при високому рівні розвитку
сучасної науки і техніки є вкрай загрозливим поєднанням для всього людства. Проте,
усвідомлення цієї ситуації, що демонструють міжнародні конференції та все більша
кількість наукових робіт з цієї тематики, свідчить про намагання віднайти шляхи для
вирішення цієї проблеми.
Перспективним напрямком подальшого дослідження є з’ясування місця, ролі та
перспектив гуманітарного знання в сучасному суспільстві.
Бібліографічні посилання:
Агацци Э. Идея общества, основанного на знаниях / Эвандро Агацци ; пер. с англ. Д. Г. Лахути //
Вопросы философии. – 2012. – № 10. – С. 3-19.
Гусейнов А. А. Этика и мораль в современном мире / Абдусалам Абдулкеримович Гусейнов
[Электронный ресурс] // Этическая мысль. – 2000. – Вып. 1. – С. 4-16. – Режим доступа: http://iph. ras. ru/em1.
htm
Конвергенция биологических, информационных, нано- и когнитивных технологий: вызов
философии (материалы «круглого стола») [Электронный ресурс] // Вопросы философии. – 2012. – № 12. – С.
3-23. – Режим доступа: http://vphil. ru/index. php?option=com_content&task=view&id=644&Itemid=52
Мартьянов В. С. Россия в поисках утопий. От морального коллапса к моральной революции / В. С.
Мартьянов, Л. Г. Фишман. – М. : Издательство «Весь Мир», 2010. – 256 с.
Назаретян А. П. Антропология насилия и культура самоорганизации: Очерки по эволюционно-
исторической психологии / Акоп Погосович Назаретян. – [2-е изд]. – М. : Издательство ЛКИ, 2008. – 256 с.
Нейсбит Д. Мегатренды / Джон Нейсбит ; [пер. с англ. М. Б. Левина]. – М. : ООО «Издательство
АСТ»: ЗАО НПП «Ермак», 2003. – 380 с.
О нравственности, патриотизме, культуре и бескультурье (актуальный разговор на вечные темы).
Материалы «круглого стола» в Санкт-Петербургском гуманитарном университете профсоюзов // Вопросы
философии. – 2009. – № 11. – С. 3-26.
Резник Ю. М. Люди и время, которое они выбирают. Герои и антигерои наших дней / Юрий
жертвувати власними інтересами заради сім’ї? У сучасному суспільстві цінується
свобода вибору, а не пута. Матерів створює природа, а батьків повинне створювати
суспільство» [10, с. 205]. Мислитель також звертає увагу на те, що телебачення та кіно
замінили сім’ю в справі формування цінностей, підкреслюючи при цьому негативний
наслідок такої заміни: «Світ письмових засобів зв’язку, що існував з часів поширення
письменності, базується на лінійних логічних аргументах, які слідують один за іншим,
причому наступний виходить із попереднього. Емоційна дія письмового слова суттєво
слабкіша, ніж дія телеекрану. Телебачення у багатьох відношеннях відкидає нас назад, в
світ неписьменності. Цінується візуальний вплив на емоції та страхи, а не привабливість
строгої логіки думки» [10, с. 218].
Знецінення сімейних зв’язків індивіди намагаються компенсувати спілкуванням у
Мережі, де на всезагальний огляд та обговорення виставляються їх вподобання, почуття
та емоції, де швидко можна знайти нових друзів і ще скоріше їх позбутися. Сумнівно, що
така заміна є повноцінною.
Один зі шляхів, на якому людина намагається знайти стабільність у цьому мінливому
світі – це релігія. Ще у середині 90-х років ХХ століття Л. Туроу писав: «На наших очах
піднімається релігійний фундаменталізм, немов лава з жерла вулкана, що прокинувся…
У ньому знаходять притулок ті, хто програє в господарському відношенні або не в
змозі витримати економічну невизначеність, не знаючи, що необхідне для досягнення
успіху в новій епосі, що наступає… ніхто не може дати загальне визначення тому,
що таке успіх, і навіть тому, що морально, а що аморально» [10, с. 207]. У наші дні
ці тенденції лише посилюються. Серед сучасного релігійного різноманіття існують такі
течії, що організовані на зразок тоталітарних сект, лідери яких володіють прийомами
маніпуляції свідомості і використовують ці знання у корисних цілях. У результаті замість
знаходження душевної рівноваги та спокою індивід перетворюється на «зомбованого»
послідовника, втрачає родину, друзів та досить часто суттєво погіршує своє матеріальне
становище. Точніше, з погляду такого індивіда, спокій він знаходить, але його ціною є
повна втрата власної особистості.
Отже, на сьогоднішній день можна констатувати невпинне зменшення впливу
моралі в суспільстві, що проявляється в: пануванні «людини економічної» та посиленні
індивідуалізму; скороченні зон особової присутності, де вирішальне значення мають
моральні якості індивіда; моральній невизначеності внаслідок постійних змін у
суспільстві. Традиційні соціальні інститути, що протягом століть забезпечували
формування моральних якостей у індивіда, зараз менш ефективно виконують цю
функцію, оскільки або знаходяться у стані трансформації (сім’я), або їх деструктивний
вплив на індивіда перекреслює всі ті цінності, що індивід намагається досягти (релігія в
різних формах її організації).
Ще одним важливим фактором, що безпосередньо впливає на стан моралі в суспільстві
– це рівень розвитку гуманітарного знання. Дослідники сучасності відзначають невпинне
падіння значення наук гуманітарного циклу, оскільки за умов ринку фінансування
отримують перш за все дисципліни, від яких є економічний зиск, причому досить
швидкий. Не зупиняючись на всіх деструктивних наслідках нехтування гуманітарними
науками, що вже мають місце і ще проявляться в майбутньому, звернемо увагу на
наступні. За думкою Т. Хагурова результатом перетворення вищої школи з інституту
виховання і навчання на інститут системи споживання є криза ідеального, що полягає
в хронічній аномії, стійкій деаксіологізації (втраті цінностей) на рівні колективної та
індивідуальної свідомості [11]. Е. Агацці в свою чергу зазначає, що одним з наслідків
нехтування з боку соціальних інститутів філософськими та іншими гуманітарними
дисциплінами є те, що суттєво ускладнюється адекватна етична оцінка розвитку науки
і техніки: «… різні позиції надихаються протилежними принципами, що призводить до
сутичок замість зіставлення розумних підстав (reasons), і для суперечок з найделікатніших
питань характерна нетерпимість. А ці питання, навпаки, часто потребують мудрого
регулювання, яке у багатьох випадках слід було б закріплювати законом. Але як можемо
ми сподіватися отримати мудрий закон, якщо законодавці не мають серйозної підготовки
з цих питань, а громадська думка ще більш «неуцька», тому нею легко маніпулювати
за допомогою засобів масової інформації або пропаганди, що прикривають несумісні
інтереси?» [1, с. 18].
На цьому тлі стрімкий розвиток науки, особливо конвергентний розвиток нано-, біо-,
інфо- і когнітивних технологій (НБІК), виглядає дуже ризиковано для всього людства.
Лаконічно виражені перспективи цього розвитку є такими: «Створення нових (у тому
числі гібридних, що складаються з органічних і неорганічних субстанцій) матеріалів
і пристроїв, управління біологічними процесами на молекулярному рівні, розкриття
таємниць роботи мозку, поява «сильного» штучного інтелекту – все це передбачає
формування нового соціально-технологічного устрою. Йдеться не лише про збільшений
софія
діяльності. На Заході за декілька століть відбулась еволюція капіталістичної системи,
виробились більш-менш ефективні принципи моральної регуляції, хоча, як бачимо з
досліджень, вплив моралі на суспільство все більше скорочується. На цьому тлі досить
лицемірно виглядають гучні скандали, пов’язані з сексуальною поведінкою відомих
західних політиків. Зрозуміло, що політтехнологи використовують або створюють ці
скандали для нейтралізації політичних опонентів. Незрозуміло чому це все ще діє на
масову свідомість, адже у суспільств є більш суттєві проблеми морального характеру,
ніж подружня невірність, яка, до речі, стосується лише членів конкретної сім’ї. Якщо ж
згадати українське суспільство на початку 90-х років ХХ століття, то феномен «дикого
капіталізму» в повній мірі продемонстрував панування «людини економічної», оголив
найгірші вади цієї системи і надзвичайно сильно вдарив по населенню (і матеріально, і
морально), яке за роки радянської влади звикло до патерналістської ролі держави.
По-друге, дослідники звертають увагу на проблему постійних соціальних змін, що
чим далі, тим більше прискорюються. Наслідком цієї характерної особливості нашого
часу є те, що людина ледве встигає адаптуватися до певних умов, як їй вже потрібно бути
готовою переорієнтуватися на інші. Так, видатний науковець С. Капіца підкреслював,
що біда сучасного суспільства в тому, що людство не має часу на повільні еволюційні
процеси. У дискусії, присвяченій проблемі моральності та духовності, він, зокрема,
зазначив: «Зараз ті зміни, які в середні віки займали тисячу років, відбуваються за 20-30
років – зміни поколінь, зміни уявлень і цінностей… Ми живемо, виражаючись фізично, в
недіабатичних умовах, як у вибуховій хвилі, коли абсолютно все не знаходиться в рівновазі.
А совість, мораль, моральні засади суспільства – це свідоцтва духовної рівноваги, що
досягається повільною еволюцією. Але, оскільки ми знаходимося в стані найглибшого
перелому, старі принципи... просто не встигають еволюціонувати» [7, с. 6]. Стрімко
змінюються не лише соціально-економічні, політичні умови, ломки зазнає система
цінностей. Як приклад, можна згадати, що ще кілька десятиліть тому гомосексуалізм
сприймався як щось ганебне, чого соромилися і намагалися приховати. Зараз кумири
молоді, насамперед зі сфери розваг, всіляко підкреслюють нетрадиційну сексуальну
орієнтацію, своє право жити так як вони вважають за потрібне. І якщо інші індивіди
до цих тенденцій ставляться негативно (насамперед представники старшого покоління,
релігійні особи), то вони отримують звинувачення у відсутності толерантності.
По-третє, невизначеність, в тому числі і моральна, перестала бути ознакою тільки
перехідного періоду суспільства. Сьогодні невизначеність, як влучно зазначив З. Бауман,
є постійною умовою життя. У своєму есе «Знову один: Етика після визначеності» він
констатує: «Тепер ми розуміємо, що невизначеність – це не тимчасова незручність, від
якої можна позбутися через вивчення правил або довіритися пораді експерта, або просто
робити те, що роблять інші. Замість цього вона є постійною умовою життя. Можна
сказати більше – це той самий ґрунт, в якому мораль укоріняється і проростає. Моральне
життя є життя безперервної невизначеності, і воно віднімає багато сил і життєстійкості, і
здатності витримувати тиск, щоб бути моральною людиною. Моральна відповідальність
є безумовною і в принципі нескінченною, і таким чином, можна визнати, що в моральної
особи ніколи не згасне незадоволеність її моральною діяльністю… » [13, с. 36]. Тобто
у сучасному світі людина позбавлена сподівань, що проблеми перехідного періоду
зникнуть разом з настанням доби стабільності, оскільки стабільність сама пособі стає
все більш примарною.
Зрозуміло, що людині емоційно важко постійно знаходитись у стані невпевненості
і тому вона так чи інакше намагається відшукати опору хоча б у чомусь. Традиційною
опорою не тільки конкретної особи, але і суспільства, була сім’я. Проте, на сьогоднішній
день невпинний розпад інституту сім’ї (або його трансформація) лише посилює відчуття
нестабільності та невизначеності. Століттями сім’я була безумовною цінністю сама
по собі. Вона забезпечувала засвоєння дитиною первинних соціальних навичок через
дотримання традицій, передачу досвіду від покоління до покоління, сприяла трансляції
культури. Зараз все інакше. Якщо в суспільствах, у яких залишився сильним вплив
релігії, цінність родини як і раніше є дуже високою, то у більшості західних суспільств
з комплексу різних причин інститут традиційної нуклеарної сім’ї опинився під загрозою
і завдяки глобалізації ця тенденція продовжує поширюватися. На сьогоднішній день
дослідники фіксують велике різноманіття форм сім’ї, серед яких крім традиційної
нуклеарної: одинокі матері, одинокі батьки, сім’ї з дітьми від попередніх шлюбів, сім’ї
без дітей (за власним вибором, а не з причин медичного характеру), гостьовий шлюб,
спільне життя чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, сім’ї геїв і т. ін. Крім того, все
частіше і жінки, і чоловіки взагалі відмовляються від шлюбу. У зв’язку з цим Д. Нейсбіт
дійшов висновку, що «… основна будівельна цеглина суспільства – це вже не сім’я, а
особистість» [6, с. 330]. Л. Туроу констатує, що суспільству вже не вдається зробити
з чоловіків батьків: «Але де ж моральний тиск соціальних цінностей, що закликають
Дослідники моралі взагалі приділяють особливу увагу перехідним періодам розвитку
суспільств, які є вельми суперечливими у багатьох аспектах. У цей час у суспільства
в цілому з’являється можливість за короткий строк зробити якісний крок вперед, а у
окремих індивідів з’являється більше можливостей для самореалізації та відповідно
стрімкого сходження по соціальній ієрархії. Зрозуміло, можливістю, що з’явилася, можуть
скористатися особи з низьким рівнем моральної самосвідомості. Причому за нових умов
населенням перестають засуджуватися вчинки, які до того вважалися аморальними.
Відображенням цієї ситуації є відоме прислів’я: «хочеш жити, вмій крутитися». Гнучкість
стає ледь не головною якістю особистості, що забезпечує їй адаптацію до нових умов, на
крайніх полюсах якої – або елементарне виживання, або стрімка висхідна вертикальна
мобільність. Мається на увазі і гнучкість мислення, і моральна гнучкість. Якщо цінність
першого є очевидною і не підлягає сумніву, то моральна гнучкість настільки складне
явище, що її важко однозначно оцінювати у категоріях «добра» і «зла». З одного боку,
розвиток суспільства супроводжується розвитком моралі і в цьому плані моральна сфера
особистості також повинна зазнавати відповідних змін. З іншого боку, якщо людина
легко змінює свої моральні принципи на протилежні, взагалі виникає питання щодо
моральності такої особи. Крім того, від суттєвих змін конкретної особи страждає її
близьке оточення. Фантастичним є припущення, що сім’я та всі друзі разом набудуть
нових якостей, що будуть відповідати і новим суспільним умовам і близькій людині,
характер якої зазнав змін. Отже, неминучим є або розрив з найближчими людьми, або
постійний дискомфорт у спілкуванні з ними.
Ю. Рєзнік стверджує, що чим нижче культурний і моральний рівень людини, тим
вище її адаптаційний потенціал у сучасних умовах. Він виокремлює деякі соціально-
етичні риси групового портрета людей, що досягли успіху: «… дотримання настанов
«подвійної» моралі, відсутність або нівелювання життєвих принципів, ціннісна
пластичність; здатність передбачати новий розклад сил і впливів, аби не просто «плисти
за течією», а отримувати вигоду з соціального оточення для власного положення;
орієнтація на стандарти споживчої поведінки своєї групи; уміння заводити «потрібні»
зв’язки і знайомства; інформаційна всеїдність і соціальна бездушність; пихатість,
надмірне захоплення винагородами і почестями (найчастіше незаслуженими); прагнення
до особистого збагачення і перерозподілу життєвих благ на власну користь» [8, с.
12]. Звісно, це не означає, що всі, хто досягнув успіху за сучасних умов, є людьми
аморальними. Це означає лише те, що індивідам, які мають зазначені якості, зробити це
було простіше.
Здавалося б, що головне завдання для більшості пересічних громадян у такі часи –
набратися терпіння та перечекати всі ті труднощі духовного та матеріального характеру,
які є необхідним атрибутом перехідних періодів розвитку суспільства, а якщо є
можливість – скористатися його перевагами.
Проте, сучасність має специфічні риси, що значно ускладнюють це завдання.
По-перше, досить поширеною є точка зору, відповідно до якої капіталістична система та
традиційні загальнолюдські цінності несумісні. Зокрема, російські науковці В. Мартьянов
і Л. Фішман стверджують, що в основі капіталістичної світосистеми лежить неусувний
чинник морального колапсу. «Моральний колапс – це повсюдне панування «людини
економічної», яка керується прагматичною логікою здобуття прибутку, у тому числі за
допомогою нічим не стриманої експлуатації інших людей. Домінуючий імпульс наживи
за будь-яку ціну поширюється і на політичне мислення, на всі позаекономічні сфери
діяльності людей як щось нормативне, що хоча і відчувається приховано як неправильне
і нелегітимне, неетичне і аморальне» [4, с. 9]. Інший дослідник, А. Гусєйнов [2], звертає
увагу на те, що в період формування капіталістичного суспільства зазнає суттєвих змін
роль моралі. Це проявляється в тому, що суспільні відносини починають регулюватися
не на основі особистих стосунків і традицій із врахуванням сукупності душевних
якостей індивіда, а на основі ефективного функціонування певної області спільної
діяльності. Її ефективність тим вище, чим більше поведінка індивідів наближається
до автоматизованої, звільняється від індивідуальних мотивів. Більше того, продовжує
дослідник, діяльність людини в якості суб’єктивного елементу соціальної системи часто
вимагає здатності діяти аморально. Тому, розмірковуючи про роль моралі у сучасному
світі, А. Гусєйнов зазначає: «… сучасне складно-організоване, деперсоналізоване
суспільство характеризується тим, що сукупність професійно-ділових якостей індивідів,
що визначають їх поведінку як соціальних одиниць, мало залежить від їх особових
моральних чеснот. У своїй суспільній поведінці людина виступає носієм функцій і ролей,
які їй задаються ззовні, самою логікою системи, в яку вона включена. Зони особової
присутності, де вирішальне значення має те, що можна назвати моральною вихованістю і
рішучістю, стають все менш значними…» [2]. Така особливість функціонування сучасного
суспільства є одним з можливих пояснень значної кількості деструктивних наслідків
софія
деструктивного в суспільному бутті не є жорстким, він має різні специфічні прояви в
залежності від сукупності різноманітних об’єктивних та суб’єктивних факторів. Не в
останню чергу такий взаємозв’язок залежить від рівня моралі в конкретному суспільстві.
У першому наближенні ситуація виглядає наступним чином. Вочевидь, вплив моралі
на динаміку конструктивних і деструктивних процесів у суспільстві суттєво відрізняється
в періоди стабільності та в перехідні періоди розвитку.
У періоди стабільності, коли система моральних норм функціонує в звичному режимі,
безпосередньо визначаючи поведінку індивідів, деструктивність у суспільстві має окремі
прояви у вигляді: поодиноких дій індивідів або окремих соціальних груп; неочікуваних
наслідків певної діяльності, що сама по собі мала конструктивні цілі. При цьому
деструктивні дії індивідів або окремих соціальних груп піддаються суспільством осуду, а
у випадку, коли вони мають злочинний характер, караються правосуддям у відповідності
до діючих юридичних норм. Неочікувані деструктивні наслідки діяльності намагаються
подолати якщо це можливо (в залежності від характеру, масштабу, значимості проблеми
для суспільства і т. ін.), і зрозуміло, що в умовах визначеності шанси на успіх зростають.
У перехідні періоди розвитку суспільств, що супроводжуються руйнуванням
загальноприйнятої системи моральних норм, виникає світоглядна розгубленість більшої
частини населення і, як наслідок, деструктивність набуває загального характеру.
Найбільш важкий випадок, коли такий період спричинений революцією. П. Сорокін
[9], зробивши її соціологічний аналіз, зокрема, дослідивши деформацію поведінки
населення, виділив дві стадії революції, в яких роль релігії, моралі та права суттєво
відрізняється. У першій стадії відбувається загальна «деморалізація», що проявляється
у згасанні тих релігійно-морально-правових рефлексів, що гальмують вбивства і
зазіхання на здоров’я та тілесну недоторканість, свободу слова, думки, релігії. Має
місце зростання різноманітних майнових злочинів, а також злочинів проти суспільної
пристойності. Поширюється невиконання суспільних обов’язків. Слабшає прихильність
членів сім’ї один до одного. При цьому деморалізація актів поведінки супроводжується
деморалізацією моральної та правової свідомості мас. На другій стадії, якщо суспільство
не загине, починається відродження згаслих правових, моральних і релігійних рефлексів
і відповідної релігійно-морально-правової свідомості. Причому, як підкреслює
Сорокін, це відродження відбувається за допомогою жорстких методів і в стислі
терміни. «За вбивством слідує нещадне вбивство. За крадіжку, розбій і грабіж – те
саме… Статеві рефлекси – поволі вводяться в норму. Встановлюється скромна, але все-
таки більша свобода слова, друку і т. ін. Вводяться деякі гарантії проти неприборканого
деспотизму влади. Разом з цим починається проповідь і пропаганда моралі та права.
Починається і швидко набирає темп відродження релігії, повернення до старих форм
пристойності, конвенціональних манер і побуту. Словом, суспільство починає швидко
одягатися в костюм згаслих морально-правових і релігійних рефлексів. Біологічна нагота
його зменшується. З її зменшенням життя поволі нормалізується, нормалізація, у свою
чергу, сприяє відродженню і зміцненню морально-правових і релігійних рефлексів.
Зміцнення їх робить менш необхідними звірячі стимули і репресії» [9, с. 156]. Отже,
як бачимо, тотальна деструктивність під час революції посилюється катастрофічним
падінням впливу моралі в суспільстві, причому подальше її відродження забезпечується
неприйнятними з точки зору моралі засобами.
Перехідні періоди можуть бути і мирними. В цей час джерелом деструктивності
можуть виступати не лише самі зміни, але і ті заходи (дії), які здійснюються соціальними
інститутами. Зокрема, хаотична зміна законодавства, що не поспіває за змінами у
суспільстві, або навпаки виявляється, що прийняті закони є передчасними, оскільки
суспільство ще до них не дозріло. Такі дезорганізаційні соціальні процеси і явища
створюють сприятливі умови для поширення деструктивності. Мається на увазі не тільки
зростання злочинності. Саме у такі періоди деструктивність найчастіше має прояви ще і як
необхідна складова конструктивної діяльності, тобто створення нового супроводжується
руйнацією старого. Цей процес може бути достатньо боліснім для представників певних
соціальних страт, яких він безпосередньо стосується, чи взагалі більшості населення,
що дає підстави П. Штомці [12] розглядати соціальні зміни як травму. Він зазначає,
що найбільш чуттєвою сферою до змін є культура (яка розуміється ним як універсум
цінностей, норм, правил, зразків, символів, сенсів), оскільки саме вона відрізняється
найбільшою інертністю, постійністю, вкоріненням у традиціях або в колективній
пам’яті. «Культура – це та область, де кодується ідентичність і безперервність розвитку
суспільства… Зміни тому мають травматичні наслідки, що постійність, упевненість,
стабільність, безпека, можливість передбачати суспільні ситуації, а також міцність і
однозначність власного положення в суспільстві та імперативи дії, що витікають звідси,
представляють, як нам здається, для людей цінності суттєві самі по собі, незалежно від
сутності, змісту відповідних очікувань або правил» [12, с. 475].
environmental knowledge formulates a series of principles and paradigms: the principle of the priority of life,
the principle of co-evolution, the principle of ecological optimum, the principle of constructive environmental
sel�shness, paradigm of sustainable development and new environmental paradigm.
Keywords:
ecological deontology, ecological knowledge, global problems.
Надійшла до редколегії 28.02.2013 р.
УДК 141. 7: 17. 022. 1: 316. 4 (045)
М. О. Мегрелішвілі
Інститут вищої освіти НАПН України (Київ)
ВПЛИВ МОРАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ НА ДИНАМІКУ КОНСТРУКТИВНИХ І
ДЕСТРУКТИВНИХ ПРОЦЕСІВ У СУСПІЛЬСТВІ
Досліджується вплив моральної свідомості на динаміку конструктивних і деструктивних процесів
у періоди стабільності та в перехідні періоди розвитку суспільства. Розглядаються специфічні риси
сучасності, що обумовлюють зменшення впливу моралі в суспільстві.
Ключові слова
мораль, наука, конструктивні процеси, деструктивні процеси, соціальні зміни, сім’я,
релігія, індивідуалізм.
Постановка проблеми. Мораль, в усіх її аспектах та проявах, є однією з найбільш
давніх тем, до якої в різні часи та в різноманітних культурах постійно звертались
і намагались дати відповіді на гострі питання релігійні діячі, філософи та інші
суспільствознавці, представники різних видів та жанрів мистецтва. Актуальність
дослідження певних моральних проблем завжди зростає, коли виникають нові явища та
тенденції в суспільному бутті, що потребують відповідної рефлексії та моральної оцінки.
У суспільствах, що трансформуються, знаходження конструктивної відповіді на важкий
та болісний процес зміни цінностей та норм стає життєвонеобхідним для подальшого
розвитку таких суспільств. Неймовірна швидкість соціальних змін в останньому столітті,
що спричинена бурхливим розвитком науки і техніки, та породжена цими змінами лавина
проблем морально-етичного характеру не залишилась поза увагою сучасних дослідників.
Це знайшло відображення не лише в палких дискусіях на конференціях, нових наукових
монографіях, але і в появі таких дисциплін, як «Етика бізнесу», «Біоетика». Мораль, з
одного боку, є складним феноменом, що постійно еволюціонує і відповідно потребує
аналізу на теоретичному рівні, з іншого боку, на повсякденному рівні це – близький
та зрозумілий всім феномен, оскільки кожна людина так чи інакше замислюється і
намагається для себе вирішити, що є сенсом життя, що вважати добром і злом, що таке
справедливість і т. ін.
На сьогоднішній день мораль разом із наукою та правом є тими формами суспільної
свідомості, від конструктивного та узгодженого функціонування яких, без перебільшення,
залежить подальше існування та розвиток людства.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Сучасними дослідниками моралі
є: Е. Аггаці, З.
Бауман, А. Гусєйнов, С. Кримський, А. Макінтайр, Ю. Марков,
А. Назаретян, Ю. Рєзнік, Л.
Туроу, Ф. Фукуяма, А. Етціоні, Ю. Хабермас та
ін. Вочевидь, найбільша увага фахівців прикута до проблеми взаємозв’язку
різноманітних науково-технічних здобутків цивілізації з моральною
відповідальністю за деструктивні зміни у суспільстві, природі людини та навколишньому
середовищі, що є неочікуваними наслідками впровадження цих здобутків (Е. Аггаці,
У.
Бек, Г.
Бехманн, В. Глазко, Г. Йонас, В. Лук’янець, Н. Моїсєєв, А. Назаретян,
Р.
Поттер, О. Соболь, П. Тищенко, Ф. Фукуяма, Ю. Хабермас, В. Чешко, Б. Юдін та
ін.). Це проблема планетарного масштабу, вирішення якої (якщо це взагалі можливо)
потребує спільних та узгоджених зусиль всього людства. Іншими важливими питаннями,
що в більшому чи меншому ступені пов’язані з зазначеною проблемою, без вирішення
яких марно розраховувати на її розв’язання, є такі: домінування в сучасних західних
суспільствах індивідуалістичних цінностей, зокрема, цінності персонального успіху,
споживацьких орієнтацій, їхнє нав’язування населенню через ЗМІ та стрімке поширення
цих тенденцій на інші країни світу; нівелювання сімейних цінностей; невизначеність
морального ідеалу; проблеми довіри та толерантності і т. ін. Всі ці питання в тому чи
іншому контексті отримали певне висвітлення у працях З. Баумана, У. Бека, Е. Гідденса,
А. Гусєйнова, Ю. Рєзніка, Ф. Фукуями, Е. Тофлера, Л. Туроу, А. Етціоні та інших
дослідників сучасності.
Мета дослідження. З’ясування впливу моральної свідомості на динаміку
конструктивних і деструктивних процесів у сучасному суспільстві.
Виклад основного матеріалу дослідження. Взаємозв’язок конструктивного і
софія
Дэйли Герман. Оценивая нашу Землю. Экономика, экология, этика / Герман Дэйли, Кеннет Таунсенд;
перевод на русский язык (под редакцией А. Ю. Ретеюма и П. И. Сафонова). – М. : Российское отделение
ISEE, Москва, 1994. – 268 с.
Борисенков В. П. Вызовы современной эпохи и приоритетные задачи педагогической науки / В. П.
Борисенков // Педагогика – 2004. – № 1. – С. 3–10.
Кисельов М. Концепція «єдиної науки»: філософсько-методологічний аспект / Микола Кисельов //
Філософсько-антропологічні читання: творча спадщина В. І. Шинкарука та сьогодення (до 80-ліття від дня
народження). Частина 1. // Зб. наук. праць. Філософські діалоги’2010. – К., 2010. – С. 122–138.
Коммонер Б. Замыкающийся круг: природа, человек, технология. [Текст]: [Моногр] / Б. Коммонер –
Л. : Гидрометеоиздат, 1974. – 279 с.
Крисаченко В. С. Людина і біосфера: основи екологічної антропології. [Текст]: [Моногр] / В. С.
Крисаченко // Міжнародний фонд «Відродження» – К. : Заповіт, 1998. – 687 с.
Кун Томас. Структура научных революций [Текст]: [Моногр] / Томас Кун. – М. : Прогресс, 1977. – 290
с.
Матвійчук А. В. Деонтологічний аспект екологічного знання / А. В. Матвійчук // Мультиверсум. –
2006. – Вип. 59. – С. 39–44.;
11.
Матвійчук А. В. Світоглядно-методологічний потенціал екологічної деонтології. // Мультиверсум –
2009. – Вип. 82. – С. 223–231.;
Матвійчук А. В. Екологічна деонтологія: філософсько-методологічна концепція / А. В. Матвійчук //
Нова парадигма: [журнал наукових праць] – 2010. – Вип. 92. – С. 12–20.
Матвійчук О. В. Відновлювальна концепція еколого-економічного оцінювання використання водних
ресурсів / О. В. Матвійчук // Схід. – 2010. – № 3 (103) – С. 23–28.
Олейников Ю. В. Экологическое взаимодействие общества с природой (филос. анализ). [Текст]:
[Моногр] / Ю. В. Олейников, Т. В. Борзова. – М. : РГСУ, 2008. – 460 с
Олейников Ю. В. Экологические ограничения бытия общества / Ю. В. Олейников // Философия и
общество – 2008. – № 3. – С. 90–108.
Попова О. Ю. Економічні механізми забезпечення екологічної спрямованості розвитку суб’єктів
господарювання [Текст]: [Моногр] / О. Ю. Попова – Донецьк: ДВНЗ ДонНТУ, 2011. – 430 с.
Снакин В. В. Глобальный экологический кризис: ресурсный и эволюционный аспекты / В. В. Снакин
// Век глобализации – 2010. – № 2. – С. 105–114.
Соловій І. Екологізація економіки: нагальні вимоги перебудови стратегій, політики, інституцій та
поведінки. Україна і світ: прагнення змін [Текст]: [Моногр] / Ігор Соловій / Відп. ред. Наталія Висоцька. – К.
: ДУХ І Літера, 2010. – 448 с.
Степин В. С. Глобализация и диалог культур: проблема ценностей / В. С. Степин // Век глобализации.
– 2011. – № 2. – C. 8–17.
Субботина И. В. Экологизация науки и образования: социально-философские аспекты: автореф. дис.
на соискание ученой степени кандидата философских наук: спец. 09. 00. 11 «Социальная философия» /
Ирина Владимирова Субботина – Пятигорск, 2010. – 25 с.
Чорноморденко І. В. Знання наукове і ненаукове. / І. В. Чорноморденко // Нова парадигма – 2004 р. –
Вип. 40 – С. 144–156.
Costanza R. Ecological Economics: The Science and Management of Sustainability / Costanza Robert.-
Columbia University Press, New York, 1991.- рр.. 1-20.
UNEP, 2012. 21 Issues for the 21st Century: Result of the UNEP Foresight Process on Emerging
UNEP) – Nairobi, Kenya, 56 pp.
Матвийчук А. В. Принципы и парадигмы экологического знания как идейное основание
экологической деонтологии.
Экологическое знание сегодня представляется как сложный научный и социокультурный феномен.
Среди прочего, это открывает возможности для привлечения принципов и парадигм экознания для
обоснования новой отрасли знания – экологическая деонтология.
Ключевые слова
экологическая деонтология, экологическое знание, глобальные проблемы современности.
Matviychuk A. Principles and paradigms of the ecological knowledge like ideological basis of the ecological
deontology.
Ecological knowledge now appears as a complex scienti�c and socio-cultural phenomenon. Among other
things, it opens up opportunities to bring the principles and paradigms of the ecological knowledge to support
a new branch of science – ecological deontology. This new scienti�c branch creates new opportunities for
rational-critical moral and axiological understanding of problematic situations that endanger the very fact of
human existence. At the same time, ecological deontology contributes real transformations of modern man,
creates of new value orientations and environmental standards of human behavior with the environment.
Purpose of this article: 1) de�ne the genetic relationship between ecological deontology and environmental
knowledge; 2) specify principles and paradigms of ecological knowledge that are fundamental to ecological
deontology.
Ecological knowledge are formed by complex system of different structured set of facts, laws, theoretical
constructs, mappings that promote a holistic understanding of the environment and man’s place in nature.
In the structure of ecological knowledge can distinguish unscienti�c component (implicit, personal and
emotional ecological knowledge) and scienti�c component – environmental science with tiered structure, each
level of which is based on a number of traditional ecological disciplines. The materials show that ecological
knowledge is developing rapidly. This is due to the presence of signi�cant intellectual goal – comprehensive
understanding attitude «Man – Nature».
Speci�c structure and content features of the ecological knowledge contributed to the birth of a large
number of environmentally oriented philosophical ideas and principles. In particular, the author based on
підвищення індивідуального та суспільного добробуту у поєднанні з турботою про
забезпечення ресурсної бази цього добробуту у коротко- та довготерміновій перспективі.
Парадигма сталого розвитку прямо вказує на обов’язок захисту та збереження біологічного
розмаїття та підтримки найважливіших екологічних процесів та життєзабезпечення
екосистем нашої планети, адже без цього годі сподіватися на гармонійний, збалансований,
безконфліктний прогрес усієї земної цивілізації. Стратегічною метою сталого розвитку
очевидно є перехід від структури економіки, заснованої на нестримній та нераціональній
експлуатації природних ресурсів, до економіки інноваційного типу, що заснована на
знаннях (екологічних, зокрема). Водночас, через призму сталого розвитку нових підходів
потребує вирішення проблем: 1) оцінювання природних ресурсів та природного капіталу;
2) створення інноваційного інструментарію для управління природокористуванням;
3) розроблення та запровадження системної (економічної та правової) мотивації до
організації ефективної переробки та утилізації різного роду відходів життєдіяльності
людини; 4) забезпечення макроекономічного обліку в еколого-економічній системі;
5) здійснення еколого-економічного моделювання на локальному, регіональному та
глобальному рівнях для прийняття зважених управлінських та економічних рішень [22].
Зрештою, не буде перебільшення сказати, що парадигма сталого розвитку спонукає до
переосмислення наявних теоретичних та практичних підходів до розбудови соціальної,
політичної та економічної сфер. Фактично стратегія сталого розвитку поступово стає
теоретичною і методологічною основою для планування та реалізації усіх галузевих
стратегій в рамках глобальної стратегії соціального розвитку.
Між тим, парадокс нашої сучасності полягає у тому, що навіть попри реальне
передчуття глобальної катастрофи людина не припиняє своєї само- та довкілляруйнівної
діяльності. Закони природи систематично та системно порушуються, а принцип
виживання (індивідуального чи цивілізаційного самозбереження) не набув статусу
фундаментального та вихідного для предметно-практичної діяльності людини.
Означена ситуація зумовлює необхідність спеціального звернення до морально-етичної
та аксіологічної сторони буття людини та соціуму. Адже ми чітко усвідомлюємо, що
реалізація вимог екологічної деонтології можлива лише у разі зміни ціннісних орієнтацій
людини та розроблення нових екологічних за змістом принципів господарювання
(екологічна економіка), формування нових правових норм (екологічне законодавство)
та соціальних інститутів (громадянське суспільство, екологічні рухи). Означені теми є
визначальними для наших подальших пошуків.
Висновки. Викладений вище матеріал дає підстави нам стверджувати, що до
концептуальних основ екологічної деонтології належить система екологічного знання
та певні екологічні принципи та парадигми, які генетично визначені специфікою
даного знання. Специфічність ця проявляється і у предметному полі екознання, і у
методологічному апараті, і в структурній його організації. В сумі це визначає інтенсивний
розвиток екологічного знання, що передусім стимулюється наявністю значущої
інтелектуальної мети – всебічне пізнання відношення «Людина – Природа».
Водночас ми є свідками того, що специфічні риси та статусні особливості екознання
сприяли народженню значної кількості екологічно зорієнтованих філософських ідеї та
принципів, які нині об’єднані поняттям «екологізм», що застосовується для позначення
сучасного різновиду екологічного за характером світогляду. Зважаючи на вказане, в рамках
запропонованої нами екологічної деонтології ми вбачаємо за необхідне узагальнення
системи екологічних знань з метою надання їм ціннісного характеру та імперативного
значення, що стане передумовою формування комплексу екологічно визначених
принципів, норм та правил, якими має керуватися людина у своїй предметно-практичній
діяльності. Іншими словами, одним з важливих результатів опанування людиною (учнем,
студентом, майбутнім професіоналом) екологічної деонтології має стати формування
системи екодеонтологічних знань та екологічних компетенцій, змістовною передумовою
яких є екологічне знання, зокрема принципи та парадигми ним визначені: принцип
пріоритету живого, принцип коеволюції, принцип екологічного оптимуму, принцип
здорового (конструктивного) екологічного егоїзму, парадигма сталого розвитку та нова
екологічна парадигма.
Бібліографічні посилання:
Гардашук Т. В. Концептуальні параметри екологізму [Текст]: [Моногр] / Т. В. Гардашук; НАН України.
Ін-т філософії ім. Г. С. Сковороди. – К. : Парапан, 2005. – 196 с.
Дёжкин В. В. Экология природовозрождения (заметки о восстановительном природопользовании). /
В. В. Дёжкин, В. В. Снакин, Л. В. Попова // Использование и охрана природных ресурсов в России. – 2007.
– № 4. – С. 3–11.
Дэйли Герман. Ради общего блага / Герман Дэйли, Джон Кобб; перевод на русский язык (под редакцией
А. Ю. Ретеюма и П. И. Сафонова). – М. : Российское отделение ISEE, 1994. – 323с.
софія
законів (законів природи) характеру предметно-практичної діяльності людини
вимагає передусім розвитку саме ресурсо-відновлювального підходу, який передбачає
використання природних ресурсів із урахуванням перспектив розвитку екосистем, з
яких вони вилучаються. Іншими словами, екологічно вмотивоване природокористування
вимагає звернення до принципу екологічного оптимуму, який ми формулюємо у такий
спосіб: «Всяка дія екологічно виправдана та оптимальна, якщо переваги одного виду не
ведуть до небезпечної мінімізації природних умов іншого виду».
Принцип здорового (конструктивного) екологічного егоїзму. Оскільки будь-
яку раціональну людину цікавить максимізація власного індексу соціальних благ,
предметно-практична діяльність має здійснюватися з урахуванням того факту, що
екологічна безпека та здорове довкілля належать до таких благ. Нехтування цим фактом
зрештою призводить до мінімізації соціальних благ, погіршення душевного та фізичного
самопочуття. Це перша важлива теза для розуміння принципу здорового екологічного
егоїзму. Друга ж полягає в тому, що сьогодні людство зіштовхнулося з реальною
загрозою критичної мінімізації екологічних благ, що відчуває практично кожна людина
(мало не щоденно стикаючись із забрудненими повітрям та водою, сумнівної якості
продуктами харчування тощо). Відтак життєдіяльність людини спрямована у майбутнє
(те, що прийнято називати сталим розвитком) не можлива без належного, шанобливого
ставлення до законів природи. Це напевно передбачає їх ґрунтовне знання, засвоєння
на рівні життєвих переконань та послідовне їх дотримання у життєвій практиці, тобто
використання в якості обов’язкових норм поведінки. Таким чином, маємо підстави
стверджувати, що норми екологічно належної поведінки (екодеонтологічні норми)
обґрунтовані самою Природою, а необхідність їх дотримання, у тому числі, може бути
мотивована егоїстичними міркуваннями забезпечення екологічної безпеки та здорового
довкілля як онтологічного фундаменту людського буття. Отже людина приречена дбати
про природу.
У процесі осмислення екологічного знання як теоретичного та методологічного
фундаменту екологічної деонтології не можемо пройти повз теми парадигмальних
установок, що детермінуються екознанням, його специфічними рисами та статусними
особливостями. Наша увага до екологічних парадигм зумовлена тим фактом, що
за визначенням парадигма виступає свого роду моделлю постановки проблем та
їх вирішення, задає форми осмислення та способи впорядкування предметності
навколишнього світу [9, с. 11].
Нова екологічна парадигма. Надзвичайну вагу для створення ідейного фундаменту
екологічної деонтології, на наш погляд, має нова екологічна парадигма (New Environmental/
Ecological Paradigm). Нині ця парадигма пропонується в якості основи нової суспільної
моделі та вихідного положення гармонізації відношення «Людина – Природа». Як
відзначає українська дослідниця Тетяна Гардашук, нова екологічна парадигма за своєю
суттю це не стільки новий науковий конструкт, який дозволяє описувати та пояснювати
«нову соціальну реальність», тобто реальність екологічних криз та потенційних меж
екологічного зростання, зміни ціннісних орієнтацій суспільства тощо, а концепт, який
акумулює, інтегрує нову систему цінностей і приписує відповідні взірці поведінки
для політичної еліти і широких верств населення задля збереження природи та права
людини на чисте, безпечне довкілля [1, c. 21]. Характерними рисами цієї парадигми є
заперечення тези людської виключності, а також ґрунтованість на постматеріальних
(нематеріальних) цінностях, тобто тих цінностях, що охоплюють особистісні,
естетичні та інтелектуальні сторони людського життя, передбачаючи співіснування
колективізму з толерантністю щодо індивідуального вибору. Отже, фактично, нова
екологічна парадигма – це спрямованість на гармонію: між людиною і природою, між
індивідуальними та колективними інтересами, між світом матеріальним та духовним. Це
ідея балансу інтересів (або в екологічній термінології – екосистемної рівноваги). Саме
тому, дана парадигма (та її гармонійний посил) має принципове значення для екологічної
деонтології.
Парадигма сталого розвитку. Для екологічної деонтології фундаментально важливою
є парадигма сталого розвитку (sustainable development), який прийнято розуміти як
гармонійний, збалансований, безконфліктний прогрес усієї земної цивілізації, груп країн
(регіонів, субрегіонів), а також окремо взятих країн за науково обґрунтованими планами
(методами системного підходу), коли у процесі неухильного інноваційного інтенсивного
(а не екстенсивного) економічного розвитку країн одночасно позитивно вирішується
комплекс питань щодо захисту та турботи про довкілля, ліквідації експлуатації, бідності
та дискримінації як кожної окремо взятої людини, так і цілих народів чи груп населення, у
тому числі за етнічними, расовими чи статевими ознаками [3; 4].
При цьому парадигма сталого розвитку має очевидний екологічний аспект. Тема
розвитку звертає нас до майбутнього та визначає необхідність вирішувати завдання
вихідними для означеної тенденції необхідно визнати міркування Альберта Швейцара
та Володимира Вернадського. Суть принципу пріоритету живого полягає у визнання
життя (в усіх його формах) найвищою цінністю, що постає наскрізним виміром усіх
без винятку природних та соціальних утворень та визначає необхідність співвідносити
будь-яке рішення або дію із інтересами життя як особливого соціоприродного феномену.
При цьому ми виходимо з того, що «оскільки життєдіяльність людини і суспільства
в цілому немислима поза живої природи (біосфери), то свідомі істоти, створюючи
умови для свого розвитку, повинні турбуватися про збереження необхідних біогенних
констант» [15, с. 97-98]. З іншого боку, принцип пріоритету живого перегукується із
ідеями, які американській еколог Баррі Коммонер артикулював у вигляді загальних
екологічних законів, що увібрали в себе методологічний досвід екологічного знання [7].
Дозволимо собі їх згадати із певними коментарями, що вказуватимуть на зв’язок законів
Коммонера із принципом пріоритету живого: 1) усе пов’язане з усім, отже маємо право
стверджувати, що не можна одним життям нехтувати заради іншого; 2) усе повинно
кудись подітися, тобто визнання системи замкненого кругообігу речовин, що становить
основу стабільного існування біосфери, своєю чергою є додатковим стимулом особливого
ставлення до кожного елемента біосфери; 3) природа знає краще, з чого випливає
належність дбайливого ставлення до екосистем та всіх її елементів; 4) ніщо не дається
задарма, що змушує нас вкрай зважено підходити до всякої новації в межах існуючих
екосистем. Зважаючи на вище вказане переконані, що принцип пріоритету живого
має потенціал стати основою деонтологічних вимог до різного роду видів предметно-
практичної діяльності, що своєю чергою мають виконувати функцію запобіжників від
непродуманих дій у повсякденному житті.
Принцип коеволюції. Означений принцип формується на підставі поняття, яке у
загальнонауковий обіг залучене саме з екологічного знання. Як вказує українській
знавець екологічної проблематики Микола Кисельов, поняття «коеволюція» на загал
використовується для позначення механізму взаємопов’язаних змін фрагментів цілісної
системи, що розвивається. При цьому термін має полісемантичний характер, що надає
йому статусу загальнонаукового поняття. Так, за Кисельовим, основні напрями його
застосування: а) у біології, в процесі осмислення механізму ускладнення організації та
взаємозалежної еволюції живих систем на макро- та молекулярно-генетичному рівнях; б)
як позначення процесу взаємозалежного розвитку людини та біосфери; в) як уособлення
синтезу й організації знання в філософії та методології науки; г) як механізм цілісної
генно-культурної еволюції у теоретичних побудовах сучасної соціобіології [1, c. 128-
129]. Окремо Кисельов наголошує, що принцип коеволюції набув великого поширення
в процесі дослідження системи «природа – людина – суспільство» та глобально-
еволюційної проблематики.
Своєю чергою, дозволимо собі додати, що екологічне знання наочно показує, що попри
стрімко набутий людиною статус глобального чинника біосферних змін, залишається
доволі значний простір для її «безболісного» співіснування з іншими формами живого.
Кожна з них – включно із людиною, може займати свою особливу нішу, існувати у своєму
життєвому просторі на власному біологічному субстраті та, водночас, співіснувати із
іншими формами життя. Зрозуміло, що людина має при цьому беззаперечну перевагу,
адже на певному етапі може швидко та масштабно розширювати свій життєвий простір.
Втім практика тисячолітньої взаємодії людини та Природи доводить, що такі дії рано
чи пізно призводять до конфлікту, а згодом до відчутних криз відношення «Людина –
Природа». Натомість, ті народи, які у своїй предметно-практичній діяльності повсякденно
та послідовно культивують принцип коеволюції (співіснування та співрозвитку) у
відносинах із довкіллям (що наприклад характерно для східних народів [19]) досягають
більшого рівня гармонії відношення «Людина – Природа». Отже безперечно принцип
коеволюції має бути віднесений до фундаментальних для екологічної деонтології як
науки, що, у тому числі, на його підставі, формуватиме систему екодеонтологічних вимог
особистого та професійного характеру.
Принцип екологічного оптимуму. Для розуміння сенсу цього принципу, дозволимо
собі нагадати, що екологічна ситуація у багатьох регіонах Землі істотно погіршилася
під впливом антропогенних чинників. При цьому сумна палітра екологічної кризи
складається з нескінченої кількості регіональних екологічних проблем та катастроф.
З іншого боку, нині сформувалося переконання, що реальним рухом до вирішення
глобальних проблем є систематичні дії щодо вирішення конкретних екологічних
проблем. Означена теза викристалізувалася у всесвітньо відомому гаслі зелених «Думай
глобально – дій локально!». Постає питання, якою має бути ця діяльність? Переважно
говориться про раціональне використання ресурсів та охорону природи [наприклад: 14;
18; 16], рідше – про проблему ресурсовідновлення та природовідновлення [зокрема: 2; 13;
17]. Між тим, на наше переконання, досягнення оптимального з точки зору екологічних
софія
Воно трактується як різновид світогляду та ідеології, що становить опозицію
«модерністському» механістичному світогляду, який має на меті редукцію складних
природних процесів до простих його складових. Як відзначає Тетяна Гардашук, в
основі екологізму лежить органістичний світогляд, створенню якого сприяє екологія
[1, с. 51]. Разом з тим паралельно з поняттям «екологізм» у західній та, віднедавна, у
вітчизняній спеціальні літературі набуло поширення поняття «інвайронменталізм». Суть
останнього визначається соціальним оптимізмом та переконанням, що для розв’язання
сучасних екологічних проблем необхідно передовсім вдосконалити управлінські
підходи у сфері природокористування, заохочувати раціональне використання ресурсів
та впровадження «зелених» технологій, що збалансує специфічний характер цінностей
сучасного суспільства споживання. На підставі спеціального аналізу означених понять
Тетяна Гардашук вказує на те, що нині науковців, які опікуються вирішенням проблем
екологічного характеру – екологістів, можна поділити на два протилежні табори: 1)
антропоцентричних інвайронменталістів, фактично технократів, «менеджерів ресурсів»,
але нового екологізованого характеру; 2) «не-антпропоцентричних» радикальних
інвайронменталістів, які апелюють до таких понять як «повага до природи», «солідарність
почуттів» та «солідарність інтересів» [1, с. 51-61]. На наше переконання, протиставлення
цих двох підходів містить певну методологічну помилку, яка на практиці оформилася у
серйозну проблему.
В обґрунтування такого підходу, дозволимо собі згадати результати останнього
дослідження, Екологічної програми ООН – «21 Issues for the 21st Century» [23]. Саме у
цьому рейтингу найбільш важливих проблем, пов’язаних із збереженням глобального
навколишнього середовища третю позицію посіла проблема переформотування зв’язків
та взаємодії науки та політики. Експерти ООН вказують на те, що вирішення глобальних
проблем не можливе без ґрунтовних екологічних знань, що відкривають суть екологічних
проблем. Важливо, аби ці знання не були лише надбанням науковців, але й були доступні
широкому загалу – передусім тим, хто безпосередньо ухвалюватиме принципові рішення
щодо, наприклад, боротьби зі зміною клімату, зупинення масштабних вирубок лісів,
подолання дефіциту якісної води, обмеження промислового вилову риби у світовому
океані, тощо. Показово, що на думку експертів Екологічної програми ООН провина
щодо відсутності діалогу між носіями екологічних знань та ідей і тим, хто ухвалює
політичні рішення є взаємною. Більше того науковцям дорікають дистанційованністю
від широкої громадськості [23, с. 10]. Зрештою, така ситуація серйозно ускладнює
забезпечення екологічною інформацією політиків та зацікавлених сторін у моменти, коли
вирішення екологічних проблем вимагає більше ніж коли-небудь, наукових результатів
з високим рівнем прозорості, доступності, надійності та легітимності. Гадаємо, що
означений розрив між науковцями, широкою громадськістю та політиками можна, у
тому числі, пояснити протиставленням різних інтелектуальних екологічних традицій:
антропоцентричних інвайронменталістів та радикальних інвайронменталістів. Хоча, на
наше переконання, вдосконалити управлінські підходи у сфері природокористування
та здійснити екологізацію економіки, чого прагнуть перші, не можливо без засвоєння
екологічної ідеології та етики, що вимагають другі.
Подолати цей розрив покликана екологічна деонтологія, яка одним із своїх завдань
матиме формування комплексу особистих та професійних вимог до діяльності людини,
основу яких становитимуть екологічні принципи та парадигми. Тобто принциповою
змістовною відмінністю запропонованої нами екологічної деонтології має стати не
лише фіксація розриву між належним (з екологічної точки зору) та фактичним у процесі
здійснення людиною предметно-практичної діяльності у природі та з природою, але
передусім пошук та формалізація способів подолання цього розриву або дисгармонії
відношення «Людина – Природа». Щодо екологічного знання, то його принципове
значення для розвитку екологічної деонтології походить зокрема з того факту, що
екознання має своїм предметом речі, явища та процеси (наприклад, екосистеми, екологічні
відношення та закони), що мають для людини онтологічне значення. Це, на наш погляд,
відкриває можливості залучати принципи та парадигми екологічного знання (із певними
застереженнями) у сферу гуманітарного знання, зокрема для обґрунтування належної
поведінки людини у процесі предметно-практичної діяльності. Отож спираючись на
екологічне знання спробуємо сформулювати низку принципів, які, на наше переконання,
матимуть фундаментальне значення для екологічної деонтології (тобто йдеться про
перспективу обґрунтування системи норм та вимог екологічного плану). До того ж
обґрунтоване, логічне та змістовне визначення вихідних положень є обов’язковою
передумовою розвитку будь-якої теорії, а самі принципи мають фундаментальний
характер для здійснення практичної діяльності на підставі положень цієї теорії.
Принцип пріоритету живого. Екологічне знання сприяло виникненню та утвердженню
загальної тенденції в сучасній науці ставити живе в центр світобудови. Очевидно
виконувати свої екологічні обов’язки та дотримуватися екологічних імперативів у
предметно-практичній діяльності.
Вихідною тезою нашого дослідження є те, що екологічне знання ми розглядаємо як
результат пізнавальної діяльності людини (або просто життєдіяльності індивіда), що є
реакцією суб’єкта пізнання на довкілля (природне навколишнє середовище). Екологічне
знання утворюється складною системою різних структурованих сукупностей фактів,
закономірностей, теоретичних побудов, відображень, що сприяють цілісному уявленню
про навколишнє середовище та місце людини в природі. При цьому в структурі
екологічного знання можна виділити ненаукову компоненту (неявне, передумовне,
особистісне та емоційне екологічне знання) та наукову компоненту – екологічна наука,
що має багатоярусну конструкцію, кожний рівень якої спирається на низку традиційних
екологічних дисциплін.
Одразу зауважимо, що екологічна наука передусім орієнтована на продукування
об’єктивного знання про довкілля, намагається адекватно відображати сутність реальних
зв’язків і відношень та глибинні причинно-наслідкові залежності об’єктів світу, що оточує
людину. Природно, що екологічна наука прагне здійснювати пізнавальну активність на
підставі точних методів встановлення, відбору, узагальнення та організації фактичного
матеріалу. Структурно сучасне екологічне наукове знання являє собою комплекс
взаємопов’язаних наукових дисциплін та напрямів, диференціація яких визначається
окремими феноменологічними, субстанційними, гносеологічними, прагматичними та
іншими чинниками або їх комбінацією. Не дивно, що український філософ Валентин
Крисаченко екологію визначив як науку полісимфонічну та мультиспрямовану [8, с. 17].
Щодо ненаукової компоненти екологічного знання (та її окремих родів), то вони є
фактичним результатом активного відношення людини до світу та колективно-суспільного
буття людини в світі. Як відзначає українській дослідник Іван Чорноморденко, джерелом
наукових знань є спостереження, експеримент, моделювання, теоретичні дослідження,
натомість позанаукові знання своїм джерелом мають особистісні якості їх творців:
чи то одкровення (релігія), чи то фантазію та уявлення (міфологія), самовираження
особистості в художньо-образній формі естетичних ідеалів (мистецтво), або те чи інше
поєднання зазначених якостей. Науковець акцентує увагу на тому, що позанаукове
знання може поставати як знання міфологічні, релігійні, мистецькі, магія, пам’ять,
досвід, майстерність тощо. При цьому вони відкриті, адже постійно наповнюються
модифікованими рефлексіями (значеннями та смислами). Позанауковим знанням
притаманна багатокодовість смислів та значень. Водночас позанаукові знання завжди
мають яскраво виражену гуманітарну природу та виступають своєрідним відображенням
ідеалів, сенсів, норм людського буття [21].
Остання теза, для нас має велике значення, адже ми розглядаємо екологічне знання
як фундамент для екологічної деонтології, метою якої є формування нової, більш
гуманістичної та екологічної за змістом свідомості сучасної людини. Разом з тим,
оскільки свідомість людини, як специфічна форма відображення дійсності, пов’язана
з психікою, абстрактним мисленням, світоглядом, які серед іншого, апелюють до
поза наукових форм знання, ми не можемо не брати їх до уваги у прагнення змінити
свідомість сучасної людини. У цьому контексті показовою є думка російського
дослідника Володимира Борісєнкова, який переконаний, що сучасна освіта (очевидно
один з найбільш ефективних способів формування свідомості людини – А. М.) вже
підійшла до межі у частині експлуатації раціональних можливостей людини. Натомість
емоційно-вольова сфера людини (зміст якої, передусім, формують позанаукові знання –
А. М.) залишається мало задіяною, але саме вона є найважливіший резерв підвищення
ефективності навчально-виховного процесу [5].
Розвиваючи цю думку, можемо стверджувати, що ступінь засвоєння наукових
екологічних знань прямо залежить від наявності неявних та передумовних екологічних
знань, а також від глибини особистісного та емоційного екологічного знання. З цього
випливає необхідність створення передумов для заохочення та здійснення особистістю
внутрішньої інтелектуальної та емоційної діяльності щодо осмислення екологічного
досвіду людства (зокрема, шляхом вивчення досвіду різних народів щодо вирішення тих
або інших локальних екологічних проблем). Напевно, що самостійне емоційне осягнення
та переживання різних аспектів сутності відношення «Людина – Природа» сприятиме
формуванню внутрішніх екологічних імперативів (в тому числі для професійної
діяльності). Означений нами підхід, до слова, узгоджується із позицією автора поняття
«деонтологія» Дж. Бентама, який свого часу твердив, що завдання деонтології надати
соціальним мотивам усю силу мотивів особистісних.
Отже, підсумовуючи усе вище вказане можемо констатувати, що специфічні риси
та статусні особливості екологічного знання сприяли народженню безлічі екологічно
зорієнтованих філософських ідеї та принципів, які нині об’єднані поняттям «екологізм».
софія
УДК 167.7: 17.025
А. В. Матвійчук
Міжнародний економіко-гуманітарний університет
імені академіка Степана Дем’янчука (м. Рівне)
ПРИНЦИПИ ТА ПАРАДИГМИ ЕКОЛОГІЧНОГО ЗНАННЯ ЯК ІДЕЙНА ОСНОВА
ЕКОЛОГІЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ
Екологічне знання нині постає як складний науковий та соціокультурний феномен. Серед іншого,
це відкриває можливості до залучення принципів та парадигм екознання для обґрунтування нової
галузі знання – екологічна деонтологія.
Ключові слова
екологічна деонтологія, екологічне знання, глобальні проблеми сучасності.
Постановка проблеми. Досвід останніх десятиліть показує, що вирішити завдання
екологізації діяльності сучасної людини наявними нині засобами не можливо – особливо
у ситуації нестабільних політичних систем та економік. Здобуті наукою екологічні
знання (зокрема, про небезпеки для Природи та самої людини від форм та способів, в
які вона здійснює свою життєдіяльність) досі не перетворилися у стійкі переконання
екологічного характеру та не втілилися у відповідну (і масову) людську практику – попри
всі зусилля науковців-екологів і зелених громадських активістів та політиків. Саме
тому ми послідовно обстоюємо думку, що засобом реальної екологізації предметно-
практичної діяльності людини, зокрема матеріального виробництва та усієї суспільної
практики могла б стати нова дисципліна, яку ми визначили як екологічна деонтологія,
тобто наука про належне у поведінці людини (в тому числі професійній) з точки зору
дотримання екологічних вимог [10; 11; 12]. Ця нова наукова галузь, з одного боку,
надаватиме можливість раціонально-критичного та морально-аксіологічного осягнення
тих проблемних ситуацій, що несуть загрози самому факту людського існування, а
з іншого – відкриватиме можливість змін у світогляді сучасної людини, тобто нового
ціннісного наповнення та нових загальноприйнятих і дієвих, екологічних за змістом
стандартів поведінки людини з довкіллям та у довкіллі.
Теоретичною основою нашого дослідження є напрацювання вітчизняних та
зарубіжних філософів і науковців, у центрі дослідницької уваги яких знаходиться
феномен екологічного знання. Варто зазначити, що екологічна проблематика ґрунтовно
досліджується представниками київської філософської школи – тут необхідно згадати
таких мислителів як-от Т. Гардашук, М. Голубец, Н. Депенчук, Ф. Канак, М. Кисельов,
В. Крисаченко, І. Круть, В. Лук’янець, Д.
Микитенко, В. Хорошилова тощо. Вагоме
значення для розуміння статусу сучасних екологічних досліджень, а також підставою для
аналізу особливостей структурної організації екологічного знання, його методологічного
та понятійно-термінологічного апарату мають праці закордонних авторів. Тут доречно
виділити групу російських авторів, які активно працювали або працюють в означеному
предметному полі, а саме: І. Бестужев-Лада, А. Гіляров, Е. Гірусов, В. Данілов-Данільян,
В. Дьожкін, М. Моісєєв, Ю. Олейников, М. Реймерс, І. Фролов. Водночас, принципове
значення для розуміння екологічного знання мають праці таких всесвітньо відомих
авторів як-от Е. Вілсон, А. Ґор, Р. Дажо, Е. Кірк, Р. Кіркман, К. Лоренц, К. М.
Абіх, Ю.
Одум, В. Хьосле. Праці вказаних вітчизняних та зарубіжних науковців
сприяли формуванню глибокого розуміння феномену екологічного знання, детермінації
принципів та специфіки його структурної організації, а також допомогли визначити його
змістовні та функціональні особливості, які, на наш погляд є визначальними для розвитку
екологічної деонтології. Отож, в рамках представленого увазі читача матеріалу ми маємо
на меті, по-перше, окреслити генетичний зв’язок екологічної деонтології та екологічного
знання, а по-друге, вказати принципи та парадигми екологічного знання, які, на наше
переконання, матимуть фундаментальне значення для екологічної деонтології.
Виклад основного матеріалу. Позачасова актуальність звернення до екологічного
знання, на наше переконання детермінується самою суттю екологічної проблематики,
що полягає у неузгодженості між тим рівнем перетворення та охорони природи, який є
природно-історично необхідним у процесі вирішення поставлених перед суспільством
завдань соціально-економічного та науково-технічного прогресу, і наявним рівнем
урахування об’єктивних зв’язків та закономірностей природи, яку суспільство реально
демонструє у своїй діяльності на сучасному етапі свого розвитку [20]. Отож, з означеного
вище випливає, що людина приречена на осмислення відношення «Людина – Природа»
та на пошук оптимальної форми та способу його реалізації. Людина зобов’язана
вибудовувати свою життєву стратегію із врахуванням законів природи (фактично
екологічних законів). Своєю чергою, рівень реального дотримання законів природи
– фактична екологічна поведінка, очевидно дає нам уявлення про здатність людини
Именно наличие в работе такого элемента как рецепция говорит о том, что она не состоит
из пересказа уже существующих идей, а является исследованием.
Конечно, мы осознаем сугубо предварительный характер проводимого нами различения
историографии и рецепции, но, на наш взгляд, это различение дает эффективный
инструментарий анализа крупных оригинальных работ по теории исторического знания
– таких, как «Методология истории» А. С. Лаппо-Данилевского.
Библиографические ссылки:
Bernheim, E, 1880. Geschichtsforschung und Geschichtsphilosophie. Göttingen: Verlag von Robert
Peppmuller.
eyfelder.
Лаппо-Данилевский, А. С., 2010а. Методология истории. Т. 1. Москва: Российская политическая
энциклопедия (РОССПЭН).
Lappo-Danilevskyi, A. S., 2010а. Metodologiya Istorii. Vol. 1. Moscow: Rossiiskaya politicheskaya
entsiklopediya (ROSSPEN).
Лаппо-Данилевский, А. С., 2010b. Методология истории. Т. 2. Москва: Российская политическая
энциклопедия (РОССПЭН).
Lappo-Danilevskyi, A. S., 2010b. Metodologiya Istorii. Vol. 2. Moscow: Rossiiskaya politicheskaya
entsiklopediya (ROSSPEN).
Медушевская, О. М., 2008. Теория и методология когнитивной истории. Москва: РГГУ.
Medushevskaya, O. M., 2008. Teoriya i metodologiya kognitivnoy istorii. Moscow: RGGU.
Румянцева, М. Ф., 2007. ‘Концепт «признание чужой одушевленности» в русской версии
неокантианства’. Cogito, вып. 2. с. 35-54.
Rumyantseva, M. F., 2007. ‘Kontsept “priznaniye chuzhoi odushevlennosti” v russkoi versii neokanteanstva’.
Cogito, no. 2. pp. 35-54.
Маденова М. П. Історіографія та рецепція як два способи освоєння наукової спадщини (на прикладі
праці А. С. Лаппо-Данилевського «Методологія історії»).
Аналізуються механізми освоєння наукової спадщини істориків-попередників: історіографічного
аналізу та рецепції ідей істориків на прикладі праці А. С. Лаппо-Данилевського «Методологія
історії». Виявляються основні риси кожного з названих елементів історичного дослідження, дається їх
характеристика, а також встановлюються їх відмінності.
Ключові слова:
рецепція, історіографія, критика, методологія історії, А. С. Лаппо-Данилевський.
Madenova M. Historiography and reception as two ways of scienti�c heritage research (Illustrated by the
A. S. Lappo-Danilevskyi’s book “The methodology of history”).
The author of the article examines two ways of scienti�c heritage research on the basis of the A. S. Lappo-
Danilevskyi’s book “The methodology of history”: the historiography analysis and the reception of the ideas
of historian. The author raises a problem of the novelty and origin of the historical research. The main features
of these two elements of historical study are being revealed, as well as being characterized and discerned. If
we talk about historiography, we mean that a historian analyses and describes the ideas of other authors. As
a rule in large studies there is a special chapter in the beginning with the structured and analyzed historical
theories of predecessors. So the main function of historiography consists in the review of the present theories
and streams. The author creates his own theory against their background. We detected the following main
traits of historiography. Firstly it is an integral part of the historical research. Secondly the historiography can
be divided in two categories – depending on the presence or absence of criticism. Thirdly the criticism, which
in this case could be regarded as analysis, is an important part of historiography, it couldn’t exist separately.
It is the criticism that makes the review of the predecessors ideas comprehended and helps to avoid just a
retelling of their theories. The criticism is also important in comparison of the present streams and detecting
of conviction continuity. Fourthly the historiography doesn’t suppose the development of the regarded views
of other authors; it focuses on the already created theories and is always “directed to the past”.
The reception implies an intellectual process of perception of information, which exists in a material
product. This information is to be reconstructed, compared with an aim of the product’s creation and after
that the ideas of farther development are to be made. The principle of “accepting another’s soul” is to be used.
The criticism could be a part of reception as well it divides it into two sorts by its presence or absence. We
detected the following main traits of reception. Firstly it is aimed to the creation of new theories, “directed to
the future”. Secondly the views of colleagues as well as the other facts, contained in their studies, could be the
sources for the new historical theories. Thirdly the studies shouldn’t be necessarily devoted to the historical
subject, especially on the present situation of interdisciplinary.
Keywords:
historiography, reception, criticism, history methodology, A. S. Lappo-Danilevskyi.
Надійшла до редколегії 28.02.2013 р.
софія
наукой. В теоретических трудах по истории в то время исследователи не уделяли
большого внимания данному аспекту. Помимо психологии для иллюстрации своих идей
А. С. Лаппо-Данилевский использовал примеры из работ ученых других областей науки:
филологии, культурологии и др.
Таким образом, говоря о рецепции, отметим следующее. Во-первых, она направлена
на создание новых теорий, обращена в будущее. Во-вторых, материалом для новых
исторических построений могут служить не только идеи коллег-авторов, но и
фактологические данные, содержащиеся в их работах. В-третьих, не обязательно
исследования должны быть по исторической тематике. Как мы видели на примерах,
указанных выше, основой для нового знания может служить и материал работ из других
областей науки, что актуально особенно сейчас, в период междисциплинарности.
Конечно, новое теоретическое знание строится не только на осмыслении и
систематизации фактологического материала. Без осознания существовавших и
существующих концепций это невозможно. Здесь мы вновь возвращаемся к такому
элементу как критика, который является не только частью историографии, но и рецепции.
Также не будем забывать и про анализ, с которым она напрямую связана.
Анализ и критика идей иностранных авторов в связи с их рецепцией А. С. Лаппо-
Данилевским, по сути, должен выявлять недоработки их теорий и затем способствовать
новым историческим построениям российского ученого. Чаще всего у А. С. Лаппо-
Данилевского эта критика отрицательная. Отрицательной критикой мы также считаем и
указание на пробелы в теории, на ее неполное или недостаточное развитие, не раскрытие,
а лишь упоминание основных моментов, пусть даже главные идеи автор и разделяет.
Например, говоря о сравнительном методе, А. С. Лаппо-Данилевский указывает на
недостатки исследования В. Вундта: «Автор, однако, лишь мимоходом упоминает об этой
познавательной цели [установление сходства, а не различия], с точки зрения которой,
казалось бы, и нужно определять самую «сущность» метода, а потому и не выясняет
соотношения между установлением сходства и установлением различия» (Лаппо-
Данилевский 2010b, р. 508). Сам же российский историк говорит об этой проблеме
более подробно, не забывая упомянуть, что, хотя В. Вундт и дает общую характеристику
сравнительного метода, она едва ли является достаточно обоснованной и развитой (Лаппо-
Данилевский 2010b, р. 509). Таким образом, мы видим, что А.
Лаппо-Данилевский
изначально разделяет взгляды В. Вундта, но все же, подчеркивая необходимость их
дополнения и последующей разработки, российский историк идет дальше и развивает
данную теорию, применяя ее к историческому построению. Обычно, несмотря на
присутствие положительной критики, А. С. Лаппо-Данилевский все-таки указывает
на пробелы в теориях своих коллег, что обычно проявляется в недостаточном развитии
их мыслей. Таким образом, получается, что только положительной критики в рамках
рецепции в работе российского ученого нет. Это подтверждается многочисленными
примерами, один из которых уже упомянут выше. Также отметим, что идеи, подвергнутые
критике и не вызвавшие одобрения А. С. Лаппо-Данилевского, не развиваются им дальше,
они скорее остаются в области историографии. То есть, в основе рецепции могут быть те
теории, с которыми автор хоть немного согласен, но они имеют некоторые недостатки,
например и достаточно часто, – в их последовательном развитии.
Итак, рецепцию, так же как и историографию, можно условно разделить на два вида
и так же критерием будет являться наличие или отсутствие критики. Если таковая
присутствует, то в этом случае рецепция основывается на развитии теорий историков,
заполнении пробелов, а если нет (в этом случае автор в качестве материала использует
фактологические данные или разделяет взгляды своих коллег) – то идеи историков служат
более иллюстративным материалом, который автор использует в своих построениях.
Таким образом, можно заметить, что и в историографии и в рецепции присутствует
такая неотъемлемая составляющая как критика, которая, на первый взгляд, могла бы быть
выделена в отдельный элемент. Но она таковым не является. В случае с историографией
критика способствует осознанному отношению к теориям ученых, осмыслению
возможности применения существующих идей в современной ситуации, выявлению
слабых мест. В случае с рецепцией критика помогает улучшить существующие
концепции, найти им применение сегодня, использовать идеи из других областей науки,
имеющие отношение к изучаемым проблемам.
Итак, отметим основные различия историографии и рецепции. В рамках историографии,
автор фокусируется только на трудах своих коллег. Он рассматривает их идеи, подвергает
их анализу и критике, но в итоге сам автор на этой основе не создает никаких новых
исторических теорий. В случае же с рецепцией исследователь не только обращается к
работам своих коллег, но и на основе их выстраивает свои концепции. То есть, в отличие
от историографии, рецепция имеет своей целью создание нового исторического знания
путем осмысления уже имеющегося и применения его к современной автору ситуации.
любого характера (Медушевская 2008, р. 93), то есть мы можем говорить, что возможен и
интернациональный информационный обмен: то есть русский творец интеллектуального
продукта может понять своего иностранного коллегу, то есть рецепция не имеет
географических границ.
В своей работе О. М. Медушевская использует термин «информационный магнетизм»,
на наш взгляд близко подходящий к используемому нами термину рецепция. Под
информационным магнетизмом автор подразумевает «присущее индивиду свойство
воспринимать информационный ресурс, заключенный в интеллектуальных продуктах,
созданных другим человеком, раскодировать его и включить в свою информационную
картину мира» (Медушевская 2008, р. 115). Мы под рецепцией подразумеваем основанный
на принципе «признания чужой одушевленности» осознанный интеллектуальный
процесс восприятия информации, заложенной в материальном продукте, путем его
реконструкции, соотнесение извлеченной информации с целью создания продукта и на
основе этого построение идей дальнейшего развития данного продукта.
Таким образом, говоря о рецепции, мы подразумеваем, что историк воспринимает
труды своих коллег и использует их идеи в дальнейшем для собственных исторических
построений. Так, опираясь на опыт И. Г. Дройзена, А. С. Лаппо-Данилевский дает свою
характеристику историческому источнику: «Следовательно, произведением человека
можно назвать объект, значение которого объясняется лишь при помощи предпосылки
чужой одушевленности, обнаружившейся в его особенностях; в таком смысле
произведение человека или результат его деятельности следует признать психическим
продуктом. … С такой психологической, а не гносеологической точки зрения можно
сказать, что исторический источник есть, прежде всего, продукт человеческой психики
и что «лишь то, чему человеческий дух и человеческий смысл придали форму, в чем они
отпечатлелись, чего они коснулись, лишь человеческий след может получить значение
исторического материала»(Лаппо-Данилевский 2010b, pр. 35-36). Или А.
Лаппо-
Данилевский в своих построениях разделяет точку зрения какого-либо историка,
ссылаясь на его работы, например, на работы Г. Риккерта: «Следует заметить, однако,
что, поскольку действительность нам дана, она представляется нам конкретно данной.
В самом деле, действительность всегда представляется нам в данной нам конкретности;
значит, если история занимается научным построением действительности, она должна
заниматься таким построением ее в ее конкретности: “только частное и есть то, что
действительно происходит”. Следовательно, историю, в таком именно смысле, можно
назвать наукой о действительности, рассматривающей ее в отношении ее к конкретному»
(Лаппо-Данилевский 2010а, р. 328).
Но не обязательно, что автор использует только теоретические построения своих коллег.
Это могут быть и термины (хотя значение их может различаться): «Употребляемый мною
термин «сочувственное переживание» близко подходит к термину Липпса: «Einfühlung»
(«вчувствование»)» (Лаппо-Данилевский 2010а, р. 410). Могут быть и примеры:
«В черновых набросках, например, автор иногда свободнее и яснее выражает свою
задушевную мысль, чем в отделанном, предназначенном для публики произведении <…>
В виде примеров можно указать хотя бы <…> на различные редакции «истории моего
времени» Фридриха Великого, по которым можно судить о том, в какой мере исторические
и политические взгляды юного короля изменились ко времени его старости, и т. п. »
(Лаппо-Данилевский 2010b, р. 144). Здесь А. С. Лаппо-Данилевский упоминает работу
Г. Вольфа «Einführung», откуда и был взят данный пример. Или: «…можно припомнить,
например, донесения папских нунциев и венецианских послов XVI–XVIII столетий; о
них см. G. Wolf, Einführung, SS. 605–613, 620–621», – отмечает А. С. Лаппо-Данилевский,
говоря о достоверности и недостоверности показаний (Лаппо-Данилевский 2010b, р.
364). Таким образом, автор, взяв некоторые обстоятельства, упомянутые в прошлых
работах своих коллег, осмысленно применил их к своим идеям, используя данный
материал в качестве иллюстрации. То есть рецепция может основываться не только
на теоретических построениях коллег-ученых и возможном развитии их идей, но и на
совокупности фактологического материала.
Также А. С. Лаппо-Данилевский иллюстрирует свои мысли примерами из работ ученых
не только из области истории, но и из других областей науки. Так, говоря о ложных
показаниях и «ошибках памяти», он приводит цитату из исследования по психологии
В. Штерна: «свидетель наблюдает, положим, трех людей, собравшихся вокруг стола и
приступающих к обеду, причем один из них в вышеуказанном положении, другой сидит
на скамье, а третий собирается занять стул, который стоит спереди у стола, но в своем
показании о виденном говорит, что, соответственно числу обедающих, при столе было
три стула» (Лаппо-Данилевский 2010b, р. 310). Для А. С. Лаппо-Данилевского в его
исторических построениях психология играла одну из ведущих ролей, и он неоднократно
использует материалы из исследований иностранных ученых, занимавшихся данной
софія
высказываемых им положений, не доказывает их и не иллюстрирует примерами. Тем
не менее, Дройзен высказывает в своей книге немало ценных и глубоких замечаний,
например, о делении источников на остатки и предания, о психологическом истолковании,
об отношении этики к истории и т. п.; но систему их изложения едва ли можно признать
удачной: методология источниковедения и методология исторического построения в ней
смешаны» (Лаппо-Данилевский 2010а, р. 136). А. С. Лаппо-Данилевский опять отмечает
недостаточное развитие идей, а также неясность выражения мысли.
Итак, критика, содержащая в себе анализ, является неотъемлемой частью
историографии, благодаря чему изложение концепций коллег не превращается в
обыкновенный пересказ их взглядов, а представляет собой осмысление их идей и
некоторую попытку осознания возможности применения рассмотренных концепций
в современной автору ситуации. Критика в историографии играет также важную
роль в сравнении существующих теорий или выявлении преемственности взглядов,
что мы видели на примерах А.
Лаппо-Данилевского, способствует созданию более
четкой структуры, благодаря чему у читателя складывается целостное представление
о существующих направлениях. В трудах исследователей критика редко бывает
положительной. Например, в своей «Методологии истории» А. С. Лаппо-Данилевский
только позитивно, безо всяких замечаний, не отзывается ни об одном из ученых, он
всегда указывает на какие-либо недоработки в представленных теориях. Критика в
историографии способствует осознанному отношению к представленным теориям
коллег, рассмотрению возможности применения их в современной ситуации, выявлению,
по большей части, их недостатков и, соответственно, обоснованию необходимости
предложенного автором исследования. Последнее, что важно здесь отметить, так это то,
что историография не предполагает дальнейшего развития автором рассмотренных им
концепций его коллег. Историография фокусируется на уже созданных теориях, а не на
новых, она всегда обращена в прошлое. Это важно осознавать для того, чтобы отличить
историографию от рецепции.
Процесс познания и рецепции очень подробно изложила О. М. Медушевская в
работе «Теория и методология когнитивной истории». Хотя сам термин «рецепция»
автор не употребляет, именно ее концепцию мы и возьмем за основу. Для начала надо
разобраться, как же этот процесс происходит и возможен ли он, особенно учитывая то,
что рассматриваемые нами авторы принадлежат к разным странам и культурам. Сразу
могу сказать: да, возможен, – и вот почему. Человек способен к целенаправленной
деятельности по созданию культурных объектов, вещей, в которых он фиксирует
информационный ресурс (Медушевская 2008, р. 33). Распознать этот ресурс он может
через опосредованный обмен, через материальный продукт. В нем человек фиксирует
свои идеи, из него извлекает информацию о других людях (Медушевская 2008, рр. 44-45).
То есть то, что для одного индивида является интеллектуальным продуктом, для другого
– источником информации. Материальный продукт находится в информационной
сфере, которая доступна каждому и открывает возможности для информационного
взаимодействия, происходящего осознанно. Передача информации от одного индивида
к другому происходит путем преобразования ее в вещественную форму, которая может
быть подвергнута реконструкции в обратном направлении, то есть может вновь стать
информацией (Медушевская 2008, р. 73). Одним из уровней информационного обмена
между индивидами является уровень «признания чужой одушевленности» (Румянцева
2007). То есть индивид признает сходство своего сознания с сознанием другого. Таким
образом, человек способен к рецепции уже существующих идей. Он может представить
себе ход мыслей другого индивида и осуществить обратное преобразование, которое
в сознании интерпретатора трансформируются в его новую картину мира. Любой
интеллектуальный объект создается с определенной целью, которую можно установить.
Но идея творца не может воплотиться полностью, продукт всегда неидеален и
предположительно должен быть улучшен, как только появятся необходимые для этого
условия (Медушевская 2008, рр. 77-81). Работа индивида с материальным продуктом
порождает новую информационную картину, включающую в себя и созданный продукт и
соотнесение полученного результата с первоначальным замыслом, а также предполагает
возможные варианты последующей деятельности (Медушевская 2008, р. 97). То есть в
процессе информационного обмена индивид способен понять цель создания изучаемого
продукта, соотнести с ней то, что в итоге получилось и под действием присущей
человеку самокоррекции предложить идеи дальнейшего развития данного продукта. Это
и есть рецепция индивидом научных идей другого. Рецепция не является подражанием.
Индивид, изучающий материальный объект своего коллеги, не стремится впоследствии
создать нечто похожее, а стремится улучшить уже имеющееся, так как «человек создает
вещь для того, чтобы она наилучшим образом соответствовала своему назначению»
(Медушевская 2008, р. 109). Информационный обмен преодолевает языковые барьеры
Как можно заметить, в приведенных выше рассуждениях А. С. Лаппо-Данилевский не
ограничивается простым упоминанием ученых и пересказом их идей, а систематизирует
их, отмечает преемственность, анализирует и некоторых подвергает критике. Таким
образом, историографию можно условно поделить на два вида. Первый – исследователь
предлагает ознакомительное описание трудов других ученых. Второй – помимо описания
исследователь дает критику представленных идей. В этом случае теории историков
воспринимаются более осознанно и можно рассмотреть актуальность их применения в
современной автору ситуации.
Отметим, что в работе А. С. Лаппо-Данилевского первый вид историографии почти
отсутствует и, следовательно, предположим, что он встречается в основном в учебной
литературе, целью которой является ознакомительный обзор теоретических концепций.
В научных же трудах авторы склонны к анализу теорий своих предшественников.
Здесь можно также привести работы и других ученых, например, Эрнста Бернгейма,
который в первых главах своего труда «Историческая наука и философия истории»
также дает историографический обзор предшествующих течений с анализом и критикой
существующих концепций (Bernheim 1880). То же мы видим и в работе «Культурно-
исторический метод» Карла Лампрехта (Lamprecht 1990).
Итак, отметим следующие основные черты историографии. Во-первых, она является
неотъемлемой частью крупного исторического исследования, что и так, в общем-то,
понятно. Во-вторых, историография условно делится на два вида – по наличию или
отсутствию критики. В-третьих, критика, которую в данном случае можно рассматривать
как анализ, является важным элементом историографии, отдельно она существовать не
может.
При рассмотрении той или иной идеи своего коллеги, автор обычно дает собственную
оценку его теориям. Например, при рассмотрении некоторых взглядов В. Вундта, у
Лаппо-Данилевского наряду с изложением присутствует критика, содержащая в
себе анализ: «Нельзя не заметить, однако, что попытки подобного рода психологических
обобщений еще не дают «исторических законов» в строгом смысле слова. В одном месте
сам Вундт называет установленное им положение об «исторических производных»
«принципом», а не законом; и действительно, не говоря о более широком приложении
такого положения, его, конечно, можно признать методологическим принципом
исторического исследования, но не законом исторических явлений. – «Закон контрастов»,
в сущности, также нельзя назвать законом; Вундт едва ли правильно устанавливает в нем
причинно-следственную связь между определенною причиною и действием; да ее и нельзя
установить, так как данная тенденция сама по себе еще не может вызвать реакции…»
(Лаппо-Данилевский 2010а, р. 240). В некоторых случаях автор не высказывается только
положительно или только отрицательно относительно взглядов своих коллег. Например,
говоря об Э. Бернгейме, А. С. Лаппо-Данилевский наряду с недостатками его теории,
отмечает и некоторые положительные моменты: «Хотя определение Бернгейма вызвало
возражения, … однако все признают за его учебником крупные достоинства... [здесь и
далее выделенной мной – М. М] …я только замечу, что автор все же мало обосновывает
свою теоретико-познавательную точку зрения и смешивает теоретические принципы
с техническими правилами. По методологии источниковедения Бернгейм сообщает
много ценного. … Впрочем, Бернгейм слишком мало интересуется основаниями
такого деления и не применяет его принципа к систематике более конкретных групп
исторического материала. Нельзя не заметить, что и дальнейшая система его изложения
вызывает некоторые сомнения. … он довольно слабо развивает свою мысль и не вполне
удовлетворяет компетентных судей…» (Лаппо-Данилевский 2010а, рp. 146-147).
Критика идей в рамках историографии не нацелена только на констатацию
отрицательных сторон, но все же авторы достаточно часто указывают как раз на
недостатки в теориях своих коллег. Так, критика А. С. Лаппо-Данилевского касается в
основном слабого или неглубокого развития той или иной мысли его предшественниками.
В случаях позитивного отзыва автора о работе его коллеги отрицательные замечания все
же не исключены: «Хотя Бёк не успел сам окончательно выработать систему, свободную
от недостатков, и, в сущности, посвящал свои лекции изложению методов исторического
изучения только применительно к классической древности, но все же его курс, по
полноте и разносторонности содержания, долгое время оставался единственным в
своем роде и, наконец, уже по смерти автора, появился в печати» (Лаппо-Данилевский
2010b, р. 12). Вообще, относительно теорий своих коллег у А. С. Лаппо-Данилевского
отсутствует положительная критика в чистом виде, всегда наряду с одобрительными
отзывами присутствуют какие-либо замечания. Например, российский ученый отмечает
недостатки и достоинства идей И. Г. Дройзена: «и в тех случаях, когда рассуждения автора
(например, о психическом характере исторических источников и фактов) можно признать
правильными, они далеко не всегда ясно выражены: в своих афоризмах он не развивает
софія
УДК 930. 1(063)
М. П. Маденова
Российский Государственный Гуманитарный Университет
ИСТОРИОГРАФИЯ И РЕЦЕПЦИЯ КАК ДВА СПОСОБА ОСВОЕНИЯ
НАУЧНОГО НАСЛЕДИЯ (НА ПРИМЕРЕ ТРУДА А. С. ЛАППО-ДАНИЛЕВСКОГО
«МЕТОДОЛОГИЯ ИСТОРИИ»)
Анализируются механизмы освоения научного наследия историков-предшественников:
историографического анализа и рецепции идей историков на примере труда А. С. Лаппо-Данилевского
«Методология истории». Выявляются основные черты каждого из названных элементов исторического
исследования, дается их характеристика, а также устанавливаются их различия.
Ключевые слова
рецепция, историография, критика, методология истории, А. С. Лаппо-Данилевский.
Хорошо известно, что изучение предшествующей историографии – неотъемлемая
составляющая профессионально выполненного научного исследования. Но не всегда
четко осознается, что освоение имеющегося опыта идет двумя принципиально
различными путями – путем историографического анализа и путем рецепции, которые
зачастую сложно полностью отделить друг от друга не только для читателя, но и для
самого автора. Но по сути это две совершенно разные вещи: в первом случае автор
пересказывает мысли своих коллег, а во втором – на их основе выстраивает свою
концепцию. Именно для того, чтобы понять «что чьё» и насколько новое исследование
действительно ново, необходимо четко различать два названных элемента. Это
актуально, поскольку сегодня, в период иного мышления, другого осознания мира,
глобализации, междисциплинарности и появления новых методов исследования, уже
известные теории могут приобрести новое значение или стать основой новых теорий.
Но в условиях существующего на данный момент большого количества разнообразной
информации встает вопрос о качестве и об оригинальности исследования. На первый
взгляд, эта задача кажется несложной, но на деле не всегда можно легко отличить одно
от другого, особенно когда автор сам разделяет точку зрения своих предшественников, а
исследование не лишено анализа и критики.
В данной статье мы разберем два таких элемента исторического исследования
как историография и рецепция на примере двухтомного труда российского историка
Лаппо-Данилевского «Методология истории» (Лаппо-Данилевский 2010а,b).
Говоря об историографии, мы подразумеваем, что историк лишь критически
анализирует и отчасти описывает (при всей условности самого понятия описание)
идеи других авторов. В больших трудах по теории истории авторы, как правило, до
изложения собственных концепций уделяют большое внимание построениям своих
предшественников, излагают ранее сформулированные идеи коллег.
В своем двухтомном труде А. С. Лаппо-Данилевский упоминает множество ученых
и останавливается на теориях многих из них. Автор не просто пересказывает идеи всех
подряд историков, хаотично и без разбора, но анализирует их и систематизирует по
школам, направлениям. Так, например, говоря о том, что его предшественники в своих
исследованиях уже пользовались общей психологией, автор приводит идеи немецкого
историка Карла Лампрехта: «Лампрехт находится под влиянием Липпса и утверждает,
«что история ничто иное, как прикладная психология и что она изучает развитие
психических продуктов, общих данному человеческому обществу». С такой же точки
зрения Лампрехт старается обосновать и свою периодизацию немецкой истории; он
характеризует тип психики каждого периода преобладанием определенного социально-
психического фактора, порождающего и соответствующие характерные продукты
культуры» (Лаппо-Данилевский 2010а, pp. 208-209). А. С. Лаппо-Данилевский создает
целостную картину, сложившуюся к концу XIX – началу XX века в исторической
науке, прослеживает развитие исторической мысли, называя основных представителей
и их теории. Это помогает читателю получить общее представление об основных
течениях: «В дальнейшем развитии того же направления, представители которого уже
строже придерживались теоретико-познавательной точки зрения, можно различать
несколько оттенков. Навилль, например, выступивший вскоре после Дильтея с трудом по
классификации наук, еще находился скорее под влиянием рационализма и пробабилизма,
чем критицизма; Виндельбанд и Риккерт, напротив, исходят из его начал и принимают
во внимание этический идеализм; наконец, Ксенополь придерживается довольно
смешанных воззрений, в которых эмпирический реализм играет не последнюю роль»
(Лаппо-Данилевский 2010а, р. 315). Таким образом, основная функция историографии в
исторических трудах заключается в обзоре существующих теорий, направлений. Автор
создает общую картину и на фоне нее выстраивает собственные концепции.
ООО «Харвест», 1998.-432 с.
Кондаков, И. В. Самосознание культуры на рубеже тысячелетий /И. В. Кондаков.- Общественные
науки и современность.- 2001.- № 4. С. 138-148.
Кримський С. Б. Инварианты цивилизационного процесса// Цивилизационные модели современности
и их исторические корни / Ю. Н. Пахомов, С. Б. Крымский, Ю. В. Павленко и др. Под ред. Ю. Н. Пахомова.
– Киев: Наук. думка,2002. – 632 с.
Кун, Т. Структура научных революций: Пер с англ. / Т. Кун; Сост. В. Ю. Кузнецов. М. : ООО
«Издательство ACT», 2002. — 608 с.
Курьянова И. А. Системно-синергетические методы исследования культуры переходного типа / И. А.
Курьянова // Культура народов Причерноморья. — 2005. — № 61. — С. 74-75.
Махлин В. Л. Философская программа М. М. Бахтина и смена парадигмы в гуманитарном
познании.- М., 1997. – 219 с.
11.
Нахлік Є. Євген Маланюк / Є. Нахлік, О. Нахлік. — К. : АртЕк,2001. — 64 с.
Хейзинга Й. Осень средневековья [електронний ресурс] / Й. Хейзинга.- Режим доступу: http://
www. gumer. info/bibliotek_Buks/Culture/Huiz/22. php
Кривда Н. Ю. Переходные процессы в культуре: теоретико-методологические аспекты.
Переход как культурная эпоха исторически обусловлена целостностью культурных ценностей
и феноменов, находящихся между устойчивыми типами культуры на стадии ее динамики с
присущими ей системообразующими изменениями данных ценностей, процессов и феноменов, с
неопределенностью дальнейшей динамики. Анализ культурной динамики требует использования
в качестве критериев структурирования системы инвариантов культурной целостности. К таким
инвариантам отнесем социально значимые и приемлемые с точки зрения социального опыта ценности
человека и общества; субъекта\субъектов культуротворчества и их деятельность в качестве таковых;
методы трансляции культурной информации, инструменты социокультурного опыта; семиосферу
культуры. Методологическими принципами осмысления перехода являються: диахроний анализ
(взаимодействие прошлого, настоящего, будущего), синхроний анализ (межкультурное взаимодействие
наличных культур) и персоналистический анализ (коммуникативное смысловое поле культуры как
взаимодействие субъективного и объективного).
Ключевые слова
культура, переходный тип культуры, культурные инварианты, методология изучения
переходного периода культуры.
Kryvda N. Transitional processes in culture: theoretical and methodological aspects.
Transition cultural era is historically determined by the integrity of cultural values and phenomena,
between stable types of cultures under its dynamics with its backbone changes in data values, processes and
phenomena with the uncertainty of further dynamics. Analysis of the cultural dynamics requires the need
to use the invariants of cultural integrity as criteria of structuring the culture. These invariants take socially
meaningful values of man and society, the subjects of cultural as creators and their activities as such, methods
l experience; semiosphere culture.
The analysis of the transitional culture includes several levels of the study: First, the diachronic aspect
of the analysis examines the relationship of the past, present and future. Through the «gaps and cracks» of
previous culture, outdated communications or unmet demand break new cultural innovations, products, and
institutions. They look ridiculous or shocking, but they demonstrate the elements of a new future, appealing
to everything who is the leader of inevitable change. Then, the differences are noticeable on the level of mass
consciousness. Not only are the pioneers and innovators, but the»mass man» is in a situation of choice, must
accept new formats of communication, cultural production and consumption. Innovations and traditions,
coexisting on the level of «everyday» knowledge and behavior need not only conceptualize from professionals,
but also require personal decisions on every day activities. Old values and processes look in the eyes of the
ordinary man as ‘cultural’, while a new values are visible as «anti-cultural» distorted because it is dif�cult
for the majority to accept the same changes and recognise them, abandoning the «faith of their ancestors. »
Furthermore, there is a con�ict emerging between the two images of essential. There is a need for a productive
solution of such contradiction, and this in turn leads to the birth of the phenomena, values and structures that
form the basis of future type of culture. Nonlinearity of the process generates cooperative effects that, in state
of bifurcation, lead to unpredictable consequences.
Within the synchronous analysis of the transitional type of culture the interaction of modern coexisting
cultures on the level of detection of the dynamics and mutual transitions entities is assessed. Ampli�ed universal
tendencies are caused by the globalization of theculture, which lead to the formation of new paradigms of
cultural integrity. Intercultural interaction demonstrates the complexity of culture as a system that in the era
of transition diversi�cates qualitatively. In archaic as well as in civilizational formations changes may be both
constructive and destructive.
Analysis of unbalanced culture that is inherent to dynamics of «transition» speci�es the allocation of
invariants of the culture. Intercultural (inter-civilizational) interaction are conceptualized in axiological
categories of «transition», the �ght of traditionalism and innovation is studied in diachronic aspect in terms
of temporal relationships of the past, present and future.
The third aspect of the analysis is introduced as “personalized” one, which is the intersection of the
subjective and objective and their interaction. In a transitional culture outer self-realisation of individuals
seem as tense communicative semantic �eld, where appear both universal values, eternal and invariant forms
of culture and simultaneously, speci�c features of “transition” period.
Keywords:
of study of transitional culture.
Надійшла до редколегії 01.03.2013 р.
софія
(суб’єктів історико-культурного процесу) та вже наявних у певній культурі, відчужених
від конкретної людини суспільних обставин та закономірностей самоорганізації. «На
цій межі напруженої взаємодії суб’єктивного, інтимного, особистісного та об’єктивного,
імперсонального, відчуженого й розкривається екзистенціальна феноменологія
історичного буття», зазначає С. Кримський [7, с. 56-57], наочно проступають риси
перехідного періоду культури.
Методологічно-ціннісне вивчення культури перехідної епохи відбувається на
перетині двостороннього осмислення «екзистенційої феноменології» культурно-
історичного процесу. Перша (внутрішня) сторона повинна осмислюватися з позицій
персоналістичної філософії, «з виходом на сенсожиттєву… проблематику» [7, с. 57].
Сферою вивчення стає особистісний, трансцендентний світ, суб’єктивні акти людського
існування, що непідвладні генералізації. Особистість у такому сенсі розглядається не
як одиничне, підпорядковане закономірностям загального, а як унікальне, неповторно-
ціннісне. Друга (зовнішня) сторона історичного процесу переходу розкривається в
категоріях раціонального, науково-філософського дослідження окремих спільнот і
люд